Версiя для друку Обговорити в форумi

ДЖЕРЕЛА

 БУДЬ-ЯКИЙ клаптик землі на нашій планеті за певних обставин може об’єднувати людей. За інших обставин може розділяти на ворогуючі табори. Останнє трапляється частіше - майже всі війни на планеті велися за території.
 Але й тоді усіх християн світу притягували до себе святині Єрусалима, мусульмани здійснювали паломництво до Мекки, і навряд чи знайшовся хоча б один буддист, який не мріяв би побувати в огорнутому ореолом таємничості китайському монастирі Шаолінь.
 Тепер таких місць значно більше, адже суттєво змінився сам світ. Ні, війни в ньому не припинилися, але він став значно відкритішим. Величезну роль у ньому відіграє інформація. Якщо людина змалку має можливість, увімкнувши телевізор, милуватися красотами Італії, Греції, Арабських Еміратів чи Куби, то це суттєво збільшує ймовірність того, що їй, рано чи пізно, захочеться туди поїхати.
 Причому, щоб тягнуло до Італії, - зовсім не обов’язково бути католиком; придбати путівку до Греції мріють не лише православні, та й до Куби їдуть не лише комуністи.
 Десь приваблює до себе краса гір і льодовиків, десь - тепле море і піщані пляжі; в іншому місці вирішальним фактором є важливі події, що відбулися тут дві - три тисячі років тому, але залишили свій слід в історії. Цих факторів може бути безліч, і саме вони визначають специфіку туризму у тій чи іншій державі.
 
ПАТРІОТ УГОРЩИНИ І НАШОГО ЗАКАРПАТТЯ
 Шандор Ковач - родом із Закарпаття. Ще в середині 1970-х він почав співпрацювати з бюро подорожей та екскурсій "Супутник". Якось самотужки написав брошурку-екскурсію по Ужгороду російською мовою. З того часу серйозно зацікавився історією Закарпаття.
 Коли на початку 1990-х угорці почали масово приїздити до Закарпаття, з’явилася велика потреба у картах і путівниках угорською мовою. Шандор, який, може, трохи більше за інших розбирався в самому феномені туризму, вирішив діяти. За свій кошт видав путівник і цілу серію листівок. Все розійшлося миттєво!
 Коли економічна ситуація на Закарпатті суттєво погіршилася, Шандор виїхав на постійне місце проживання в Угорщину. Працює за фахом - викладачем математики у гімназії. Але не пориває зв’язків із "Срібною Землею".
 В 1999 році видав книжку "На доріжку в Закарпаття". Згодом відредагував двомовну карту Закарпаття. Вніс туди всі відомі історичні пам’ятки, а ще не забув вписати адреси всіх турбаз і готелів.
 Так, поступово, Шандор Ковач став головним "карпатознавцем" своєї етнічної Батьківщини. Відчувши важливість своєї місії, математик пише нові книги: "Замковими руїнами...", "Там, де народжується Тиса", "Верецький перевал" та інші.
 Всі книги чудово оформлені, з численними фотографіями, які магічно впливають на кожного туриста. Найкращу свою книгу Шандор назвав "Скарби Закарпаття" (2002). Вона вийшла трьома мовами - угорською, англійською і німецькою. Читають її у двадцяти країнах світу!
 Історик-самоук вважає, що Угорщина для Закарпаття - туристичний партнер номер один. Адже найбільше туристів приїжджає сюди саме з цієї країни.
 Одних приваблює спільна історія (адже Закарпаття довгий час було частиною Угорської держави); інші їдуть тому, що відпочивати тут дешевше, аніж у Європі.
 Їдуть переважно люди пенсійного віку; причому не сільське населення, а вихідці з угорських міст. Воно й зрозуміло: ні навчання, ні постійна робота, ні господарство - не зв’язують руки.
 Але є і студенти, яких найбільше цікавлять піші походи в гори. Шандор Ковач вважає, що коли маршрути стануть цивілізованішими - молодь поїде сюди масово.
А поки що деякі моменти відлякують іноземних туристів.
 Інколи наші прикордонники можуть ні з того, ні з сього почати перевірку документів у туристичної групи. Або забороняють фотографувати навколишні краєвиди.
 Одного разу і Шандора повели на заставу, аби з’ясувати, з якою метою він сфотографував те місце, де річка Кісва впадає у Тису. І це тоді, коли в космосі повно супутників, які здатні сфотографувати все, що завгодно і коли завгодно!
 Звичайно, такі речі відштовхують; на Заході до туристів ставляться шанобливіше.
 
І УГОРЦІ, І ПОЛЯКИ ЗГАДУЮТЬ "СВОЄ"
 В цьому особливість усіх угорських і польських туристичних груп. На Закарпаття і в Галичину вони їдуть, аби краще знати цю сторінку своєї національної історії.
 Мені зрозумілі почуття туристів-поляків чи угорців. Колись і я, подорожуючи по Ростовській області, любив зупинятися саме в українських селах. Хоча природа навколо поселень донських козаків нічим не гірша (а може, й краща - один Дон чого вартий!), але оці степові україномовні острівці були для мене справжнім бальзамом у епоху "розвинутого соціалізму", коли нашу мову планомірно тіснили й нищили.
 Туристичної інфраструктури - ніякої; визначних місць катма - лише вишневі сади і хати-мазанки; але, видно, трималася ще українська душа у тих наших поселеннях, раз туди так тягнуло...
 Тому й Шандора Ковача я розумію: національний угорський патріотизм у нього непогано поєднується із місцевим, закарпатським.
 У написанні книжок йому найбільше допомагають самі закарпатці. Все Закарпаття об’їздив Шандор від Ужка до Ясеня з камерою та диктофоном. Скрізь обов’язково спілкується з місцевим населенням. Уважно записує всі розповіді, легенди, а потім усе це використовує у черговій своїй книжці. Описує побут українців - і слава Богу!
 Але ж не їде чомусь Шандор у Ворохту, бо це вже не "його" земля; до 1939 року вона належала Польщі, а не Угорщині. Не поїде Шандор Ковач і до Путили, що на Буковині. Там живуть такі ж гуцули, як і в Рахові, але край цей до 1940 року належав Румунії, а не Угорщині.
 Як бачимо, національна пам’ять угорців відіграє далеко не останню роль навіть тоді, коли складаються туристичні путівники.
 Чи можна за це засуджувати автора унікальних книг? І чи не готує він плацдарм для майбутньої угорської експансії на "Срібну Землю"?
 Не сумніваюся, що дехто з "національно пильних" людей старшого покоління саме так і розцінив би діяльність угорського математика.
 Але часи недовіри і підозрілості відходять у минуле. Хорошого від туризму завжди більше, аніж поганого.
 Та й сам Шандор Ковач викликає довіру. У вступному слові до "Скарбів Закарпаття" він написав: "Для мене Закарпаття - не лише середньовічні замки й унікальні церкви. Передусім - це населення краю, бо душа і культура закарпатців є найбільшим і безцінним
скарбом..."
 Припускаю, що не всі угорці так шанобливо ставляться до лемків, бойків та гуцулів. Для більшості з них Закарпаття є своєрідним угорським "Диким Заходом". Як Сибір для росіян чи Аляска для американців. Кожна нація повинна мати щось таке... Угорці мали, але втратили. Ось і ностальгують.
 Хіба важко їх зрозуміти? Ми теж (якби не примхи історичної долі) могли б мати в складі України Кубань і Ставропілля. Милувалися б здаля обрисами Кавказького хребта...
 *  *  *
 Не всі національні мрії збуваються, але сентимент до потенційно "своєї" території може тривати роки й десятиліття. У мирні роки це навіть добре - є підґрунтя для масового туризму.
 А стосовно книжок Ковача, то вони нічому поганому не навчать. Є в них щось добре, гуманістичне.
 
ВНУТРІШНІЙ ТУРИЗМ
 В 1992 році я мав розмову з лісівниками Самбірщини. Вони вже встигли побувати в Польщі, Угорщині та Чехії. Може, тому безапеляційно стверджували:
 - Про перспективи українського туризму говорять багато, але ми в це не віримо. Що нам показувати іноземцям? Свої невисокі Карпати? Але ж Альпи, Балкани, Татри - значно красивіші! Древні замки? У нас їх майже немає. Чисті ріки і стрімкі потоки? Це колись вони були чистішими, ніж на Заході; тепер - все навпаки. Це у них олені та косулі можуть вибігати на галявини і пастися обабіч трас... У нас цього не буде - браконьєри не дрімають! А якість наших доріг, рівень сервісу?
Тож не варто бути мрійниками...
 У подібного песимізму є певне підґрунтя, але ж не відмовлятися на цій підставі від розвитку туризму взагалі!
 Вищеназвані "мінуси" української дійсності не так вже й суттєво впливають на розвиток внутрішнього туризму. Все одно для одесита, харків’янина, донеччанина - Карпатські гори є і зеленими, і високими, і достатньо красивими.
 На цю тему я колись розмовляв з нашою читачкою одеситкою Галиною Коваль. Одеса і сама - "перлина біля моря", але ж ледь не щороку вона, студентка національного університету, їде як не в Крим, то в Карпати.
 І скрізь він є, отой неповторний місцевий колорит, який вбирається, всотується усіма порами людського єства, збагачує душу, надихає, а головне - формує загальноукраїнську ідентичність.
 Хіба для України це не актуально?
 
УКРАЇНСЬКИЙ ТИТАН ЕПОХИ ЗАСТОЮ
 У своїй книзі "Страсті за націоналізмом" львівський професор Ярослав Грицак висловив не дуже популярну в Західній Україні думку: чи не краще було б героям ОУН-УПА замість гинути в боях з військами НКВД - "вростати" у нове соціалістичне суспільство, виховувати у патріотичному дусі своїх дітей, працювати у школах та університетах?
 Адже в боях загинуло 150 тисяч найвідоміших, найактивніших українців, а разом з депортованими Україна втратила понад 450 тисяч осіб.
  Пропозиція історика є абсурдною лише на перший погляд. "Вростання" у владу теж не обійшлося б без чисток і людських жертв, та все ж втрати були б значно меншими.
 Свого часу чимало потенційних литовських "лісових братів" пішли цим шляхом. "Здобудеш державу або
загинеш за неї..." - такого гасла у них не було. І литовці, і естонці намагалися зберегти людей, "пристосувати" інтелектуальний потенціал нації до нових обставин, нових умов життя. Це давало свої плоди: мова, культура, рівень життя були такими, що інші республіки прибалтам тільки заздрили.
 Патріоти-номенклатурники були і у нас. Яскравий приклад - Федір Моргун, перший секретар Полтавського обкому КПУ.
 А ще Федір Трохимович був доктором сільськогосподарських наук, академіком Української академії аграрних наук, Героєм Соціалістичної Праці, письменником-публіцистом.
 Навіть назви його книг багато про що говорять: "Безсмертна душа України", "Переорані покоління", "Прокляття війні", "Керівники держав, не бійтеся бути святими", "Мертва хватка сталінізму", "Хто зруйнував Компартію і найбільшу у світі країну?", "Селянин - Світова Душа" тощо.
 Федір Моргун дуже цікаво підходить до розв’язання проблем зміни устрою, влади, керівної еліти в суспільстві.
 Припускаю, що і в ОУН, і в УПА були такі люди. І якби вони мали можливість легально працювати на Україну... Якби не гинули в криївках, якби не поповнювали табори ГУЛАГу... Якби очолювали партійні організації областей, районів, заводів, фабрик, колгоспів і радгоспів...
 Хоча... Мабуть, це я занадто розмріявся зі своїми "якби"... Адже навіть Федір Трохимович із його кришталевою біографією не всім і не завжди був до вподоби. Щоправда, Брежнєв запрошував його у 1978 році до ЦК КПРС на місце, що після його відмови зайняв висуванець Ю. Андропова Михайло Горбачов.
 А ось Щербицький не хотів бачити Моргуна у ролі свого наступника і в 1988 році все-таки "випер" патріотичного полтавчанина у Москву. Там Федір Трохимович працював міністром охорони природи.
 У 1990 році під час "Революції на граніті" київські студенти, що якраз голодували, дуже хотіли, аби український уряд очолив патріот-українець. Моргун знав про це і запропонував свою кандидатуру на посаду прем’єр-міністра. Але партійні боси Станіслав Гуренко і Леонід Кравчук цього не допустили. Можливо, тому, що на тлі Моргуна самі вони виглядали б досить блякло.
 Зате справжні патріоти України оцінювали діяльність полтавчанина досить високо: "Федір Моргун належить до тих небагатьох, хто зберіг у собі совість, у кому вона живе, тривожна, болісна, чесна, і саме совість, а не просто почуття або пусте марнослів’я диктує йому рядки його прекрасних книжок, водить його пером. Велить щодня, щогодини іти на бій, ставати на захист цінностей і святинь..."
 Це висловив свою думку письменник Павло Загребельний. Відгуки інших людей були не менш красномовними.
 
МОЖЛИВІСТЬ ІНШОЇ ІНТЕРПРЕТАЦІЇ
 Чому, говорячи про розвиток туризму в Україні, я згадав номенклатурника епохи застою?
 А тому, що Федір Моргун таки мав українську душу! Вона і в радянські роки була своєрідним "двигуном" і навіть "криголамом" (бо скільки ж вдавалося зробити, незважаючи на опір Системи!), а тепер і поготів є найнеобхіднішою складовою частиною успіху. Свого часу сам Федір Трохимович високо оцінив книгу Ліни Костенко "Маруся Чурай": "У цій книзі - безсмертна душа України. Нехай ті, хто говорить про її загибель, знають: якщо у нас з’являються такі книги, вона не вмре, вона - воскресне". А ще йому подобалися "Буранный полустанок" Чингіза Айтматова, "Твоя зоря" Олеся Гончара, "Самшитовый лес" Михайла Анчарова.
 Партійний діяч духовно підживлювався кращими творами радянської доби, відчував у цьому велику потребу, але отримані знання, наснага відразу ж трансформувалися у дуже корисні для України речі.
 Незважаючи на запеклий опір консерваторів-номенклатурників, Федір Моргун скрізь на Полтавщині впровадив ґрунтозахисний обробіток орних земель, завдяки чому його область у вісімдесяті роки за врожаями вийшла у лідери в Україні. Дуже багато зробив перший секретар для перетворення Полтавського педагогічного інституту на найкращий ВНЗ України. Поліпшив матеріальний стан полтавського вчительства; розпочав процес відродження сільських шкіл.
 А Сорочинський ярмарок? Сьогодні він має статус національного, але ж підвалини нинішнього успіху закладав саме Федір Трохимович.
 А музей-заповідник А. Макаренка? Музей-садиба М. Гоголя? Музей космонавтики Ю. Кондратюка? Скрізь він доклав свою душу, роблячи Україну великою і процвітаючою де-факто. І це при тому, що вплив мав, головним чином, лише на "свою" область.
 Хоча, ні. Деякі його твори таки мають всеукраїнське значення.
 Федір Трохимович завжди вважав кричущою несправедливістю той факт, що ніхто не згадує серед найграндіозніших битв Другої світової війни - оборону Києва, яку вели війська генерала Кирпоноса, кияни, весь український народ у 1941 році.
 Як згадували потім найвищі німецькі генерали, саме героїчна оборона столиці України призвела до парадоксального результату: надто повільна перемога, одержана вермахтом під Києвом, стала причиною поразки Німеччини у війні. Про це пише і Федір Моргун у своїй книзі "Хто і де зірвав бліцкриг?" А ще дає об’єктивну оцінку ролі генералісимуса Сталіна. Епіграфом до книги стали такі слова: "65-річчю подвигу героїв Південно-Західного фронту, киян, полтавців і всіх учасників найграндіознішої битви Великої Вітчизняної війни, яка зірвала бліцкриг влітку 1941 року під Києвом, присвячується".
 Що то значить - справжній патріотизм! Побільше б Україні моргунів, і сюди масово, під час літніх відпусток, з’їжджалися б українці Канади, США, Німеччини, Австрії, Польщі, Росії...
 Не лише сонячні пляжі і гірські стежки приваблювали б туристів українського походження, але й безліч міст і селищ з відповідною історично-туристичною інфраструктурою. І відповідною національною інтерпретацією історичних подій.
Чому поляки масово їдуть до Львова, а угорці на Закарпаття? Бо століттями вони творили свої національні міфи, роблять це і тепер (може, з деякими поправками), а нам цю роботу треба починати якщо і не з нуля, то все ж у значно гірших стартових умовах. Навчитися б цінувати сучасних і майбутніх моргунів!
 
"КРИМСЬКА СВІТЛИЦЯ" ДОСЛІДЖУЄ СИТУАЦІЮ
 Сходження на Близницю - найвищу вершину Свидовецького хребта - ми робили удвох із львівським програмістом Ігорем Пошелюжним.
 Висота гори - 1 880 м над рівнем моря. Тому тут часом до середини липня ще біліють сніжники. А в березні-квітні ще в самому розпалі лижний сезон! Стрімко розвивається туристична інфраструктура. Років тридцять тому тут була, здається, лише одна турбаза. Рівень сервісу був наш - радянський. Тепер турбаз (із тими, що будуються) не менше півсотні. Підйомники, підсвітка для нічного катання, сауни - все як і має бути на початку третього тисячоліття.
 Здавалося б радіти треба! Але місцеві робітники, які зводять на полонині хороми для "нових українців", мені здалися не надто веселими. Так, вони мають тут якусь копійку, і їм заздрять гуцули із віддалених сіл, але... настрій псує кричуща нерівність. Багаті за день витрачають такі суми, які їм, майстрам, і не снилися!
 Уявіть собі: можна найняти джип за 150 грн., аби проїхати якихось 7 - 8 кілометрів від залізничної станції "Свидовець" до полонини Драгобрат. А я думаю - чому водії не зупиняються? А тому, що єдиний пасажир автомобіля заплатив свої 150 зовсім не для того, щоб безкоштовно підвозити бідних туристів. Це нові віяння, і мене вони не тішать.
 Інше спостереження: зграйка місцевих хлопчаків подолала все ті ж 7 - 8 кілометрів на "гірських" велосипедах - це одне задоволення! Але третина хлопців їхала на звичайних радянських велосипедах. Не всім же батьки привозять з Чехії цінні подарунки! Вигляд цих, бідніших, дітей був дуже красномовним: виснажені, спітнілі, ледь на ногах тримаються. Спеціаліст з велосипедного спорту вам пояснить - чому. Зрештою, і так зрозуміло - різний за якістю транспорт вимагає... різного здоров’я.
 Отже, попри всі позитиви, туризм на території України має і певні недоліки, а саме: може "висвічувати" нерівність станів.
 Свого часу добру справу зробив Український католицький університет: започаткував поїздки дітей зі Східної України в Галичину. Головним чином - під час різдвяних канікул. Освітяни трьох галицьких областей та Волині також активно долучилися до цього почину. Тут уже всі рівні, всі брати і сестри; нерівність у такому віці ще майже не відчувається або ж, принаймні, приховується.
 А "нерівність" мовна, відмінності у культурі, менталітеті, поступово стираються. Ось що пише з цього приводу наша читачка із Запоріжжя Ольга Зуєнко: "У багатьох наших школах вже є домовленість із Західною Україною, щоб діти жили в родинах і обдивлялися довкілля Львівщини та Івано-Франківщини. Мої знайомі їздили і були задоволені. Треба розвивати такий "обмін дітьми", особливо між патріотичними родинами. Школярів треба змалку цілими класами возити в Галичину!
 Стосовно ж нашого регіону... тут, крім незугарних статуй часів комунізму, нема на що дивитись. Хортиця - інша справа! На Острів останнім часом розпочалося справжнє паломництво".
 Отже, їздити можна у двох напрямках: питання тільки в масштабах подібних дитячих канікулярних "міграцій". А те, що вони у майбутньому багато в чому визначатимуть характер внутрішнього туризму, у мене особисто сумніву не викликає.
 
ОСТРІВЦІ УСПІХУ
 Давно мріяв зустрітись із новим мером Дрогобича. Справа в тому, що ним тепер є Микола Гук - колишній головний редактор "Дзвону Севастополя".
 Трішки несподіваний поворот долі, чи не так? В Криму колишній флотський офіцер був одним із найяскравіших лідерів севастопольського українства. А як йому на новому місці? Як працюється в рідній Галичині?
 Напрошуємося на прийом. Представника "Кримської світлиці" Микола Гук готовий прийняти негайно, незважаючи на щільний графік. Разом зі мною у кабінет мера заходить мій давній приятель, дрогобиччанин Віктор Вишотравко. Людина з цікавою біографією: колишній лісівник, потім учитель географії, потім "остарбайтер", фермер, будівельник, винороб... Нині пробує себе в туризмі, причому доволі  успішно. На таких людях, як кажуть, світ тримається.
 Принаймні тепер, у цьому кабінеті, Віктор аж ніяк не зайвий.
І йому цікаво - не кожного дня випадає можливість поспілкуватися з мером рідного міста. Тож перше моє запитання стосується галицької специфіки. Відповідь мера щира і відверта:
 - Звичайно у Криму всі ми трохи ідеалізуємо Галичину. Справді, це рідна українська земля, де ніхто не принизить за мову чи за вишиванку. Але проблем і тут вистачає, хоч вони й інші, ніж в АРК.
 Менталітет місцевого населення доволі специфічний: на першому плані завжди - інтереси родини. Тому й тягне кожен ковдру на себе; процвітає клановість, а до якихось корисних, перспективних справ, що могли б суттєво покращити життя всього народу, руки просто не доходять.
 Змінити такий стан речей дуже важко. Тому і займаюся тим, що робив би на моєму місці будь-який мер. Хочеться, щоб  гарнішало місто, щоб вчасно ремонтувалися будинки, добре лежала бруківка, довго трималося асфальтове покриття, чистими були вулиці, радували людей свіжістю міські фонтани, зеленішали парки і сквери, тішили око своєю голубінню ставки та озерця.
 Усім цим доводиться тепер активно займатися. На перший погляд, це надто далеко від духовних проблем, але...
 Дрогобич мусить повернути собі славу древнього, культурного, затишного, зручного для життя міста. Нехай сюди їдуть туристи з Європи, хай приїздять одесити, донеччани, севастопольці. Хіба не виграє від цього українська справа? Хто ж підтримає "західний вектор" розвитку, якщо галицькі міста будуть руйнуватися, деградувати?
 І то правда. Мільйони людей уже побували за кордоном. Щодня телевізор демонструє нам якщо не європейські стандарти, то американський лоск або велич нової китайської архітектури (Шанхай уже давно "заткнув за пояс" Нью-Йорк висотою своїх хмарочосів).
І тепер не тридцяті роки, коли, відгороджені від решти світу "залізною завісою", громадяни Країни Рад думали про електростанції, тракторні заводи, освоєння сибірських просторів, а красу залишали "на потім". Тепер, йдучи до Європи, треба бути послідовними: час сірих будівель і бляклих інтер’єрів відходить у минуле. Успішне мусить бути й гарним! 
 Наочний приклад - Львівська загальноосвітня школа № 48. Далеко не нова, вона в останні роки не тішила око учнів і випадкових відвідувачів. Коштів на ремонт завжди не вистачало. А час не чекав - активно робив свою руйнівну справу...
 Молодий директор Роман Васильович Гарасим почав з інтер’єру. Спочатку вестибюль школи перетворився на затишну оазу, потім все вище, поверх за поверхом.
 Якось підслухав розмову шестикласників: чи варто витрачати гроші на новенькі двері, коли дах протікає? Чи не краще робити усе по порядку?
 Де ж їм, малим, знати про вартість ґрунтовного капітального ремонту? Зате потім все частіше вчителі чули від батьків та учнів: у таку школу стало приємніше заходити!
 А в планах енергійного директора багато нового: тренажерний зал для учнів, дитячий майданчик, оновлення класів тощо. Плани - вони і є плани, але настрій у людей змінюється вже зараз. Ніякими точними приладами цього не виміряєш, але повірте мені на слово.
 Свідками оновлення є сотні учнів; на рівні підсвідомості фіксується не така вже й погана життєва стратегія: новий маленький успіх відразу повинен накладатися на інший, попередній, і так далі, без кінця. Нехай діти, чиє життя поки що обмежується тільки школою, запам’ятають: за успіхом не обов’язково треба їхати кудись. Його можна створювати і у себе вдома.
 До речі, німці і японці, прийнявши від історії зруйновані Другою світовою війною свої країни, нікуди не їздили, а спільно займалися відбудовою. Зате тепер вони в числі найшановніших і найбагатших у світі туристів. І до них їдуть.
 СТАВШИ НА НОГИ, ЗГАДАЄМО ПРО КУБАНЬ І ЗАКЕРЗОННЯ
 На прощання Микола Гук подарував гарно ілюстровану книгу "Давній Дрогобич". Добре було б мати її у своїй бібліотеці, але зустрівшись із красномовним поглядом Віктора Вишотравка, я зрозумів, що йому, дрогобиччанину, книга потрібніша.
 До речі, Віктор дуже уважно слухав мера, особливо його роздуми стосовно перспектив туризму у Прикарпатському регіоні. Не хочу перехвалювати свого давнього приятеля, але мені здається, що це в перспективі професіонал вищого класу в галузі туризму.
 Добре знає навколишні ліси і гори. Якщо треба, може показати заїжджим туристам з Європи красеня-оленя. Або зубра. Або, як дуже треба, то й ведмедя. Все це звірі з Червоної книги (браконьєри, щоправда, на цей статус не дуже зважають і постійно роблять свою чорну справу), але колишній лісівник і натураліст від Бога знає  - де треба шукати. Навіть може гарантію дати: за стільки-то днів пересування гірськими стежками (за умов дотримання тиші) можна побачити оленів або ще якесь карпатське диво.
 З туристами за потреби Віктор Вишотравко може спілкуватися англійською, чеською, польською. До Міністерства культури і туризму колишній лісівник і учитель ніякого стосунку не має, але останнє мало б тримати таких людей в полі свого зору. Колись згодяться.
 Патріотичний аспект туризму у нас поки що серйозно і не розглядається. Розколота, розполовинена країна... В кожному регіоні своє уявлення про те, що є патріотичним, а що  -  ні. Але віримо, що триматиметься купи наша ненька-Україна; станемо на ноги економічно і почнемо їздити по усіх своїх "святих" місцях.
 Поляки ж їздять у свій  "Львув"!  І угорці їздять у  "своє"  Закарпаття. Росіяни їдуть у Севастополь як до себе додому...
 Чому ж ми пасемо задніх? До речі, у тому ж Дрогобичі живе колишній політв’язень Пантелеймон Василевський. В роки Другої світової війни він формував невеликі підрозділи УПА... на Кубані! Хіба не цікаво було б "новим українцям"  з Тернополя чи Івано-Франківська побувати у тих краях?
 А хіба киянам, чернігівцям, донеччанам не цікаво було б побувати на Закерзонні? Древні Холм і Перемишль для нас  -  те саме, що для поляків Львів.
 І живі ще люди, яких ми могли б підтримати присутністю, своїми, хай навіть і короткочасними, візитами на землю, яка у сиву давнину належала Київській Русі.
 Згадайте статтю польського українця Юрія Гаврилюка  "Незнищима краса Закерзоння"  ("КС"   від 1.06 2007 р.). Головний редактор часопису "Над Бугом і Нарвою"  емоційно і дуже переконливо пише про необхідність наших туристичних візитів на землю його предків:  "Громадянам України треба показати те, що приховували від них десятиріччями, коли духовний простір України мав обриватися на колючих дротах "кордону дружби". Треба показати їм красу  "Закерзоння", бо хоч неможливо при цьому оминути сумні спогади, все ж таки життя в своїй основі оптимістичне, а ми ж тут і досі живі  -  не лише як люди, але і як частинка української нації. Отже, треба висвітлити як тисячолітню історію колишніх княжих і єпископських столиць, так і життя та діла тих українців, які надалі вірні  "заповітам рідної старовини", для яких важливе те, що відбувається над Дніпром, які з хвилюванням та надією чекають, що нового принесе їм вітер з України..."
 Сподіваємося, що ці часи адекватного польському  "патріотичного"  туризму скоро настануть.
А якщо і не скоро, то навіть віддалену перспективу треба бачити і заздалегідь готуватися до неї.
  м. Львів.

 На фото: Галя Коваль на Говерлі почувається справжньою українкою, гуцулкою...

ТУРИЗМ стає однією з основних галузей у Швеції.
 Щорічне зростання кількості туристів, які відвідують Швецію, збільшує кількість громадян, які працюють у сфері туристичного бізнесу. Торік з туристами працювало більш як 150 тис. шведів, що на третину більше, ніж у 1995 році, повідомляє власний кореспондент УКРІНФОРМу з посиланням на радіо "Швеція".
 Загалом у сфері туризму зайнято в Швеції на 30% більше людей, ніж у сільському господарстві, лісовій і рибній промисловості.
 Туризм приніс Швеції торік більш як 215 млрд. крон (близько 150 млрд. грн.) - більше, ніж уся автомобільна промисловість країни.

 У БУДАПЕШТІ на фаховому туристичному форумі відбулася презентація України як туристичної держави.
 На фаховому форумі акціонерного товариства "Угорський туризм" у Будапешті відбулася презентація України як туристичної держави. Провідні туристичні фірми, ЗМІ Угорщини у ході серії заходів, які проводяться з початку 2005 року, змогли оцінити туристичні якості 18 країн. Україна була представлена останньою. У презентації України взяв участь Посол України в Угорській Республіці Дмитро Ткач, повідомляє власний кореспондент УКРІНФОРМу.
 Учасники отримали всебічну інформацію про прогресуючий економічний і соціальний розвиток України, а також її туристичний ринок. Про звичаї подорожування українського населення, стан, тенденції й актуальні питання туристичного ринку розповіли на презентації керівник дослідницького колективу акціонерного товариства "Угорський туризм" Корнелія Кішш та керівник київського інформаційного бюро "Угорщина-туризм" Світлана Кабиш.
 Як відзначалося на презентації, з усього числа зарубіжних подорожей українців 2,6 відсотка припадає на Угорщину, яка посідає 8-ме місце у списку країн світу, куди їздять українці. Торік в угорських готелях 67 тис. українських туристів провели 145 тис. діб, що, відповідно, на 27 і 13,7 відсотка більше, ніж у 2005 році. Згідно з даними Центрстатуправління Угорщини, майже 88 відсотків з усіх 213 тис. подорожуючих з України перебувало в Угорщині всього один день. Загалом вони провели в Угорщині 2,7 млн. діб, витративши 25,6 млрд. форинтів (170,6 млн. доларів США).

В УКРАЇНІ до 7 липня триватиме загальнонаціональна туристична акція "Сім чудес України", повідомляє сайт www.gpu-ua.info.
 За умовами конкурсу, кожен регіон має запропонувати три місця, які найбільше приваблюють туристів. Потім комісія з усього списку обере сім найвизначніших. Їх оголосять під час ХХ Купальських ігор на Полтавщині. А на День Незалежності із цих семи оберуть одне "Чудо із чудес України".
 Сім обраних чудес планують внести до закордонних туристичних довідників. Українські турфірми конкурс вітають. Обіцяють після оголошення результатів розробити відповідні маршрути.
 - Шкода, що в нас люди мало знають історію, а цікаві об’єкти саме з нею й пов’язані, - каже менеджер туристичної фірми "Дінай Тур" Тетяна Розлач.
Зокрема, у списку чудес Рівненської області - Корець, Острог та Дубенщина. На першому місці один з найдавніших у країні монастирів - Свято-Троїцький жіночий. В Острозі розташовані найстаріший замок на Рівненщині та один із найдавніших у слов’янському світі вищий навчальний заклад - Острозька академія. А в Дубенському районі поблизу села Онишківці - джерело Святої Анни. Вода там за будь-якої погоди має сталу температуру +5°С. За легендою, раніше там стояла церква, яка пішла під землю. Через кілька століть після того на місці з’явилася ікона святої Анни та забило джерело...

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #26 за 28.06.2007 > Тема "З потоку життя"