Версiя для друку Обговорити в форумi

УКРАЇНЦІ У СВІТІ

ЄВГЕН МАЛАНЮК: "ТУТ СПИТЬ ІСТОРІЯ, ЯК МОЩІ, І ВСЕ ЗДАЄТЬСЯ: ОСЬ ВОСКРЕСНЕ..."
У Празі є місце, куди українці приходять на прощу - Ольшанський цвинтар. Тут знайшли спокій після вигнання з батьківщини та поневірянь на чужині члени Директорії Української Народної Республіки і уряду Скоропадського, письменник Олександр Олесь з сім’єю, люди мистецьких професій, науковці.
За тими похованнями цілий пласт невивченої історії нашої держави. І якщо письменників і поетів об’єднують у так звану „Празьку школу" (Юрій Дараган, Євген Маланюк, Леонід Мосендз, Юрій Клен, Олег Ольжич, Наталія Лівицька-Холодна, Юрій Липа, Олекса Стефанович, Оксана Лятуринська, Олена Теліга, Андрій Гарасевич), то про скульпторів, художників, громадських діячів, науковців є надзвичайно мало інформації.
„На даний момент у Чехії та Словаччині є тільки 3 (!) особи, які займаються історією української еміграції. На превеликий жаль, дуже малий цей список, - зазначає під час розмови мистецтвознавець Оксана Пеленська і продовжує: - Я зайнялася цим, бо побачила, наскільки колосальні музеї, архіви, бібліотеки, що пов’язані з історією української еміграції, має Чеська Республіка. А взагалі, я - мистецтвознавець, і тут як риба у воду потрапила (пані Оксана живе у Празі вже більше десяти років). Колосальний шмат роботи, яку треба робити. Думаю, що помаленьку ми це зробимо, тому що є речі, які невідомі навіть фахівцям України з історії, літератури, історії церкви, історії мистецтва, історії музики, археології.
Ось, наприклад, мистецький архів налічує приблизно тисячу оригінальних творів відомих українських художників, які зберігалися тут і належали до 1945 року до збірки Музею визвольної боротьби України в Празі. Ці твори збереглися і нині перебувають у фондах Слов’янської бібліотеки в Празі. Вдалося їх виявити, вивчити, описати і навіть видати книжку. А минулого року мені вдалося відкрити невідомі листи Олександра Архипенка в архіві Національної бібліотеки. Про них ніхто не знає, я їх цього року вперше опублікувала на конференції в Гарварді, і вони зацікавили багатьох людей".
Результат досліджень мистецьких архівів Оксаною Пеленською - видана книга „Український портрет на тлі Праги. Українське мистецьке середовище в міжвоєнній Чехо-Словаччині". Зараз вона готує енциклопедію, яка висвітлюватиме мистецько-громадського життя української еміграції в міжвоєнній Чехословаччині. Мріє видати книжку про творчість художника Юрія Вовка і підготувати альбом про монументи, встановлені на теренах Чехії і Словаччини українськими художниками та скульпторами. Паралельно, разом з групою однодумців, готує конференцію, що відбудеться у Празі восени і буде присвячена 130-літтю від дня народження Дмитра Антоновича, який похований у чеському місті Подєбради.
А ще Оксана Пеленська одна з тих небагатьох, у кого „болить серце" за українські поховання. Жінка неодноразово зверталася до Посольства України в Чеській Республіці з проханням допомогти врятувати українські пам’ятки на чеських теренах, а також опублікувати дані про українські поховання на чеських цвинтарях. У Чехії існує закон: якщо десять років за могилу ніхто не платить, вивішують табличку, в якій зазначають, куди і скільки потрібно заплатити. Якщо за три місяці ніхто не зголошується - могила перестає існувати, її перекопують. На превеликий жаль, така доля цього року спіткає багато наших могил.
На моє запитання про плату за могили пані Оксана відповідає, що з цього року ціна підвищилася і становитиме майже 200 доларів на 10 років за одне поховання.
Але ж хіба це великі гроші для нашої держави?
Нехай ця публікація стане для держави своєрідним тестом на політичну зрілість. Сподіваємося, що відбудеться діалог, у якому ми знайдемо відповідь на питання про те, чи потрібно нам оберігати та пам’ятати нашу історію, чи ні? Хоча, маючи на чолі Державного комітету архівів України вірного „бійця КПУ" і процвітаючу в уряді „дапашлівщину", - не здивуємося, якщо реакції буде - „нуль цілих, нуль десятих".
Паралельно „Світлиця" направляє цей матеріал - як звернення - у відповідні структури (Міністерство закордонних справ України, Кабінет Міністрів, зокрема, віце-прем’єру Д. Табачнику, лідерам політичних партій та громадських організацій) і пропонує своїм читачам ознайомитися з тими фактами, що стали спільними в україно-чеській історії.

З розповіді Оксани Пеленської:
„Після того, як була програна битва за незалежність України, приблизно три чверті уряду УНР опинились на еміграції в Чехословаччині. Уряди і Скоропадського, і Директорії - всі вони опинилися тут...
Причина, напевно, в тому, що Томаш Масарик, який став ініціатором, організатором і першим Президентом Чехословаччини, дуже добре розумів, що означає незалежність для своєї країни, тому що він сам ціле своє життя віддав тому, щоб вийти з-під „габсбурзької опіки". І коли йому вдалося це зробити, він розумів, що це таке, а тому надавав допомогу меншинам. У Чехословаччині опинився й перший уряд Білорусі. Крім того, з 1918 до 1920 року у Чехословаччині діяли представництва - дипломатична місія ЗУНР, надзвичайна та дипломатична місія УНР, яку очолював чоловік, котрий був найбільшою музою та натхненником Лесі Українки - Макс Славінський. (Славінського спіткала важка доля - після смерті Лесі Українки він поринув у політичну діяльність, яку згодом високо оцінив Михайло Грушевський. 2 вересня 1919 року уряд Української Народної Республіки, який тоді перебував у Кам’янці-Подільському, призначив Максима Славінського міністром закордонних справ. Пізніше, ставши емігрантом, він займався дипломатичною роботою. 27 травня 1945 року був заарештований у Празі радянською контррозвідкою. Після катувань на допитах помер о 23-й годині 30 хвилин 23 листопада в камері Лук’янівської в’язниці. Було йому тоді 77 років. - авт.)
Коли українська еміграція опинилася тут, її треба було якось організовувати. Перші групи армії УНР опинилися тут в 1918 році - вони були в таборах для інтернованих українських вояків. Таких таборів було три, вони розташовувалися на півночі тодішньої Чехословаччини, там були колишні австрійські фортеці, і в тих фортецях опинилася переважна більшість колишніх вояків армії УНР і армії Українських січових стрільців. Це була дуже організована, дисциплінована група людей, приблизно 2 тисячі чоловік. На кінець 1924 року їх уже було 4 тисячі чоловік, які опинились тільки в тих таборах. В таборах велася велика робота - і культурно-просвітницька, і спортивна, видавалися свої часописи. Збиралися архіви, треба було їх кудись подіти - так виникла думка організувати музей.
В 1925 році силами і за ініціативи українських емігрантів у Празі був заснований Музей визвольної боротьби України, який очолив Дмитро Антонович - людина, яка була свого часу Послом УНР в Італії. Володимир Антонович - його син і батько трьох надзвичайних дітей - Михайла, Марка і Марини Антоновичів. Кожен з них - це окрема сторінка в історії України, тому що вони багато зробили для того, щоб поставити на ноги українську науку, українську справу, культуру...
В 1923 році за ініціативи Марка Антоновича в Празі була заснована українська студія образотворчого мистецтва, яку чехи називали Українська академія. Тут працював гурт надзвичайно талановитих художників - Дмитро Антонович (який їх очолював), Кость Стаховський (який похований на Ольшанському цвинтарі), група талановитого актора і режисера Садовського. Крім того, тут був художник Юрій Вовк, працював Роберт Лісовський, який потім виїхав до Лондона, Катерина Антонович, яка спочатку вчилася, а потім допомагала, та інші. В 1922 році за особистої підтримки Масарика відкрилася Українська господарська академія в Подєбрадах.
Подєбради - це курортне містечко, яке знаходиться за 49 кілометрів на північ від Праги, у ньому лікують серце і органи дихання. Після Праги це був другий інтелектуальний центр українців. Тут зустрічалось дуже багато людей. Наприклад, у Подєбрадах познайомилися Михайло і Олена Теліги, а сталося це так: Михайло Теліга віртуозно грав на бандурі, і одного разу на вечорі до нього підійшла молода жінка в дуже гарній сукні та спитала: „Ви, напевне, з Галичини?" „Ні, я з Кубані", - сказав він. Так познайомилися Олена Шовгенів, яка стала в майбутньому Телігою (Олена Теліга - відома українська поетеса, розстріляна німцями 1942 року в Києві у Бабиному Яру. Була активним членом ОУН), і Михайло, її майбутній чоловік. Вони побралися в Празі, це було 1 серпня 1926 року в храмі на Старомєстській площі Старого міста. Зараз це храм святого Миколая.
Шовгеніви - це теж дуже драматична історія. У Олени Теліги було двоє братів, батько і мати. Батько був професором і першим ректором Української господарської академії у Подєбрадах.
Сюди першими приїхали батько з Оленою та одним сином, потім мати з другим сином. Збереглися листи Олени, які вона писала своїй товаришці - дружині Петра Холодного-молодшого, відомого художника, Наталії Лівицькій-Холодній: „Уяви як мені важко, коли мама намовила батька і він не розмовляє зі мною..." (українською мовою. - авт.). Потім у житті сталася ще одна драма - батько розлучився з мамою 1926 р., тож Олена змушена була поїхати до Варшави, але за Подєбрадами дуже сумувала. У її листах є дуже гарна замальовка про Подєбради, в якій вона писала, що тут дуже гарно, тут навіть сукні не такі. Вона, очевидно, мусила бути дуже гарною жінкою, бо були такі часи, коли, заробляючи на хліб, вона навіть працювала моделлю у крамницях, тобто не займалася тим, до чого прагнула її душа.
До речі, під час війни у Михайла Теліги був шанс врятуватися. Але він вчинив по-лицарськи - пішов до в’язниці нацистів за дружиною... Його стратили на день раніше, ніж її. У камері Олени Теліги лишився напис: „Тут сиділа і звідси йде на розстріл Олена Теліга". Зверху викарбувано націоналістичний, стилізований під меч, Тризуб. А один із німецьких офіцерів після смерті О. Теліги згадував, що у своєму житті не бачив мужчини, який би так героїчно вмирав, як ця гарна жінка.
У Чехії існувала також сильна поетична школа - Євген Маланюк, Юрій Липа, Юрій Дараган, Юрій Клен і, звичайно, лідер групи Олександр Олесь, який називав Прагу золотою, Віра Кандиба - дружина Олеся, яка на доброчинних засадах працювала вихователькою у дитячому українському сиротинці та в школі.
І взагалі, вся громадська робота проводилася тут на невеликі кошти людей, які тут жили, і за великої підтримки уряду Масарика. На мій погляд, Україна не віддала належне Масарикові, йому б слід встановити пам’ятник в Україні, адже він стільки для нас зробив. Я, наприклад, знайшла в архівах лист, де він пише: „Віддайте з мого особистого фонду 10 тисяч на Святвечір українським студентам". Ще один приклад - у 1922 році заснували Подєбрадську академію, у 1923-му він уже її відвідав.
До таборів, де перебували українські військовополонені, приїздило багато чехів, які їм допомагали, серед яких була, наприклад, Рожена Ясенська. А ви знаєте, що Рожена і Мілена Ясенські - це дві двоюрідні сестри, одна з яких була музою Франца Кафки, а друга - перекладала Тараса Шевченка і також приїжджала в табори інтернованих?..
- А ось тут Чикаленко похований, - продовжує розповідь пані Олена. - А це могила Ольжичів... Степан Сірополко - професор Українського Вільного Університету, людина, яка дуже любила книжки, видавав часопис „Книголюб". Мав четверо дітей, я ще застала його доньку Олександру, яка багато розповіла мені про еміграцію... Галаган.... Інженер Ярослав Ярошевський... А за цією могилою ніхто не доглядає, оцей хрест - ще трішечки і впаде... і його не буде...
Робота Оксани Лятуринської (пам’ятник директору української гімназії в ЧСР Івану Кобизському) - одна з двох, які є у Празі, і одна з трьох, які збереглися у світі. Я дуже просила наше Посольство, щоб взяли витвір на облік, бо ще комусь захочеться мати метал... Так, приміром, голову Тараса Шевченка в парку канадського Клівленда (робота Черешновського) три роки тому було вкрадено, щоб здати на брухт.
А ось ця плита з візерунком - це красивий київський розпис. Тут похована родина Стаховських - мама і двоє синів - доктор Микола Стаховський, за фахом лікар, був головою місії УНР в Лондоні, і його брат Костянтин Стаховський, котрий був професором в українській студії пластичного мистецтва. Цей пам’ятник їм зробив Юрій Вовк. Ще живе в Празі одна з останніх учениць Костя Стаховського пані Марія Леонтович, вона з родини Миколи Леонтовича - відомого українського композитора. Оксана Лятуринська - одна з його учениць.
Далі пані Оксана показує рукою на хрести, що неподалік нас. Це, говорить вона, свідчення того, як російська держава дбає про свою еміграцію. Наші ж могилки покинуті напризволяще. Кажуть, що вже нібито є зрушення - мають встановлювати пам’ятники, робитимуть облік. Але час - невблаганний...
Олена ХАЛІМОН.
Прага - Сімферополь.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #25 за 22.06.2007 > Тема "Українці мої..."