Версiя для друку Обговорити в форумi

ЯНИЧАРИ
Страшні не дурні, а придурки
І яничари, а не турки.
(Прислів’я)

На Вкраїну чумою вповзала орда,
По собі залишала руїну:
Западались хати, зацвітала вода,
Бур’янились лани України.
Хто супроти вставав - затинав ятаган,
Хто коривсь - мав кайдання неволі.
Їх в отару зганяв кочівницький каган,
Гнав на торжище Кафи поволі.
Йшли дівчата вродливі у пишний гарем,
Козаків на галерах кували;
А малі хлопчаки перед турським царем -
Перед самим султаном ставали.
Він примруженим зором прибульців палив:
Підростуть - і захочуть вкусити...
Чи не краще для Порти і трону, коли
Вовченят цих утримувать сито?
Замінити їх лахи на шати паші,
Вирвать матері слово і пам’ять,
Дати в руки ножі - землі власні й чужі
Вони витопчуть, витнуть, попалять...
Видно, мудрий султан той психологом був,
А можливо, вдавався до чарів,
Та відтоді він гвардію власну набув -
Завелися полки яничарів.
Пролили море крові султанські раби,
Всіх гяурів сікли, поторочі,
І молились Аллахові нишком, аби
Україна не снилась щоночі...
Їм немає до неї назад вороття
(Ох, життєва дорого, курна ти!).
Згайнували в розбоях нікчемне життя,
І не турки вони - потурнаки.
Зневажають османи їх явно. Проте
Зрада - теж заняття чоловіче...
Їх чекає нащадків презирство круте
І прокляття Вкраїни довічне.
На землі їм не вдасться залишити слід:
Чужина сушить роду бадилля.
Яничари - імперії хижої плід.
При пологах вмира породілля.

КАРАСУБАЗАР

В Карасубазарі на Ясир-горі
Жалібненько квилять бранки дві - сестриці,
Що збирались нарік стати на порі,
А стоять при рабстві у сириці.
В’їлася у тіло Сиваша ропа,
Рот закоркувала курява давуча.
Ой, чому так довго дощ не накрапа?
Від орди, напевне, заховалась туча...
Як дощу немає - дав би Бог росу,
Бо сьогодні спека дужча, ніж учора.
В Карасубазарі річка Карасу*,
А вода в ній справді чорна.
Під Ясир-горою плеще той напій,
А гора висока - аж за оболоки.
А людей невольних тьмуща-тьма на ній -
Чехи, українці та волохи.
Смерди. Сіромахи. Сироти. Я-с-и-р!
Долі перебиті. Витоптані душі.
Зовсім не зосталось вже, здається, сил...
Їх живить надія - нею тільки дужі.
Витерпіть безводдя мусиш - хоч-не-хоч:
Мурзам не потрібні кволі та похилі!
До води й до волі шлях єдиний - сторч
З Проклятої скелі в темні хвилі...
Хто й за що народ мій на ясир прирік?
Зашморгнув арканом степове роздолля...
Він здолає безліч найчорніших рік,
Доки його стріне не базарна доля.

* Карасу - чорна вода, чорна річка (тюрк.)

***
О. Т. Гончару

Древні мури облога скорила, -
В Сіракузи ввірвався Маркелл.
Завойовники - п’яні горили -
Розграбовують місто жарке.
За трофеї між ними вже січа:
Чом не брати добро дармове!!
Ненаситна жада войовнича
В переможця з правіку живе...
І заходить загарбник до двору,
Який знають дитина і жрець:
В тім гніздов’ї трудився в ту пору
Архімед - богорівний мудрець.
Над паперами схилений вчений,
Враз волосся стріпнувши густе,
Запросив, як годилося, чемно
До світлиці незваних гостей, -
- Із господи забрати все можеш.
Як голодний - поїж і попий.
Noli tangere circulos moes*,
А мене - якщо воля - убий!
На війні шукать глузду даремно,
Там безсилі освіти плоди.
За жорстокі її теореми
Архімед животом заплатив...
Пригадав я старі Сіракузи
Й Архімеда згадав неспроста:
На Вкраїну новітні лакузи
Пруть, неначе Маркелла орда.
Псевдовченим, що нам несуть атом,
Обіцяючи сонячний рай,
Я гукну: - Та не будь же ти катом.
Вбий мене, а землі не займай!
Тим, що прагнуть «для блага народу»
«Перетворювать» ріки й ліси,
Я жбурну: - Не займайте природу!
Не господар - убивця єси!
Тим, що пнуться і нині, і прісно
Проповідувать роки жахні,
Я звелю: - Не займай нашу пісню,
Бо життя укоротиш мені.
Перекинчик, що вміє трубити
Про небачене братство нове,
Може кожного з нас убити,
Тільки мова хай рідна живе!
Ми не важим на інші країни,
В нас зневага до них не дріма.
Хай між ними цвіте Україна,
А без неї життя нам нема!

* Не займай моїх креслень. - лат.

* * *
Фашистів злочин змірять хіба стратами?
Вони вчинили й первородний гріх:
Дівчат поналишали із байстрятами
(Ми «німчиками» охрестили їх)...
Оточені зневагою бездонною,
Під пересуди язикатих злюк,
З них кожна залишалася мадонною
Із кличкою «німецьких підстелюх».
Помилувані кулями й снарядами,
До рейху не відправлені в самум,
Вони у найсвятішому окрадені:
У материнстві віддані на глум.
Безкарний варвар, хтивістю понуканий,
Й тут віроломно, примусом ломивсь...
Вони в найпотаємнішім ошукані.
Розтерзані на цноті силоміць.
...Ридали попід вітами вербовими
(Це ж як на люди показати страм!!),
Вони тікали з дому, завербовані,
А байстрюків лишали матерям.
Малі росли. Пускали в ґрунт корінчики.
Не в’яли від жорстокої хули.
А ми одверто зневажали «німчиків»,
Бо мудрі, як дорослі, ми були.
Ніхто із них, зігрітий тільки бабкою,
Зневагу нашу втямити не зміг.
У школі ми їх звали не по батькові,
А по бабусі - під загальний сміх...
Епоху, багатющу парадоксами,
Хіба могли збагнути ми тоді!
Це згодом, коли стали вже дорослими,
Нарешті розібралися в біді.
І осягнули ми серцями чистими
Свій многотрудний, незбагненний час:
Було дитинство вкрадене фашистами
У «німчиків» отих, як і у нас.

БАЗАР ГЛУХОНІМИХ

Торгують німі спекулянти
портретами Сталіна,
Полою прикривши
дешево-смішний ширпотреб.
...Дихнула доба, що, здавалось,
навіки усталена,
Як світ затуляв цей -
не Квітчин «Салдацький патрет».
Торгівля іде... Вже така в спекулянтів
професія,
Щоб руки нагріти бодай на пожежнім огні...
Калитку набити - він лисого чорта наквецяє,
До горя німий, не глухий до копійки, о ні!
Чого ви торгуєтесь, тітко!
І як вам не соромно!
Затулите пляму ладненько собі на стіні,
Де батьків портрет красувався
аж до тридцять сьомого,
Допоки небавом безбожно на впав у ціні...
Ви кажете, пляма ніяк на стіні не стирається,
Хоч ради не раз ви питали
всезнайки-куми...
Напевно, тому й спекулянт
так завзято старається,
Щоб - глухонімий - а воскреснув
жорстокий кумир.
Йому за життя вистачало
всеможної знатності,
Та пляму і він затулити у хаті не міг...
Навіщо вам, тітко, з нечистим
на старості знатися!
Вертайтесь додому: базар же для глухонімих!

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #23 за 08.06.2007 > Тема "Душі криниця"