Версiя для друку Обговорити в форумi

Історія і сучасність
19 ТРАВНЯ 1125 РОКУ ПОМЕР ВОЛОДИМИР МОНОМАХ
 Дзвеніли мечі й свистіли стріли, іржали коні і падали на весняну траву порубані воїни, і скаламучена кінськими копитами річкова вода червоніла від крові загиблих. Нажахані кривавою різаниною звірина і птаство приазовського степу розбігалися вусібіч, і лише чорні круки зліталися до поля битви. Був четвертий день квітня 1103 року від Різдва Христового.
 Понад 900 років тому українські дружини перемогли половецьких кочовиків у битві на річці Сутинь (нині ріка Молочна на півдні Запорізької області). На чолі переможного війська стояв Переяславський князь Володимир Всеволодович (Мономах). Мине десять років, і він, вже Великий князь Київський, знову змусить весь світ рахуватися з величчю Русі.

 ОНУК ЯРОСЛАВА
 Син Переяславського князя Всеволода Ярославича й Марії, дочки візантійського імператора, Володимир був онуком наймогутніших правителів Європи - Костянтина Мономаха та Київського князя Ярослава Мудрого. Володимир народився в 1053 році, а через рік помер його дід Ярослав. Разом з останнім відходила в минуле імперія, що простягалася від Білого до Чорного моря і від Карпат до Заволжя. Княжі нащадки, укріпившись кожен у своїй вотчині, перестали узгоджувати свої дії з Києвом і все частіше з’ясовували стосунки через братовбивчі війни. Міжусобні чвари і політична нестабільність стали тим середовищем, у якому зростав молодий Ярославич. «Труждався я, походи діючи і лови, з тринадцяти літ», - напише згодом сам Володимир у адресованому своїм дітям «Повчанні». «Спершу я до Ростова пішов княжити крізь Вятичі; послав мене отець, а сам він пішов до Курська на княжіння. І знову, удруге, пішов я княжити до Смоленська з воєводою зі Ставком з Гордятичем: той потім пішов до Берестія з Ізяславом Ярославичем, а мене він послав до Смоленська. А із Смоленська пішов я княжити до Володимира. Тої ж зими іще послали мене обидва брати до Берестія на головні, де ляхи попалили були, то і тут оберіг я город тихим».
 Постійні переїзди, походи і битви зміцнювали відвагу князя, який у 25 років став володарем Черні-гівської землі. Володимир не бояв-ся йти на чолі дружини у саме пекло битви, так само як і зустрітися на полюванні сам на сам з лютим звіром. Він був затятим і безстрашним мисливцем: «А се я в Чернігові робив: коней диких своїми руками зв’язав у пущах десять і двадцять, живих коней, а крім того, ще по ріці Росі їздячи, ловив я своїми руками тих же коней диких. Два тури на рогах підкидали мене з конем, олень мене один бив рогами і два лосі - один ногами топтав, а другий рогами бив. Вепр мені на стегні меча одірвав, ведмідь мені біля коліна пітник укусив, лютий звір скочив до мене на стегна і коня зо мною кинув на землю, та Бог мене уцілілим зберіг. І з коня багато я падав, голову собі розбив двічі, і руки й ноги в юності своїй покалічив».
 Серед інших рис характеру Володимира слід відзначити здатність тримати всі справи у полі зору, не цураючись при цьому будь-якої роботи: «Що належало робити отроку моєму - те сам я робив: діла на війні і на ловах, уночі і вдень, на спеці і на холоді, не даючи собі супокою. На посадників не покладаючись, ні на биричів, сам робив я, що було треба. Весь порядок і в домі своїм - се я наводив, і в ловчих ловчий порядок сам держав, і в конюхів, і про соколів, і про яструбів я сам дбав. Також і бідного смерда, і вбогу вдовицю не давав я сильним обидити, і за церковним порядком, і службою сам наглядав».
 Палка підтримка князя мешканцями міст, де він княжив - чернігівцями, переяславцями та киянами - свідчить, що спогади Володимира - не пусте самовихваляння. Після шістнадцятирічного князювання в Чернігові Мономах у 1094 році стає князем Переяславським. Наступні два десятиліття він присвячує боротьбі з половецькими набігами і об’єднанню для цієї мети всіх давньоруських земель.

 ПЕРЕМОЖЕЦЬ ПОЛОВЦІВ
 Половці вперше з’явилися на південноукраїнських рубежах у 1055 році. А вже 1062 року кочовики напали на Переяславщину і розгромили війська Мономахового батька Всеволода. Через шість років вони розбили вже об’єднані сили Ярославичів і почали грабувати українські землі по обидва боки Дніпра. Дедалі частіше набігали половецькі орди на Київську, Чернігівську й особливо Переяславську землі, нерідко діючи разом з військами руських князів - ізгоїв, що намагалися захопити владу у великих центрах Русі. Ставши Переяславським князем, Володимир опинився на передньому краї виснажливої боротьби. На його очах порожніли колись квітучі землі, люди цілими родинами тікали на північ, шукаючи безпечніших місць. У 1097 удільні князі з ініціативи Мономаха зібралися на Любецький з’їзд, щоб дійти згоди про розподіл земель і припинити згубну ворожнечу. І хоча досягнуті домовленості були негайно порушені князями Святополком і Давидом, що викликало чергову міжусобну війну, Володимир далі переконував земляків узятися за розум. Реальне об’єднання зусиль відбулося 900 років тому - навесні 1103 року - під час нового княжого з’їзду на Долобськім озері. Зібравшись разом, руські дружини рушили вздовж Дніпра, а за порогами пішли назустріч ворогу в
половецький степ.
4 квітня за старим стилем вони змусили половців відчути на собі силу нашої зброї.
 Далі війна тривала з перемінним успіхом - щороку то половці здійснювали набіги на українські землі, то княжі дружини вирушали в похід у степи. А в 1111 році Володимир повів з’єднане військо у вирішальний похід на Сіверський Дінець. Захопивши головні половецькі міста і змусивши половецьких ханів тікати аж до Грузії, він на довгі десятиліття убезпечив Русь від половецької загрози.

 ВЕЛИКИЙ КНЯЗЬ КИЇВСЬКИЙ
 Мономах був найпопулярнішим державним діячем на Русі. Слава про його військові здобутки і християнську доброчесність лунала по всіх усюдах. Тому не дивно, що саме його повсталі по смерті князя Святополка Ізяславовича кияни у 1113 році закликали на київський престол. Першим кроком нового Великого князя стало зниження відсоткової ставки для позичальників, що забезпечило підтримку з боку ремісників та смердів. Популярність, викликана вдалою соціальною політикою та розгромом половців, дозволила Володимиру здійснити головну мрію свого життя - знову об’єднати в єдиний державний організм більшість давньоруських земель. На початку 1120-х років у його руках опинилися Київська, Волинська, Турово-Пінська, Новгородська, Переяславська, Смоленська, Мінська земля та Поволжя і навіть кілька міст на Дунаї в сучасній Болгарії. Мономах не лише дбав про розширення і зміцнення держави, а й відродив славу її столиці. Саме за його князювання ченці Києво-Печерського та Видубицького монастирів уклали «Повість временних літ», збудовано нові церкви (наприклад, Спаса на Берестові неподалік нинішньої Лаври), близько 1115 року вперше згадується в літописі будівництво мосту через Дніпро. Намагаючись закріпити створений наполегливою працею лад у державі й усталити права та обов’язки її підданих, Мономах удосконалив вітчизняне законодавство, запровадивши так звану Поширену Руську правду. Серед іншого, Мономах був переконаним противником смертної кари і дотримувався правової традиції, яка не дозволяла владі вбивати людину навіть за найтяжчі злочини.
 Дванадцять років його правління стали однією з найуспішніших сторінок української історії. У 1125 році, відходячи в кращий світ, сімдесятидворічний князь міг упевнено передати владу в руки свого сина і послідовника Мстислава. Це продовжило золоту пору Русі ще на сім років. Але одразу по смерті Мстислава 1132 року міжусобні чвари почали знову підточувати країну, призвівши її до стану, яскраво описаному в «Слові о полку Ігоревім», і зробивши згодом легкою здобиччю монгольської орди. Але це вже інша історія.

 АВТОР «ПОВЧАННЯ»
 Мономахові вдалося залишити яскравий слід не лише в нашій історії, а й у вітчизняній літературі. Складене ним у 1117 році «Повчання» дітям і через дев’ять століть залишається хрестоматійним твором. Здається, час не владний над глибиною слів князя, який намагався бути не лише мудрим державцем, а й справжнім християнином. Ці слова звернені і до нас. Тому насамкінець - слово Володимиру Мономаху: «Треба мати душі чисті, непорочні, тіла худі, лагідну бесіду і в міру слово господнє; при їжі й питті без галасу великого бути, при старих - мовчати, премудрих - слухати, старшим - покорятися, з рівними і меншими - приязнь мати; без лукавства розмовляти, багато розуміти; не лютувати словом, не хулити розмовою, не надміру сміятися, соромитися старших; до жінок недостойних не говорити; долу очі мати, а душу - вгору; уникати, не старатися повчати легковажних; владу ж - ні за що мати, як і од усіх честь. Якщо ж хто з вас може іншим помогти - од Бога нагороди нехай той сподівається, і вічними благами він пораює».
 Тарас ШАМАЙДА.
 («Україна молода»).

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #21 за 25.05.2007 > Тема ""Білі плями" історії"