Версiя для друку Обговорити в форумi

Спомин про війну

ОПОВІДАННЯ

 Юрій Мушкетик народився 1929 року в с. Вертіївці на Чернігівщині. Закінчив Київський університет  ім. Т. Шевченка. Тривалий час очолював Національну Спілку письменників України. Автор багатьох прозових книжок. Лауреат Національної премії України ім. Тараса Шевченка та премії ім. М. Старицького.

 ДОЩ ущух. Але зі стелі ще капало, в двох місцях: з тряму біля порога й на покуті. Під трямом стояли дерев’яні ночви, на покуті - надщерблена макітра. На вицвілому голубому ситчику неба вискалилося сонце й одразу пірнуло за хмару. Й знову видимий у віконечко обрій за вигоном і болотом застелила мжа. І - мжа на серці. На столі без обруса - полив’яна миска з недоїденою картоплею в лушпинні і миска з квашеними огірками.
 Вони сиділи всі четверо на печі - Варка і діти: Липа десяти років, Катя - семи (обидві біляві, круглолиці, кароокі - в матір) і Женько (чорнявий, вихрастий, довгоносий - у батька) п’яти років. Обід-ня пора, в печі витоплено (прокурено соняшничинням) удосвіта, черінь вже добряче вичахла, вони накривають її рядном, старим ліжником, трьома старими пальтами, і ще одним ліжником - новішим, ним і вкриваються. По тому як піч вичаха, одгортають накривачки одну за одною, туляться до черені, зараз вони вже лежать на ряденці, розісланім по черені. Варка - на самому краю, біля комина, на розі комина - боріздки, сліди Женькових зубів. Диво-дивнеє, чому так принадно пахне дітям свіжопомазаний комин. Варка й не сварила Женька. Пам’ятала, що їй казала мати, й вона з братами та сестрами в дитинстві гризли комин. У маленьке квадратове пічове віконце Варці видно вигін і болітце, в кінці якого стоять молоді зелені вербички (на вишняку, на яблунях, на кленах і осокорах листя облетіло, а вербочки зеленіють, мо’, що молоденькі), весною їх вище колін заливає вода, а зараз вона блищить тільки в копанці посеред болота, й там плавають білі качки, либонь, Рябеньких, на вигоні стоїть склячившись, спиною до мжичного вітру, ряба коза й мекає, чути аж сюди. Але Варка думає не про качок, не про козу, а про картоплю в мундирках на столі та про квашені огірки, від них ниточка думки тягнеться в погріб у сінях, вона приміряє, чи вистачить до весни картоплі, зсипаної у лівий куток, та ще десь узялась у погребі миша, сьогодні Варка бачила кілька поточених картоплин, треба буде попросити у Крутьчихи кота та вкинути на ніч у погріб, огірків там півдіжечки; добре, що таки Крутько за німців корчував їй ліску, й вона посадила картоплю. Крутьку обіцяла відробити восени, а тоді німці відступили, власть помінялася й Варка не відробляла, а Крутько не нагадував. Крутьки за німців жили добре, він - десяцький, у нього кінь з безтаркою, у якої колеса глухо клекотіли, кожної ночі вони клекотіли з Крутькового двору, а під ранок назад, у двір, Мефодій привозив з поля полукіпок пшениці, буряки, деревину з лісу.
 ...Раптом грюкнула хвіртка, вона на одній завісі і грюк її прикметний. Хтось ішов до них. Сказати, що Варка нікого не сподівалася, так ні, навпаки, вона знала, що по кутку ходить комісія по підписці на позику, й замкнулася, наказала дітям по хаті не шастати й ні на чиї поклики не відгукуватися. Попід вікнами прогупотіло, прочавкотіло (вікна з одинарними тоненькими трухлявими рамами), й не одною парою ніг. Брязнула клямка - раз, два, а тоді забрязкотіла, затарабанила вимогливо. Варка знітилася, посунулася вглиб печі, приклала пальця до вуст, найдужче боялася за Женька, показувала йому очима, щоб мовчав. Тарабаніло довго, те тарабаніння відбивалося важкою луною в душі, а тоді від ґанку, біля пічного вікна, залунав голос:
 - Варко Федорівно, відчиніть, це я.
 - Мамо, це вчителька, Фросина Кузьмівна, - Липа. - Я не була в школі... Варка завагалася, щось у її душі здвигнулося туди-сюди, було незручно перед учителькою, й щось стримувало її.
 - Варко Федорівно, це я, Фросина Кузьмівна.
 - Мамо, я впущу, - підвелася на чотири (низько стеля) Липа.
 - Ну, біжи.
 Липа пролопотіла босими ногами по долівці.
 - Вдягни шкарбани, - Варка. Але та вже була в сінях, торигнула засувом, пролопотіла назад, кізкою стрибнула на піч.
А в сінях на цементовій долівці гупотіло потужно, з виляском - оббивали чоботи.
 - Доброго здоров’я в хату, з неділею, - прогуділо від порога. - Чого це ви не відгукуєтеся владі, це ж ваша влада, якої ви ждали.
 Це таки була правда, всю окупацію вони, та і всі в селі, чекали «наших», «нашими» називали червоних навіть у деяких поліцайських родинах, адже і в них подекуди хтось відступив з радянськими військами. А до хати зайшло троє: голова колгоспу Терешко Птиця - велетенського зросту, шапкою стелю підпирає, широкоплечий, рукатий, скинув старосвітський кобеняк з кобкою і повісив на цвях біля дверей, лишившись у кухвайці, підперезаній брезентовим солдатським ременем, за ним - тлустий, пухкий чоловік з маленькими руками, розшморгнув біля горла зав’язку на військовому плащ-наметі, був зодягнений у шевіотову військову гімнастерку, підперезану новеньким, жовтим офіцерським ременем, на якому така ж новенька кобура з пістолетом, діагоналеве галіфе і хромові чоботи в болоті, останньою, якось притупцем, вступила Фросина
Кузьмівна - гостроноса, зірката, схожа на болотного птаха, у сільській, плисовій кухвайчині-піджачині, присіла скулившись навпроти печі на лаві, де скраю стояло відро з водою. Лава - широка, вербова, через усю хату аж на покуть. Вона та ще дерев’яний піл - всі меблі в хаті. Вчителька склячилася на лаві, переживала своє невільне запроданство.
 Птиця та той пухкий, короткорукий сіли на лаві біля столу.
 - Варко Федорівно, щось ти не радо стрічаєш гостей...
 Варка потихеньку спустилася з печі, сіла на лежанці, лежанка була холодна, а коминок - теплий од печі, прихилилася до нього.
 - Дощить, - сказав Птиця. - Ну, та ми вже обмолотилися, й сіно звезли. -Птиця був у евакуації, виганяв за Волгу колгоспну худобу і вернувся одразу за фронтом, з коровами та телицями, щоправда, не всіма, мав довідки - оддавали армії. - А у вас щось, - показав на стелю, - треба буде перекрити хату. Але це вже на той рік, з нового урожаю.
 Казав так, аби розпочати розмову. Вар-ка в обіцянку не вірила, мовчала.
 - Так от, Варко Федорівно, німець утікає без огляду, женемо ми його, скоро будемо в Берліні... Ну, треба послєднєє усіліє, послєдній удар. А для цього - патрони, снаряди, продовольство для армії. Правітєльство обратілось до насєлєнія, оголошує послєдню воєнну позику. На неї підписуються всі. Тобі ось сільрада визначила вісімсот рублів.*
Сума невелика...
 Варка аж тіпнулася.
 - Та де ж я, де ж я їх візьму, - аж заломила руки, - хіба он їх, - вказала на піч, - продам. До школи не ходять - ні в чому.
 - Я чув, у твоєму хлівці похрюкує кабанчик, - якось непевно мовив Птиця.
 - Який там кабанчик, порося зачучвірене п’ятимісячне.
 - Підгодуєш... Ми підождем.
 Варка зірвалася на долівку, тільки однією ногою втрапивши в чобіт-шкарбан.
 - Чим, чим підгодую? Картоплю дрібну вже згодувала, і полову просяну також... Доведеться задавити... І що з нього?
 Тілистий, з кобурою, підвівся з лави.
І враз Варка згадала, хто це. Він був у них на колгоспних зборах, колгоспний парторг, голова зборів Кримчук оголосив, що виступатиме заступник голови райвиконкому товариш Карман.
 Фронтовик-інвалід Калачик, що сидів за Варкою, тихо прошепотів:
 - Карман, конєшно. - І ще тихше, майже Варці у вухо: - У нас був ротний Гнида. Гнида, конєшно.
 Так Карман і запам’ятався Варці. Він цупко стиснув пухкі губи - нижня випнулася вперед, й нахмурив брови-жучки:
 - Ти что же не хочеш, чтоби совєтскій воін дошол до Берліна?!
 Ті його слова відбилися луною у Варчиній думці, в болю, які всі ці дні снувалися у її голові та серці.
 - Не дійде він, не дійде він...
 - Ти что, - жучки сповзлися на переніссі. - Да ето же... ето же прямая контрреволюція. Відно, нє прошла даром нємецкая окупація... Набралісь духа...
 Варка вже не вникала в смисл його слів, вона тільки чула спротив, і несосвітенна несправедливість вибухнула в ній.
 - Ви ж ось де од того Берліна, кнуряки здоровенні. А вони там... Карман вже не слухав Варку, яка голосила:
 - Три місяці немає пісьма. То було кожного місяця, а то й двоє. А тепер нема... Ой, склав він свої білі кості... Ой, людочки...
 Заплакав на печі Женько, тихо заскавулила Катя.
 Терешко Птиця повів головою, наче з холоду. З Макаром пасли колгоспні лошата й ходили в одному косарському ключі, й вели пісняка на колодках з дівчатами. Йому трохи заломило під серцем.
 - Та не ховай ти його... Може, в боях, ніколи написать пісьмо, а чи у госпіталь попав, а звідти пісьма довго йдуть.
 А Карман вже накидав на плечі плащ-намета.
 - Здєсь должни разбіраться другіє органи. Оні всьо вияснят.
 Птиця знову покрутив головою, важко зітхнув. Він не хотів, щоб так все скінчилося. Йому в селі жити з цими людьми. Взяв зі столу офіцерський планшет з паперами, поверх якого лежав список на позику, йшов до лежанки, йдучи, тихо бубонів:
 - Прийдеш у сільраду, там привезли американську помощ, підберемо щось твоїм.
 Варка вже знала про ту «помощ», туди вже кликали Дуньку, сусідку, у неї п’ятеро. Там платтячка, що просвічуються наскрізь, кольорові шапочки з помпонами. Одну таку одягла Дуньчина Нінка, й дітвора бігала за нею по вулиці, галасувала: «У зайця яйця... У зайця яйця відірвала».
 А Птиця бубонів далі:
 - Я тобі зменшив до мінімуму. Всього п’ятсот... Розпишися ось тут, щоб не було неприятності... Якось воно буде, - і, послинивши, всунув Варці в руку хімічного олівця. Варка знетямлено поставила в списку, де Птиця вказував пальцем з пришмаленим нігтем, закарлюку.
 Гості пішли. Фросина Кузьмівна в дверях зашпортнулася, повернула голову, хотіла щось сказати, либонь, попросити пробачення, не сказала, шаснула в сіни, брязнувши клямкою.
 В хаті запала тиша. Тільки з тряму біля порога падали в ночви великі, важкі краплі: плюсь, плюсь, плюсь.

 * У цінах до першої, 1947 р., реформи. (Авт.)

Журнал «Київ», № 19, 2004 р.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #19 за 11.05.2007 > Тема ""Білі плями" історії"