Версiя для друку Обговорити в форумi

Родовід

 Історія кожного родоводу неповторна. В одних вона схожа на річку з невисокими порогами і тихими заплавами. В інших - на розбурхане море з громовицями та буревіями. Доля кількох поколінь родини всесвітньо відомих українських спортсменів-братів Віталія та Володимира Кличків сповнена тяжких випробувань, страждань і лихоліть. Здається, прадіди і діди, близькі та рідні Кличків заплатили найдорожчим - власним життям - за безхмарне майбутнє своїх нащадків.
 Як у краплині води віддзеркалюється небо, так життєпис одного роду відтворює героїзм і трагедію цілого народу.

 ПРАДІДИ ПЕТРО ТА ЄРОФЕЙ - БРАТИ КЛИЧКИ
 В особовій справі працівника міліції Родіона Кличка, яку авторові цих рядків вдалося розшукати в архівах МВС, збереглися фотографії, службова анкета та автобіографія сержанта. Перший документ написано 30-річним випускником Полтавської школи міліції у 1940 році, другий - 1945-го. Написані твердою і впевненою рукою, грамотно і каліграфічно, ці пожовклі від часу реліквії стали неоціненною знахідкою. Особливо для організаторів народного музею «Вільшанська світлиця», котрі на основі спогадів довгожителів села укладали родовід народних улюбленців братів Кличків. Доповнена архівними експонатами, заповнена місцевими старожитностями, експозиція «світлиці» наочно повертає тепер своїх відвідувачів на хутір Кличкове та у колишнє козацьке сотенне містечко Вільшану початку XX століття.
 З хутора поблизу села Вербівки, нині Городищенського району, розпочався відлік роду Кличків. Тут, у мальовничій місцевості над ставом, оселився після знаменитих Богданових походів, козак. Був він, за переказами, безстрашним у битвах лицарем, а в мирну годину став добрим батьком і кмітливим господарем. Та ще й надзвичайно гостинним. Хоча б хто йшов чи їхав верхи повз заможний хутір, приязний чоловік завше закликав подорожніх завернути до його обійстя. За це й прозвали його Кличком.
 Імовірно, з родинних переказів знав про легендарного предка-козака й Родіон Кличко. Однак в автобіографії, написаній під недремним оком енкаведистів (міліція тоді «підпорядковувалася НКВД), доводилося писати «по суті»:
 «Я, Кличко Родіон Петрович, народився 15 листопада 1910 року в селі Вільшана Вільшанського району Київської губернії у сім’ї селянина-бідняка, - так розпочинається автобіографічний документ. - Мої батьки - Кличко Петро Свиридонович і Кличко Ганна Федорівна. Батько мав до Жовтневої революції 3 гектари землі, хату і клуню; тяглової сили не мав, а також рогатої худоби.
 Батькова сім’я складалася з п’ятьох дітей. Мій старший брат - Федір, 1891 року, - сестра Євдокія - 1893-го, сестра Феодора - 1907-го, брат Андрій 1913 року народження. Я до 1926 року працював дома. З 1929 р. - у млині мірошником, а з 1931 року добровільно вступив у Червону армію у Другий Закавказький артполк...»
 Далі Кличко пише про своє повернення після служби додому, у Вільшану. Але не згадує про те, що сталося в їх родині після смерті у 1920 році батька. Жодного слова про те, що він побачив у селі, приїхавши з Баку в 1933 році.
 - Хіба можна було тоді про той голод згадувати? - з журбою запитувала у розмові про давні часи 86-річна Наталка Демченко, сусідка Кличків. І, похитавши головою, сама й відповідала:
 - І про себе не можна було думати...
 - Доки живий був Петро, Родіонів батько, та його рідний брат Єрофей, - продовжувала баба Наталка, - їх сім’ї не бідували. Брати разом трудилися, дружно жили в одному дворі.
 У Єрофея була худоба, коні, млин, і він чим міг ділився з братом, який ще й добре шевцював.
 Сутужно стало, коли працьовита і тиха Ганна, мати Родіона, залишилася одна з п’ятьма дітьми. Справжнє лихо прийшло, коли з’явилися у селі комнезами. Відібрали не лише землю, а й клуню, у брата Єрофея - все господарство. Старший Кличко поїхав тоді добиватися правди у район. Там почув, що в колгоспи мають люди записуватися добровільно, а не «живосилом».
 Повернувшись до Вільшани, Єрофей Кличко зажадав від активістів повернути своє добро. «Двадцятип’ятитисячники» підняли Єрофея на сміх, а щоб вибити з голови «куркуля» думки про свою землю - жорстоко побили. Однак затятий Єрофей, котрий разом з братом Петром нажив своє господарство тяжкою працею, не здавався. Він йшов один супроти десяти і бився з кривдниками до крові. Тоді головний комунар наказав за руки прив’язати Кличка до коней і волочити його по селу та по колись його, а тепер «комунарському» полю.
 Замордованого, напівживого, але невпокореного Єрофея ледве впізнали вдома дружина і діти. Вони благали його скоритися, мовчати. Та впевнений у своїй правоті хлібороб продовжував бунтувати, відстоювати свою землю. Тоді в нього конфіскували й хату і вигнали серед зими разом з сім’єю на вулицю. Довелося Єрофеєві копати землянку.
 Через кілька днів колишнього заможного господаря знайшли повішеним на вигоні...
 - Після цього лиходійства довелося Петровому синові, а Єрофеєвому небожу, йти на муштру, - вела далі оповідь, тяжко зітхаючи, баба Наталка. - Аби менше ротів було дома та щоб помста молоду кров не запалила... А як повернувся з армії Родіон, - перехрестилася старенька, - не впізнав він Вільшани. Голод викосив півсела... Померли лютою смертю сестра Феодора і брат Андрій. Віддала Богові душу замучена, посивіла від горя мати...
 Нічого не залишалося робити Родіонові, як писати заяву на прийом до міліції. Тільки там, одержуючи якісь гроші, можна було порятувати Федора і Євдокію, котрі ледве трималися на ногах.

 ШЛЯХАМИ ЛЮБОВІ ТА СТРАЖДАНЬ
 Вчорашнього артилериста Родіона Кличка направили на роботу до Смілянського управління міліції. Місто і навколишні села помалу оживали після голодних «жнив». Щонеділі 24-річний дільничний міліціонер Кличко їздив до своїх рідних у Вільшану. Там він і зустрів свою долю - рудокосу, синьооку красуню Тамару. Дівчина щойно закінчила Корсунське педагогічне училище і за направленням працювала у Вільшан-ській школі. Родіона полонила не лише незвичайна краса юної вчительки, а й її голос - проникливий і ніжний. Тамара грала на різних музичних інструментах і чудово співала. Невдовзі закохані одружилися і оселилися у Смілі, у дружній Тамариній родині, де, крім неї, жило ще три її брати.
 - Наприкінці тридцятих років, перед війною, - пригадувала жителька Сміли, 82-річна Валентина Красіліна, - наша сім’я мешкала разом з Тамариними батьками у Пролетарському провулку. Як ми тоді дружно жили! - з ностальгією пригадувала моя співрозмовниця. - Наче одна родина: чи дров напиляти, чи щось привезти, чи в городі одне одному допомогти - то все гуртом, разом. Дуже добре пам’ятаю Тамару, з якою ми, діти, були нерозлучні. Ця дівчина була висока на зріст, тоненька і мала дуже красиве руде волосся, яке хвилями лягало на плечі. Тамара говорила чистою українською мовою, багато знала українських народних пісень. Хоча б що робила, вона співала.
 - Коли Тамара вийшла заміж, - продовжила спогади рідна сестра Валентини Миколаївни Галина Вербицька-Агекян, - вона почала працювати в одній із смілянських шкіл. Часто ми бачили, як провулком, під руку, йшла напрочуд красива пара: Тамарин чоловік, Родіон - високий, чорнявий, міцної статури і вона, струнка, легка, завжди привітна і усміхнена. Усі милувалися ними, раділи їхньому щастю, коли у подружжя народився синок. Назвали його Володею.
 ...Влітку 1938 року сержанта міліції Кличка направляють на нове місце служби - до Переяслава. Звідти - у Любомль на Волині. Разом з чоловіком їде з малим сином і Тамара. Працює вихователем на дитячому майданчику. Їй дуже подобається ця робота ще й тим, що поруч з нею завжди Володя.
 У травні 1941 року начальника паспортного відділення Любомльської міліції Кличка відряджають у Дніпропетровськ на курси для начальницького складу. Тамара з Володею їдуть на канікули до батьків у Смілу. Коли розпочалася війна, Родіон спробував повернутися на місце своєї служби. Однак доїхав залізницею лише до містечка Сарни. Там і зустрів свій райвідділ, який спішно відступав углиб України. У Житомирі, приєднавшись до обласного управління міліції, евакуювались до Києва. І потрапили у вогненно-свинцевий «котел» разом з Київським військовим гарнізоном. Ось як про це власноруч написав Родіон Кличко у своїй автобіографії:
 «У ніч з 18 на 19 вересня 1941 року весь Київський гарнізон, а також міліцейські підрозділи переправилися на лівий берег Дніпра. У напрямку Баришівки та села Борщі приблизно 25 вересня весь гарнізон був оточений і взятий в полон німецькими військами. Деяким бійцям і працівникам міліції вдалося уникнути полону, сховавшись у болотах. У тому числі й мені. Поранений, я залишався у болоті доти, доки найближчу місцевість не покинули німці...»
 З неймовірними зусиллями, перемагаючи біль у кровоточивих ранах передпліччя і стегна, Кличко добрів до перших хат села Гайшина. Наражаючись на небезпеку, прихисток і першу медичну допомогу йому надала добра і чуйна жінка Тетяна Гаврилівна Приходько.
 Через день у пораненого почався жар, він непритомнів і марив. Лікаря в селі не було, і тітка Тетяна напувала хворого трав’яними відварами і молоком. Тільки-но Родіон став на ноги - одразу почав лаштуватися в далеку дорогу. Його серце обпікала думка: що з дружиною і сином? Що з її старими батьками, з усіма рідними?
 - Коли виснажений, з очима, немов жарини, чоловік увійшов до хати, наша мама не одразу впізнала в ньому колишнього красеня Родіона Кличка, - з сумом переповідала пережите Валентина Красиліна. - А коли впізнала, гірко заплакала і сказала, що всіх сусідів вивезли до концентраційних таборів...
 Щовечора, коли німців змінювали на варті поліцаї, ходив Родіон від барака до барака, шукаючи рідні обличчя.
 - Врешті, в одному концтаборі він знайшов таки Тамару, - продовжувала, журно хитаючи головою, Валентина Миколаївна. - Не знаю, за яких умов, але Родіону вдалося вирвати її з полону. На горе, Володю він не знайшов. Мабуть, на той момент дітей уже розлучили з батьками, і хлопчик перебував в іншому бараці.
 Наступного дня, удосвіта, Родіон пішов на пошуки сина, Тамариного брата і батьків.
 Повернувся почорнілий. Їх усіх, малих і старих, разом з тисячами смілян та військовополонених, вивезли вночі у піщані кучугури під село Білозір’я. Там нелюди й розстріляли своїх жертв.
 - Не Тамару, а напівживу згорьовану тінь повіз Родіон на підводі, поніс на руках до Вільшани, - завершила розповідь про страхітливу трагедію сивокоса жінка. - Там, у батьківській хаті, сам знесилений і хворий, він виходжував свою гаряче кохану дружину.

 ОДНИМ УДАРОМ ЛІВОЮ
 Після визволення Черкащини від німецьких загарбників Родіона Кличка одразу призначають оперуповноваженим карного розшуку Смілянського райвідділу міліції. Разом з Тамарою повертаються вони у спустілу хату. Не чути тут більше дзвінкого хлопчачого голосу, звуків мандоліни, на якій грав і співав молодший Тамарин брат. Сама Тамара, тиха і задумлива, зовсім не схожа на ту іскрометну сонячну дівчину, яка зачаровувала всіх красою і співом. З ранку до вечора, попоравшись у хаті і дворі, сиділа вона під явором і чекала свого Родіона.
 У 1946 році промінчик сонця осяяв оселю Кличків - у них знову народився син. Його назвали Володимиром, ніби хотіли повернути з небуття свого первістка. Хлопчик зростав здоровим, міцним, веселим. Разом з ним будинок наповнився колисковими піснями, світлом, щемкою радістю. Разом з сином набиралася сил та енергії й Тамара. Вона знову посміхалася на жарти Родіона, приязно приймала гостей.
 - У мене на рік пізніше від Тамари також знайшовся син, - продовжила подорож у минуле колишня вчителька Галина Миколаївна Вербицька-Агекян. - Ми з чоловіком назвали його Альбертом. Він і став найближчим другом дитинства Володі Кличка. Збереглося навіть фото обох хлопчиків, зроблене у нашому Пролетарському провулку моїм чоловіком.
 Але то було згодом. А в 1947 році Родіон з Тамарою, після перенесеного ними горя, втішалися кожним словом свого малого сина, раділи кожному дню і годині, коли вони були разом...
 Однак недовго тривало й це, вистраждане, їхнє щастя. Наприкінці того самого 1947-го оперуповноваженого Кличка призначають охороняти банк.
 Одного разу, коли у черзі до каси були переважно старі жінки, котрі простояли всю ніч, до приміщення втиснувся якийсь розчервонілий чолов’яга з медалями на піджаку. Грубо розштовхуючи ліктями жінок, він, незважаючи на зойки і обурення, почав пробиратися до заповідного віконечка. У черзі здійнявся несусвітній лемент, штовханина, почали кликати на допомогу міліціонера. Кличко підійшов до нахаби і вказав йому на його місце - у кінці черги. Чолов’яга, голосно і брудно вилаявшись, з усією люттю звіриної натури штовхнув міліціонера у поранене передпліччя. Кличко, розвернувшись, щоб не зачепити людей, одним ударом лівою, здоровою рукою, поклав негідника на цементну підлогу...
 За цей «нокаут» довелося Родіонові Кличку розпрощатися з міліцією. «Шишкою» виявився чи то сам знавіснілий чолов’яга, чи його родич.
 Залишатися у Смілі Кличку більше не хотілося. Надто тяжкі спогади пов’язували його сім’ю з цим містом. Тим часом з далекої Киргизії кликав до себе рідний брат Федір. Після фронтового поранення і лікування він так і залишився у тих краях. Клички зважуються на переїзд.
 Восьмирічним попрощався з містом, де він з’явився на світ, і Володя, майбутній батько наших знаменитих і популярних у народі спортсменів. Уже курсантом льотного училища Володимир Кличко згодом приїде до своїх друзів дитинства Альберта Агекяна, Володі Салова, до далеких родичів по бабусиній лінії.
 Через 35 років після батька відвідає дідову землю Віталій Кличко. Він побуває у Вільшаній, вклониться місцю, де стояла хата прадідів Петра та Єрофея Кличків, зустрінеться з родичами. Дасть слово землякам, що наступного разу приїде зі своєю родиною, братом Володимиром. І пройдуть вони стежками прадідів, діда, бабусі і батька у Вільшані та Смілі. Пом’януть свого навіки семирічного дядю Володю, усіх рідних і земляків.
 Але це вже буде нова історія, нова розповідь.
 
 Черкаська область.
(«Голос України»).

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #16 за 20.04.2007 > Тема "Українці мої..."