Версiя для друку Обговорити в форумi

 КОЖНА нова українська книжка, видана в Криму - це маленька перемога не лише автора, прямо чи опосередковано здобута у часи повзучої бездуховності над тією ж бездуховністю і невіглаством, а й нас, семисоттисячних кримських українців, яким лиха доля судила жити не так, як належало б жити громадянам у своїй незалежній державі, а ніби в якійсь забутій Богом і владоможцями діаспорі.
 Ба, навіть, у справжній, невеличкій за чисельністю жителів, провінції, діаспора часом почувається значно краще, має значно більше свого, національного - і шкіл, і періодики, і радіо та телеефіру, і театрів, і ВНЗ, і видавництв та книг рідною мовою, аніж ми у такій всесвітньо відомій адміністративній частині держави України, з такою гучною назвою - Автономна Республіка Крим!
 Та мова нині не про це духовне приниження нас, титульної нації до принизливого порівняння з діаспорою, хоча це болюче питання нашого національного відродження постійно завдає нам морального дискомфорту, а про те, що навіть у такі скрутні і економічно, і політично часи (Господи, та коли ж вони вже скінчаться?!), все ж таки хоч зрідка, але ж виходять у світ українські книжки. І добре, що є автори, котрі не зневірюються в рідному слові, не зрікаються рідної мови, не переходять стрімголов на «общєпонятний», пристосовуючись до ситуації.
 Добре й те, що з-поміж багатьох видавництв Криму, є й приватне видавництво з такою символічною назвою «Доля», котре десять років тому заснував і беззмінно керував ним письменник, син двох народів - українського (по матері) і татарського (по батькові) Валерій Магафурович Басиров (щойно його рішенням Комітету держтелерадіо України призначено директором Кримського державного багатопрофільного видавництва «Таврія»).
 Валерій Басиров - один з небагатьох кримських видавців, хто чітко поставив собі за мету видавати книги українською, російською та кримськотатарською мовами, а отже, зближувати людей різних національностей, а не протиставляти їх одне одному. На рахунку цього видавництва близько тисячі виданих книг, серед яких чимало й таких, що виходили паралельно двома чи трьома, а то й більше мовами: українсько-кримськотатарською, українсько-російською, українсько-російською-кримськотатарською, а одна з власних творів В. Басирова видана паралельно аж дев’ятьма мовами!
 Отож, дякувати Богу, є у нас в Криму ентузіасти своєї справи, люди, котрі уболівають за своє рідне слово, при цьому не завдаючи дискомфорту іншим, а, навпаки, навертаючи їх до взаємопорозуміння, взаємоповаги, до зведення мостів духовного єднання поміж нашими кримськими народами, свято вірячи і добре знаючи, що Крим - наш спільний дім.
 Так от, щойно (ще пахне свіжою друкарською фарбою!) побачила світ у видавництві «Доля» друга поетична книжка учительки-поетеси з Семисотської школи Ленінського району АРК Катерини Олександрівни Степчин. Збірочка має назву «Вклоняюсь Слову». Вона гарно й ошатно видана, у ній чимало віршів і власних пісень авторки. Аби не «розбігатись мислію по древу», наведемо невеличку передмову до цієї книжки поета Д. Кононенка та подамо на суд читачів кілька віршів з нової збірки учительки-поетеси Катерини Степчин.
 * * *
 Катерина Олександрівна Степчин (Гнесь) ось уже понад двадцять років працює вчителем української мови та літератури Семисотської школи Ленінського району Автономної Республіки Крим, куди приїхала за направленням після закінчення філологічного факультету Львівського університету імені Івана Франка.
 Львівський університет та його славетна літературна студія «Франкова кузня», з якої вийшло чимало відомих нині письменників, - то велика і мудра школа для людини, котра не лише палко закохана в рідне слово, а й уміє ним живописати.
 Катерина Степчин - вчитель-словесник за фахом і поетеса за покликанням. Писати вірші вона почала ще в шкільні роки, і цю напружену працю над словом не залишає й понині.
 Як це добре бути водночас і вчителем, і поетом! Адже ж хто краще, аніж вчитель-поет, може донести до серця учня художнє слово, хто краще може подати урок з рідної мови так емоційно й добре, аби його хотілося слухати ще й ще, так само, як вчитель, любити рідне слово, оберігати свою мову від засмічувань чужим лексиконом, котрий нині так зухвало намагається витіснити наше рідне слово.
 Катерина Степчин, аби її уроки були дохідливими й цікавими, виробила свою манеру подачі уроку з рідної мови. Вона пише власні акровірші та просто вірші на філологічні теми. Ось деякі з них: «Щоб грамотно писати, орфографію слід знати», «Будується мова на основі слова», «Морфологія - частина мови, іменні - найкраще для розмови», «Із Прислівником дружи, він - незмінний - всім скажи», «Особливі форми є у дієслова - ще й тому така багата наша рідна мова» та багато інших цікавих і повчальних уроків.
 Вірші вчительки К. О. Степчин написані емоційно, професійно і несуть у собі багато повчального. Такі уроки з рідної мови учні, певно ж, засвоюють відразу - заримовані рядки швидко і надовго (можливо, й на все життя!) закарбовуються в пам’яті. Наприклад:
 Префікс - у,
 він перед коренем стоїть.
 Ну, а суфікс -
 після кореня - велить
 Добре розібратись:
 - н чи ін -,
 Адже дуже необхідний
 в словотворі він.
 Катерина Степчин в 2003 році видала свою першу збірку власних акровіршів, віршів та пісень «Добридень, діти!..», з якої ми навели приклад. Нинішня збірка «Вклоняюсь Слову» - це поетичні есе про рідну мову, про творчість Т. Г. Шевченка, подані акровіршами. Є й чималий за обсягом розділ, присвячений корифеям нашої літератури. Серед них імена Г. Сковороди, П. Мирного, Лесі Українки, І. Франка, П. Тичини, М. Рильського, М. Хвильового, Уласа Самчука, А. Малишка, О. Довженка, О. Гончара, Ліни Костенко...
 Вірші ці - сконденсована думка, яка увиразнює кожну постать письменника-класика, творчість якого вивчається в школі. В такий спосіб вчителька-поетеса намагається донести учням все прекрасне про наших творців художньої літератури.
 Катерина Степчин - чудовий педагог, чудовий поет і такий же чудовий автор і виконавець власних пісень. Зовні схожа на відому співачку Оксану Білозір, вона й співає так само задушевно, щиро, хвилююче. Вона по-справжньому уболіває за рідне слово в зросійщеному Криму, і тому її акровірш «Клятва» й справді звучить як клятва патріота своєї країни в любові до рідного слова, на його захист, так само, як його любив і боронив наш Великий Кобзар. Саме з початкових літер цієї клятви-акровірша й складається це трепетне й горде ім’я - Кобзар:
Клянусь на паперті пожовклих сторінок,
Очима доторкаючись до святості зірок:
Боротись буду (тільки б сили стало!)
За рідне слово, щоб цвіло, не засихало,
А в книзі цій шукатиму наснаги,
Рішучості, неспокою, відваги.
 Як прекрасно, що в нас є такі вчителі - охоронці і творці рідного слова! І хай їх поки що небагато з-поміж багатьох сотень україністів у Криму, але такі імена вчителів-словесників і поетів, як Василь Латанський (член Національної спілки письменників України!), Наталія Мухіна, Валентина Овсійчук, Віра Пальоха, Марія Коваленко, Валентина Костеньова, Світлана Пищуліна, Євген Хазов, Катерина Степчин, уже стали широко відомими, а їхні твори - взірцем для учнів і всіх закоханих в рідне поетичне слово. Дай, Боже, аби в Криму множилось число таких людей, від цього і збагатилася б наша освіта, наша культура, власне, вся наша національна духовність.
 «Хлюпни ж нам, море, свіжі лави!» - закликав колись класик. І віриться, що цей заклик нині на часі. Бо самобутні таланти завжди були в пошані серед людей. І таким самобутнім талантом з-поміж українства Криму є й Катерина Олександрівна Степчин - вчителька і поетеса, Берегиня рідного українського слова.
 Данило КОНОНЕНКО,
 член Національної спілки письменників України.
 
* * *
Вклоняюсь Слову,
 бо воно - Початок.
Вклоняюсь Слову,
 бо воно - й Кінець,
Мій древній предок,
але й мій нащадок,
Тяжкий мій хрест
 і зоряний вінець.

Вклоняюсь Слову,
 що несе молитву
Або в печалі пристрасну мольбу.
Вклоняюсь Слову,
 що зове на битву,
Щоб розігнати вікову журбу.
Вклоняюсь Слову,
бо воно - ті крила,
Що піднімають душу в небеса.
Коли, здається,
 й жити вже несила,
Воно рятує, бо воно - Краса.

Вклоняюсь Слову,
 бо це - пісня мами
І думка прадіда,
 мов течія в ріці.
Хоч сказана болючими вустами,
Та не дає зійти на манівці.

Вклоняюсь Слову,
 бо воно - зернина
Моєї мами, кинута в пітьму.
А з мови починається Вкраїна -
Тож тричі буду кланятись йому!

* * *
Дивлюсь в «Кобзар» через віки,
Шукаю там свої думки
І чую, мов свої, слова
Про Правду, що вона жива,
Стара як світ, але й нова.
Так само вбога, без прикрас,
Сама страждає й мучить нас,
Не кидає, бо знає: ми
Лиш тільки з нею є людьми
На довгий час, на всі віки -
Так, в «Кобзарі», й мої думки.
* * *
Учителю - словеснику!
 Ти - в володіннях Слова,
Воно вражає й зцілює,
 окрилює й гнітить.
Якщо душа твоя
 до подвигів готова,
Тоді лише зуміє
 вона чогось навчить.
Озбройся словом, чистим:
 воно лиш первозданне.
Пиши на чистій дошці
 без помилок. Тому
Запам’ятай: те Слово
 служить не перестане,
Допоки й ти по правді
 служитимеш йому.
Озбройся словом гордим,
 щоб землю величати,
В якій твоє коріння,
 тут ти - Громадянин.
Навчи не сумніватись,
 що Батьківщина - Мати,
Навчи не сумніватись,
 що кожен її - Син.
Озбройся словом, мудрим:
лиш так можна навчити,
Бо мудрість - це найглибша
 основа пізнання.
Навчи, в щоденних бурях,
 як вистоять, щоб жити,
А не брести без цілі,
 наосліп, навмання.
Озбройся Словом добрим:
 ми без Добра - не люди,
Навчи ділитись з ближнім,
 не залишать в біді,
Навчи Добро шукати
 й знаходити усюди.
А найсвятіше те,
 що знайдено в Труді!
Озбройся Словом вільним:
 воно страху не знає
І не назве те білим,
 що чорне вже давно,
Не дасть зігнутись низько,
 бо пилом припадає
Душа, і їй, зігнутій,
 піднятись не дано!
Учителю - словеснику!
 Тобі в цих обладунках
Не страшна бездуховність
 у тьмі її облог,
Бо Слово - це не просто Ідея,
 Образ, Думка.
Це Дух, Любов, Надія, а отже,
 Слово - Бог!

ІВАНОВІ ФРАНКУ

На могилі Франка - каменяр при скалі,
Ланцюгами до неї прикутий.
Нема смутку у нього на яснім чолі,
Тільки зморшки і тіні спокути.
То любов до народу свого, а не гріх
Прикували до скелі людину.
Наче той Прометей, він один - за усіх -
На двобій вийшов в тяжку годину,
Щоб розбити скалу і розчистити шлях,
Щоб було більше сонця і неба,
Щоб не сльози блищали, а радість в очах
Більше людям нічого не треба.
Але труд той важкий, бо міцна та скала,
Їй підпора - безчестя, сваволя,
Брудні руки і душі і брудні діла,
Об які розбивається доля.
Каменяр ту скалу неприступну довбав.
Його молот - то Слово разюче.
Він свої всі думки у віки передав,
Щоб той труд ми продовжили, йдучи.
Так, у праці ми всі наче каменярі,
Бо така, видно, доля людини:
Працювать, працювать від зорі до зорі
І скалу ту довбать щогодини.
І тому боротьба, боротьба - дотепер.
В боротьбі досягається мрія.
Нам Франко - Каменяр,
 Революціонер -
Дух неспокою в серце посіяв.

МОЯ УКРАЇНО
(Пісня)

Теплі моря і зелені Карпати,
Подих лісів і роздолля степів -
Про Україну ти, пісне крилата,
По всій землі рознеси тихий спів.
Може, він в рідну домівку приб’ється,
Де колискову співали мені.
Мама крізь роки до мене озветься -
І залунають у серці дитинства пісні.
ПРИСПІВ:
Про ясні зорі і тихії води,
Де руки трудящі й багата земля.
Моя Україно - квітуча калино,
В красі твоїй пишній красуюсь і я.
Моя Україно - квітуча калино,
В красі твоїй пишній красуюсь і я.
Й досі живе та скорботна молитва,
Дума гаряча і гнів Кобзаря.
Вірив він, що над тобою розквітне
Долі щасливої віща зоря,
Мова звучатиме скрізь солов’їна,
Знову воскресне вкраїнська душа.
Хочеться вірити, ненько-Вкраїно,
Що для дітей ти не будеш ніколи чужа.
ПРИСПІВ:
І ясні зорі, й тихії води,
Де руки трудящі і щедра земля.
Моя Україно, для дочки та сина
Хай буде дорога широка твоя.
Моя Україно, для дочки та сина
Хай буде дорога широка твоя.
Світла твоя, хоч замучена доля.
Смутків багато ж було на віку.
Ще й засмутив тебе дзвоном Чорнобиль,
Питимеш з ним ти ще довго гірку.
Але так хочеться вірити в щастя.
Ти ж, як ніхто, його варта завжди,
Я сподіваюсь: з Дніпровим причастям
Буйно цвістимуть твої яблуневі сади.
ПРИСПІВ:
І яснії зорі, і тихії води,
Де руки трудящі і щедра земля.
Моя Україно - як мати єдина,
В твоїх я долонях - мале немовля.
Моя Україно - як мати єдина,
В твоїх я долонях - мале немовля.
Катерина СТЕПЧИН.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #15 за 13.04.2007 > Тема "Душі криниця"