Версiя для друку Обговорити в форумi

Українці у світі

Іноді нас дивує те гостре почуття ностальгії, туги за рідною землею, яке супроводжує наших земляків-українців все їхнє життя за кордоном, хоча і склалося воно, ймовірно, значно краще, ніж можна було сподіватися побудувати свою долю на рідній землі. З одного боку, ці люди переконують нас, що любов до землі-матері - це не якесь романтичне перебільшення, з іншого, що наш цвіт проростає не бур'яном, а чудовими трояндами навіть на чужому ґрунті.
Ці роздуми - з приводу книги Анатолія Романюка, мешканця Канади, книги, присвяченої його тернистій, але водночас щасливій долі, яку, починаючи з 16-річчя, він прожив за межами своєї Батьківщини. Тернистої - бо були і невизначеність, і ризик, і самотність, і невпевненість в завтрашньому дні, а щасливої - тому, що, попри все, він став найвищим урядовцем, професором кількох університетів - фахівцем з демографії, який брав участь, у тому числі, і в останньому перепису населення України.
Народився Анатолій Романюк на Хотинщині 28 лютого 1924 року. Закоханий в рідні місця, він зміг повернутися додому лише після 50-річного блукання світом і не впізнав їх - рідне село Недобоївці, а особливо батьківська хата перетворилися в руїни. "Але найбільше мене вразило те, що прекрасні сади, які я зберіг у своїй пам'яті і які ввижалися мені буквально щоночі, аж доки не засну, де б я не був - у Західній Європі, Африці чи Америці, - оті сади просто щезли з землі". "Яка божевільна влада могла завдати такої кривди селу й природі, буквально викорчувавши всі дерева й виноградники! Пусткою там стояли городи, де колись буяла райська краса!" - пише він.
Рано втративши батька, Івана Романюка, який помер у 37-річному віці, Анатолій разом з матір'ю Анастасією та сестрою Ніною, зустрівши каламутні передвоєнні роки, емігрували в Німеччину. В цей час Хотинщина була визволена від румунів радянськими військами. Але ж перші дії радянської влади, які полягали у відбиранні зерна у селян, одразу ж позбавили тамтешнє населення будь-якого ентузіазму. Зникли з полиць магазинів товари. Люди почали шукати собі порятунку за межами держави. Процес прискорили арешти і вивіз заможних людей у невідомому напрямку.
Ось так і опинилася Анастасія Романюк з двома дітьми в Німеччині. Румунів там приймали ласкаво. А ось українців, що не володіли навіть румунською мовою, - не дуже. Але на той час вже розпочалася війна з Радянським Союзом, тож люди були потрібними. Анатолію вдалося влаштуватися в торговельну школу в м. Штеттін, де вже організовувалося українське життя, формувалися українські громади, товариства. Все це приваблювало значно більше, ніж навчання.
Потім - навчання в Перемишлі. Тут Анатолій безпосередньо зіткнувся з тією непростою ситуацією, про яку й зараз не припиняються дискусії. Ось що він розповідає про "стосунки" німецької влади з українськими націоналістами: "Німецька влада (гестапо) продовжувала гонитву за українськими націоналістами обох таборів - так званих "бандерівців" і "мельниківців". Українські націоналісти стали для німецьких окупантів не меншими ворогами, ніж совєтські партизани. Арешти тривали". І робить досить неординарні висновки: "Таку політику винищення ворога більшовизму важко було зрозуміти". Про своїх това-ришів по матуральних курсах (де навчався) автор книги розповідає наступне: "Дехто пішов у дивізію "Галичина". Багато хлопців і дівчат опинилися в УПА. Вони, якщо не полягли на полі бою, то були схоплені раніше чи пізніше НКВД". "До тих, які подалися на Захід, належить і автор цих споминів".
На цей час його мати з Ніною вже повернулися на Батьківщину за фальшивими документами. Далі війна погнала їх у Бухарест, і до 1958 року вони нічого не знали про Анатолія, а він про них.
Подальші мандри Словаччиною, порівняно з Батьківщиною, нагадували рай. Але невдовзі там стався переворот, і Анатолій подався до Австрії, зупинився у Відні. Далі тривав німецький період його життя, саме тоді застав юнака останній день війни. В Баварії розпочалося його навчання в університеті на історико-філософському факультеті. Матеріально це був дуже скрутний період. Але незабаром автор книги довідався,
що Бельгійський університет (м. Лювен) набирає саме українських студентів. І ось, легкий на підйом, Анатолій вже в Бельгії. Один з довоєнних випускників цього університету українець Андрій Кішка став на чолі створення комітету допомоги українським студентам, до якого входили і професори університету. Українці мали свій гуртожиток, де в їдальні подавали українські страви.
В 1950 році Анатолія було обрано головою студентської громади Національного союзу українських студентів. На новорічний бал до університету приїжджали українські сім'ї з найближчих місцевостей. Деякі місцеві дівчата, що ставали дружинами українців, згодом українізувалися, а їхні внуки і навіть правнуки і сьогодні беруть участь в українському житті. Втім в середині 60-х років укра-їнських студентів тут стало набагато менше, потім вони зникли взагалі і лише зараз український Лювен розпочав відроджуватися. Розповідаючи про видатних людей, якими стали в майбутньому лювенські студенти, Анатолій Романюк згадує і про свої зустрічі з онукою Левка Симиренка Тетяною: "Ім'я Симиренків замовчувалось, їхня наукова спадщина вилучена з бібліотек, їх прирекли на забуття". У Лювені Тетяну Володимирівну знали й шанували. "Один з наших лювенців, Зенон Яновський каже: "Тут є Тетяна Симиренко, давайте привітаємо її!" - згадує автор книги. Надалі він з Тетяною підтримував щоденні контакти: "Вона так глибоко переживала те, що діється в "самостійній" Україні... Але вона не тільки нарікала. Вона щось і робила. Найбільшу увагу приділяла роду Симиренків, відновленню їхньої історичної пам'яті". Саме від неї довідався Анатолій Романюк і про нашого кримського симиренкознавця Петра Вольвача. Але сьогодні Тетяни вже немає. Похована вона поруч з мамою та молодшим братом Олесем. Як вважає пан Анатолій, на цьому славний рід Симиренків себе "біологічно вичерпав".
Закінчивши університет і набувши знань з політичних наук з орієнтацією на дипломатію, Анатолій Романюк додатково пройшов ще й курс економіки - це давало більше надій знайти собі якусь роботу. Але став, на власне диво, демографом в Конго, де мав проводитися перепис населення. Про те, що собою являє ця країна, читачеві було б цікаво дізнатися з самої книги. Зауважимо лише, що "Корупції там не було. Такий досить високий рівень суспільної моралі визначили принаймні три основні чинники: по-перше, крадіжка не сумісна з менталітетом традиційного африканця. Красти - це наруга над своїм родичем... По-друге, в колонії панували порядок та пошана до закону... По-третє, економічна ситуація навіть для тубільського населення була не такою вже й поганою. Навіть безробітний чоловік у місті не був покинутий напризволяще... Ситуація в цьому плані радикально змінилася у постколоніальний період".   
Після проведення перепису автор книги вирушив в американське містечко Пристон, аби закінчити курс навчання з перепису, паралельно допрацьовуючи демографічний проект. Після закінчення Пристонського університету він став дипломованим професійним демографом. Все це відкривало широкі можливості: повернутися працювати в університет у Конго, повернутися до Бельгії, громадянином якої був Анатолій Романюк, або ж влаштуватися професором в якийсь з канадських університетів. Вибір припав на Канаду, і однією з причин стало те, що це була "найбільш українська країна поза Україною". Отож 1964 року він опинився в Оттаві і почав працювати в університеті професором з демографії. З того часу там і мешкає, де обзавівся і родиною. Дружиною його стала Марія Теофілович, батьки якої емігрували з Македонії. Вони належали до румунського племені: "Яке в ході історії заблукало десь у Балканах і до цього часу зберегло свою мовну ідентичність, зокрема, в Македонії". Так, з матусею Марія розмовляє "своєю маленькою мовою" - арменешті. Ще дитиною вона опанувала грецьку й арабську мови. "Ми нарахували, що наша сім'я, беручи окремо кожного її члена, володіє 11-ма мовами, якими можемо вільно розмовляти", - підсумовує автор книги.
Чи не повчальний приклад це для жителів України, з одного боку, тих, хто без зайвих клопотів забув рідну мову і навіть пишається цим, а з іншого, для етнічних росіян, які вихваляються своєю мовною обмеженістю і нездатністю опанувати мову своєї держави України? Але ж можемо, не такі вже й безпорадні!
Це наш земляк Анатолій Романюк, серед багатьох інших, став шанованою людиною в далекій Канаді. Перейшовши працювати до Монреальського університету, він став директором Федерального бюро статистики, у той же час, на прохання ректорату, продовжував викладати і в Оттавському університеті. Як урядовець вищого ешелону Анатолій Романюк представляв Канаду на різноманітних міжнародних конференціях, зокрема, в Сан-Франциско, Новому Орлеані, Відні, Лондоні, Нью-Делі, Манілі, Токіо, Москві, Каїрі, Сантьяго, Парижі, Римі та в багатьох інших країнах.
Та попри свою зайнятість з 1988 року Анатолій Романюк регулярно відвідує Україну, допомагаючи їй як професійно, так і матеріально. "Хоч моя дружина, сама все-таки чужинка, володіє українською мовою і дружньо ставиться до України, деколи я волію не розкривати своїх "витрат на Україну" або применшувати їх, щоб не нагадувала мені, що обов'язки батька насамперед..."
Сьогодні Анатолій Романюк має двох дорослих дітей - сина Юрія (Алекса) і дочку Лару - Анастасію. Вони народилися вже в Канаді, де загалом нараховується близько мільйона українців. Там існує ціла низка українських громадських організацій на чолі з Конгресом українців Канади. Сьогодні це організації здебільшого позапартійні - професійні спілки. "Релігійне життя зароджується навколо українських православних та греко-католицьких церков".
Анатолій Іванович, як і дехто з інших українських канадців, заклопотаний становищем в Україні державної мови. Ось його думка: "Українізація - складна справа. Вона починається зі шкіл, але тільки з тих шкіл, де українська мова є не тільки мовою навчання в класах, а й мовою спілкування.
А такими вони не є в Києві, не кажучи вже про південь і схід України". "Прикладом того, як треба діяти, може послужити практика у франкомовних школах у Канаді, точніше в Квебеку. Діти іммігрантів на перервах спілкувалися (і ще деколи пробують) англійською мовою, ("бо так вони звикли"), аж доки вчителі не звернули увагу на перервах (заводячи певну мовну дисципліну), що в школах, класах чи на подвір'ї мова має бути французька. Тепер ви не почуєте англійської мови у франкомовних школах, навіть у тих кварталах, де іммігранти становлять більшість. Ця мовна політика не є ані націона-лізмом, ані зневагою до англійської мови. Це нормально. Так має бути".
А закінчує свої спогади (далі ідуть додатки) Анатолій Романюк словами з виступу поета-херсонця Євгена Маланюка: "Друга батьківщина - як та мачуха: може бути доброю, але все-таки рідною не є". Автор спогадів зізнається, що так і не пустив в Канаді коріння, вони в його там, де жили й поховані предки, - в Україні. Ось чому вже в своєму солідному віці він знов лине і лине думками на Батьківщину. Це для нас - його книга спогадів, яку він передав також в кілька українських закладів Криму. Тепер книгу "Хроніка одного життя" має й бібліотека "Кримської світлиці", а ця стаття для наших читачів може відіграти роль анонса і зацікавити їх в ближчому знайомстві з неординарними спогадами непересічної людини. Книгу можна придбати і у самого автора
(в редакції є його адреса).
Тож нас не повинно дивувати, чому справжні патріоти нашої держави мешкають десь за морями-океанами. На це запитання дає досить однозначну відповідь наша історія. Дехто з послідовників тих історичних злочинців, окопавшись в парламентах Криму та України, і сьогодні заявляють, що української нації "немає". Але це лише успадкована ними мрія тих, хто вважав за дозволене маніпулювати долями цілих народів. Та ми є. Нас мільйони. І поміж нашими серцями немає кордонів.
До речі, користуючись нагодою, вітаємо шановного професора Анатолія Романюка з його днем народження. Нагадуємо: 28 лютого йому виповнилося 83 роки. Бажаємо щастя, здоров'я, ще багатьох плідних літ активного життя. Ми пишаємось вами!
Від імені колективу "Кримської світлиці" -
Тамара СОЛОВЕЙ.

На фото: Анатолій Романюк з родиною.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #9 за 02.03.2007 > Тема "Українці мої..."