Версiя для друку Обговорити в форумi

Майже два роки тому пішов із життя один з активних авторів "Кримської світлиці" Олександр Григорович ЗОБЕНКО, журналіст і літератор із Дніпропетровська. Народився він на благословенній Полтавщині, в старовинному козацькому селі Вереміївка. Обдарований юнак із бідної селянської родини мріяв про подальше навчання, але все зруйнувала війна. Пережив і полон, і втечу із концтабору, і окупацію, і остарбайтерство...
У мирний чає свою долю пов'язав із журналістикою. До виходу на пенсію трудився заступником редактора дніпропетровської обласної газети "Зоря". Відзначений премією "Золоте перо", орденом "Знак пошани", Почесною грамотою Верховної Ради УРСР.
Олександр Зобенко видав книжечки для дітей - "Тополиний біль", "Принц - чуйне серце", "Вухатий мудрагелья". Став упорядником книги Івана Шаповала "Козацький батько" (про Д. Яворницького). Створив ціле гроно оповідань, казок, драматичних і сатиричних творів, що склали рукопис книги під назвою "Срібло на спориші". Це видання чекає спонсора.
У центрі драматичного твору О. Г. Зобенка "Плаче кобза... Трагедія XX століття" - історична особа, кобзар Олекса Коваль, який на знак протесту проти утисків Системи забив себе різцем, яким усе життя виготовляв чудові кобзи... В п'єсі діють Дмитро Яворницький, Олесь Гончар... Діалоги інтелектуалів, конкретні етюди із життя мучеників за Україну та їхніх сімей пашать непримиренним гнівом народу проти потворної Системи, що замахнулася на духовний квіт нації, її душу - кобзарство. П'єсу вже після смерті автора надрукував часопис "Холодний Яр". За трагедію "Плаче кобза..." О. Г. Зобенку присуджено (посмертно) звання лауреата літературно-мистецької премії імені М. Старицького. Пропонуємо читачам невеличкий уривок з цього твору...

Кінець 70-х років. Велелюдно на Тарасовій горі біля Канева. Незважаючи на всі перепони властей, народ вшановував пам'ять свого Пророка 22 травня, у день перепоховання його тіла з петербурзького кладовища сюди, на Чернечу гору, серед степу широкого, на Вкраїні милій. У центрі картини - пам'ятник Т. Г. Шевченкові. На одній половині біля нього - майданчик перед входом до музею - світлиці Тараса, на другій - майданчик, де виступають кобзарі. Тут співатиме Олекса Коваль...
Люди збуджено загомоніли: "Кобзар прийшов!", "Кобзар уже тут!" "Їх сюди у цей день не пропускають, а вони тут", "Ходімте до нього, послухаємо!" Група людей від Тарасової світлиці рушає туди, звідки чутно пісню кобзаря. В центрі групи - Письменник з внучкою.
Сцена повільно оновлюється. На передній план випливає майданчик, де сидить кобзар. Це Олекса Коваль, який дуже схожий на Тараса Шевченка. Всі зупиняються,  слухають. Коли кобзар закінчив співати і витонченим жестом поклав руку на струни, дівчинка кинулася до нього.
ДІВЧИНКА. Ти кобзар, дідусю? І ти живий?
ОЛЕКСА. Егеж, кобзар, внученько. Та ще й живий, як бачиш.
ДІВЧИНКА. Тарас Шевченко?
ОЛЕКСА. Ні, я Олекса Коваль. З Підгороднього. Це звідси далеченько...
ПИСЬМЕННИК. Вітаємо вас, кобзарю славний, на священній для усіх нас Тарасовій могилі. (Тиснуть один одному руки. Інші люди також підходять, вітаються з кобзарем). Як добиралися з Підгороднього?
ОЛЕКСА. Пароплавом, не люблю "Ракетою". На пароплаві можна з людьми погомоніти, пограти для них на бандурі, заспівати.
ГОЛОСИ. А тут як? Пішком піднялися на гору? Ніде не зупиняли вас? У ці дні дехто не любить, щоб кобзарі тут виступали. Та ще й співали не те, що їм кажуть...
ОЛЕКСА. Люди мене про це застерегли. Та й стежку показали, де можна пройти... Не розумію я такої химери: твердимо, що Шевченко наш, ледве не комуніст, відзначаємо його березневі дні, а ось травневих - бояться, як чорт ладану. Перепоховання, а вони - націоналізм...
КАЗКАРКА. Ви, Олексо, так на Тараса схожі! Ми подумали, чи не грим поклали для підсилення враження?
ОЛЕКСА. Та ні! Я ж не актор на сцені. А що Бог дав мені деяку портретну подібність із Тарасом Григоровичем, то це додає мені бажання наслідувати його... А чи не заговорились ми? Люди, либонь, чекають пісні. Послухайте, коли ласка, ось цю, улюблену Тараса Григоровича. (Виконує пісню).
Та забіліли сніги, забіліли білі, ще й дібровонька, та заболіло тіло, бурлацьке біле, ще й головонька..
Коли кобзар закінчив пісню й поклав руки на струни, КАЗКАРКА витерла сльозу.
КАЗКАРКА. Боже мій, які ж вони чутливі ці струни, уміють отак передати стан душі!
ОЛЕКСА. Щось таке є в природі, що пов'язує чутливість струни на кобзі і струни в кобзаревому серці. Жив у нашому селі чудовий музика, кобзар Божою милістю Феодосій Часник, один з моїх учителів, наставник у юні роки. Так от, коли він помирав, у ту самісіньку хвилину, як зупинилося серце, на його улюбленій кобзі лопнула струна. Хоч до неї
ніхто не торкався. Кобза висіла на стіні, на килимі біля ліжка...
ПИСЬМЕННИК. А я знав інший випадок. Коли вмер один знаменитий садівник, то в мить зупинки серця його улюблена яблуня, важка од рясних плодів, розчахнулася по стовбуру і впала.
ОЛЕКСА. Природа - єдине єство.
ПИСЬМЕННИК (до кобзаря). Дорогий Олексо Семеновичу! На добру згадку про нашу зустріч на Тарасовій горі хочу подарувати вам свою книгу. (Дістав ручку, робить дарчий напис. Вручає книгу Олексі, обіймає його. Внучка потягнулася й собі, аби заглянути, що там написав її дідусь. Розуміючи, що всім цікаво знати про це, Олекса розгорнув книжку, голосно читає: "Щоб душа молоділа, і пісня жила!"
ПИСЬМЕННИК. Ви таки справді Тарасів апостол! Просвітитель! Було колись в Україні таке товариство - "Просвіта". Треба б його відродити, щоб у ньому об'єднувалися такі люди, як ви.
ОЛЕКСА. Заходили якось до мене посланці Володьки Лободи. Умовляли, щоби підтримав руйначів собору. Чого захотіли! Кажу - ні! Я, кажу, за "собори душ", як і козак
Петро Махота. Петро веде музей історії на заводі, а я в рідному селищі. Відчепилися... (Помовчав, потім продовжує). Оце хочу привезти для музею грудочку землі з Тарасової могили (дістає хустинку, робить декілька кроків, розглядаючи, де б краще взяти грудочку землі).
Навперейми поспішає МОЛОДИК, що досі стояв між людьми.
МОЛОДИК. Дєд, а дєд! Мінуточку! Што ти хочєш дєлать?
ОЛЕКСА. Грудочку землі взяти для музею.
МОЛОДИК. Ну, знаєш! Здєсь проходят тищі, і єслі каждий захочєт взять "грудочку", так всю могілу растащітє! Ніззя!!
ПИСЬМЕННИК (підходить). Дозвольте кобзареві біля святої могили діяти, як йому серце підказало. Візьміть, Олексо Семеновичу, священної землі.
МОЛОДИК. Ето непорядок! Но я нє стану накалять страсті із-за комочка зємлі.. А то, чєво доброго, "свєчу" поставят, єсть і такіє нєнормальниє...
ОЛЕКСА. (Ховає хустинку з грудочкою землі до нагрудної кишені. Кивком голови дякує Письменникові за моральну підтримку. Люди стривожені. Тихо перемовляються, оглядаються: куди подівся той наглядач?)
- Що він сказав про "свічку"? На що натякав?
КАЗКАРКА. Кажуть, один чоловік отут спалив себе. Згорів бідолашний, як свічка - такий протест проти утисків...
ОЛЕКСА (переводить розмову на інше) Послухайте, люди добрі, "Заповіт" (Грає і співає)
Як умру, то поховайте
Мене на могилі.
Серед степу широкого
На Вкраїні милій,
Щоб лани широкополі
І Дніпро, і кручі
Було видно, було чути,
Як реве ревучий.
Поховайте та вставайте,
Кайдани порвіте...

На фото: кобзар Олекса Коваль.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #9 за 02.03.2007 > Тема "Душі криниця"