Версiя для друку Обговорити в форумi

ОКУПАЦІЙНІ СВЯТА - ДЛЯ ОКУПАНТІВ

Львівська міська організація Української народної молоді та ряд організацій, об'єднаних у рамках молодіжної громадської акції "Відновимо історичну справедливість", прийняли звернення із закликом до міського голови Львова Андрія Садового "змінити зденаціоналізоване свято День захисника не відомо чиєї Вітчизни 23 лютого на День захисника України, яке пропонується відзначати щороку 14 жовтня".
Колишній день радянської армії вже давно забутий українською громадськістю, - йдеться у зверненні, - а 14 жовтня  є святом українського козацтва, він був визначений Проводом ОУН для відзначення Свята Зброї, а згодом став днем народження Української Повстанської Армії, яка справді була захисницею України...

НЕПОЛІТКОРЕКТНІ ДУМКИ ПРО КОМУНІСТИЧНІ "СВЯТА"

МИНУЛО ще одне 23 лютого (саме в цей день у 1918 році червоними матросами був по-звірячому забитий муфтій мусульман Криму та Кубані, голова першого курултаю  кримськотатарського народу Номан Челе-біджихан), а так більше нічим не знаменита дата в українській історії, яку Л. Кучма своїм указом № 202/99 від 23 лютого 1999 року повелів вважати Днем захисника Вітчизни. Л. Кучму можна було зрозуміти, але не виправдати, треба було відірвати якийсь шматок виборців від комуністів. То й зробив кальку із московської "Отчізни", хоча для нас природніше звучало б - День захисника Батьківщини. Але чомусь дуже патріотично налаштований народний Президент вже більше двох років не хоче помічати повної безглуздості та аморальності, як на мою думку, цього "свята" для України, українців та українських вояків.
Почати можна з того, що насправді 23 лютого 1918 року була не перемога, а ганебна поразка загонів так званої червоної гвардії, про що кожен може прочитати в статті В. Леніна "Тяжелый, но необходимый урок": "....Мучительно-позорные сообщения об отказе полков защищать позиции, ... о бегстве, хаосе, близорукости, беспомощности, разгильдяйстве". Саме після цієї "перемоги" Ленін примусив свій уряд ухвалити "препохабнейший мир", укладений у Брест-Литовську. А головнокомандувач червоних так тікав від Нарви, що зупинився аж у Самарі. Але нас це взагалі не стосується, можна тільки в черговий раз зауважити, що комуністи тотальну брехню закладали в самі підвалини своєї системи з самого початку її існування, тому й не дивно, що така система неминуче завалилася: "На брехні світ пройдеш, а назад не вернешся".
На виправдання відвертої ментальної маячні, що закладена у прив'язуванні свята українського лицарства, українських вояків, всіх нині сущих та полеглих, до 23 лютого, можна почути, що "це ж день захисника Вітчизни", що "так склалося", "така народна традиція", що "це свято чоловіків". Тож Президент в цей день нагороджує орденами та медалями українських вояків, міністр оборони пише відповідний наказ. Що зробиш, так сталося, і не має тому ніякої ради. Дівчата в школах у цей день вітають хлопців, як захисників, хоча вже міністр оборони оголосив, що з 2012 року у нас в армії будуть виключно контрактники. Жінки в цей день вітають своїх чоловіків, а дехто із "захисників" має нагоду так насвяткуватися, що й до дому долізти не може - все в традиціях "старшого брата".
Головне, що нібито всі задоволені і все політкоректно. Бажано тільки не згадувати, що майже місяць тому (29 січня) і Президент, і міністр оборони, і навіть в школах згадують Героїв Крут, юних звитяжців, що полягли за Україну. Ну та й що, спитає політкоректний невіглас? А нічого! Треба тільки розуміти, що всі свята мають велике ментальне значення. В такі дні ми, кожний окремо і всі разом, програмуємо собі майбутні перемоги й поразки, здоров'я та недуги. Не можна, просто гріх великий протягом місяця згадувати пам'ять Героїв Крут і їхніх катів.
Причому, і це також суттєво, 23 лютого це перш за все свято катів України, тих, хто нічого не забув і не збирається каятися за скоєні перед народом злочини, а нібито українська держава платить багатьом із них величезні, більші, ніж в Росії, між іншим, пенсії. Можна було б зрозуміти, якби ця дата стала датою примирення. Але ж кати України не хочуть примирення, вони й зараз мріють знищити нашу державу, а держава (дійсно маячня!) платить їм не соціальні, а великі військові пенсії. Але їм мало пенсій, їм треба ментально отруювати молоді покоління українців, і вони це роблять завдяки недолугості наших керманичів. До речі, при всіх недоліках,
Л. Кравчук, як професійний ідеолог, це розумів, за його президентства цієї ганьби не було, та й Л. Кучма увесь перший термін президентства, попри всю свою проросійськість, утримувався від наруги над сумлінням українського народу.
Правда, є одне, нібито вагоме, питання: "Як бути з тими українцями (їх залишилося дуже й дуже мало), які є щирими патріотами нашої держави, але які пройшли війну і для них ця дата фактично єдина можливість згадати свою молодість?" Відверто скажімо, що сучасна влада тільки 23 лютого й згадує про існування цих зовсім вже не молодих, і, як правило, вже хворих людей. Тому ганьба владі, що більшість літніх людей живуть у нас не по-людськи. Це один із великої кількості аргументів, що доводить неукраїнськість так званої української "еліти".
Щодо участі українців у війні. Болюче питання, про яке написано і сказано дуже багато. Тут також треба говорити ПРАВДУ. Правда полягає в тому, що єдина регулярна військова структура, бійці якої воювали за незалежну Україну, є Українська Повстанська Армія. Українці, які воювали в арміях інших держав, в тому числі і в Робітничо-селянській Червоній Армії (саме так називалася армія СРСР під час Другої світової війни), за незалежну Україну не воювали. Ця істина є досить очевидною. Більше того, коли в кінці 1944 та на початку 1945 року українці в складі РСЧА добивали вермахт, сталінський режим на опанованих територіях почав нову хвилю терору вже проти цілих народів як таких. Був, зокрема, виселений кримськотатарський народ, було розроблено план переселення українців (всіх українців!) з України. Я впевнений, що однією із головних причин, чому цей злочинний план не було реалізовано, була боротьба сотень тисяч вояків регулярних частин Української Повстанської Армії. Якби виселення українців почалося, то УПА пішла б на схід і в неї б неминуче влилася б більшість резервних частин РСЧА в Україні та призовників. Підтримка УПА народом стала б масовою не тільки в західних, а й у центральних областях України та на Сході. Думаю, що саме цього не можуть простити бійцям УПА промосковські сили в Україні. Саме вояки УПА врятували Україну і, як це не парадоксально звучить, примусили Сталіна створити чотири Українські фронти, заснувати орден Богдана Хмельницького, відновити, хоч і формально, народний комісаріат закордонних справ УРСР і навіть народний комісаріат оборони УРСР (був і такий, було й Міністерство оборони УРСР деякий час після закінчення війни), то ж добре вояки УПА налякали імперську владу в Москві. Для того, щоб світ не визнав повстанців як представників поневоленого народу, довелося навіть зробити УРСР та БРСР, щоб не так помітно було, засновниками ООН.
Справжні ветерани Другої світової війни, які воювали у складі РСЧА (а не були карателями у військах НКВС та НКДБ), мусять зрозуміти, що їхня роль подвійна. З одного боку вони вигнали з території України одного загарбника, але на його зміну прийшов режим в багатьох випадках значно жорстокіший за гітлерівський. Єдина суттєва відміна полягала в тому, що каральні заходи сталінський режим намагався не афішувати, хоча на Західній Україні не поодинокі були випадки, коли страчених бійців УПА по де-кілька днів не давали ховати з метою залякування населення.
Створення ж загонів провокаторів, які знищували місцеве населення під виглядом бійців УПА, є прямим злочином сталінського режиму, який є фактично військовим злочином проти людства і тому й зараз відповідні служби України (якби на
те була політична воля) повинні були б знайти і покарати (а дехто з цих злочинців, мабуть, зараз отримує від України чималі пенсії) організаторів та учасників цих загонів провокаторів. Впевнений, що справді українська влада, яка обов'язково в Україні буде, це зробить. Не з метою помсти, а з метою виявлення справедливості, як це робиться з винуватцями у військових злочинах в інших країнах. По війні більшість українців, які воювали в РСЧА, були демобілізовані і потрапили під жорсткий пресинг режиму, який майже відразу після закінчення війни почав "загвинчувати гайки" (зауважимо, що під час війни спецслужби армії ніяким чином не зупиняли, а навіть й підтримували розмови та надії на пом'якшення режиму після війни, говорили навіть про можливість розпуску колгоспів, праця в яких за часів Сталіна мала відверто рабський характер). На жаль, більшість цього покоління ніколи по-людськи й не жило.
Ті ж, хто залишився в кадрах РСЧА, потім РА, служили не Україні, а імперії там, де Москві було потрібно. Потрібно було придушити повстання в Берліні 1953 року - придушили, потрібно було задавити повстання угорців у 1956 році - задавили, потрібно було завезти ракети на Кубу та поставити світ на межу ядерної війни - завезли й поставили, потрібно було розтоптати "Празьку весну" в 1968 році - розтоптали. В Афганістані учасників Другої світової війни фактично вже не було, тому про Афганістан тут говорити не будемо. На мою думку, інтересів України в цих суто імперських акціях не було жодних. Тому й прив'язувати свято захисників України до дати, в яку Москва з якихось причин відзначала й відзначає своїх імперських військовиків, не має жодного сенсу.
Цікаво, що б робили місцеві прибічники  всього московського, якби Москва поміняла дату відповідного свята. Це цілком можливо, відкопав же В. Путін дату
4 листопада навзамін 7 листопада, вони вже перепоховали білих генералів Денікіна та Каппеля (ветерани, згадайте психічну атаку каппелівців у червоному вестерні про Чапаєва), так що все може бути.
Скоро у нас ще одне "свято" - "Мєждународний женскій дєнь". Це одне із найбільших блюзнірств комуністів. В країні, де жінок заганяли в шахти, ставили до мартенів, де жінки клали рейки, працювали трактористами, придумали один день, коли жінка могла згадати, що вона жінка. В країні, "гдє так вольно дишит чєловєк", за часів Сталіна жінка мала чотири місяці так званої декретної відпустки (два місяці до пологів і два місяці після), а потім залиш немовля і, будь ласка, в шахту, на трактор, до рейок, на кол-госпний лан. Тож комуністи придумали "свято" жінок, але це був не День Матері, не День Берегині - це був день міжнародної боротьби жінок за свої права.
Цікаво, скільки жінок за межами так званого СНД взагалі чули про це "свято", особливо в Європі та США, де будь-який публічний натяк жінці на її особливість може бути розцінений як зазіхання на її честь, а залицяльник може опинитися у в'язниці?
Тож "святкуймо" й далі "свята", придумані комуністами, і не дивуймося, чому життя у нас ніяк не покращується.
Сергій САВЧЕНКО,
голова Всекримського товариства "Просвіта" імені Тараса Шевченка.

ХТО Й КОЛИ СВЯТКУЄ ДЕНЬ ЗАХИСНИКА ВІТЧИЗНИ?

В українських захисників Вітчизни є три вагомі приводи свята. Перше, 14 жовтня, - день Покрови, який здавна шанувався козаками, а пізніше була створена Українська повстанська армія. 6 грудня - День Збройних сил України. І 23 лютого - День захисника Вітчизни. Як справляються з таким нелегким вибором військовослужбовці і якому святу надають перевагу?
У кожусі та з рушницею солдат Олег стоїть на варті в одній з київських військових частин. Час від часу забігає погрітися у службове приміщення, а кожуха передає товаришеві. 23 лютого для Олега день особливий, чекає на нього він вже довго. Але до Радянської Армії це не має ніякого стосунку. "23 лютого має вийти наказ про звільнення у запас військовослужбовців, які вислужили строк, тобто після цього числа вже будуть відпускати додому".
Майор з тої самої частини, де служить Олег, обома руками за 23 лютого. Офіцер представляється Олексієм, а прізвища не називає. Говорить, він з династії військовослужбовців. І не розуміє, з якого дива має визнавати своїм День Збройних сил - 6 грудня. "Традиції, які ми маємо, перейшли до нас саме з Радянської Армії, і дуже гарні традиції. Їх не можна просто забувати. Не можна забувати пенсіонерів, тих, хто все життя присвятив армії, які будували українську армію. Це їхнє свято, це і наше свято. А 6 грудня - це вигадане свято".
День Покрови, 14 жовтня, який так шанували козаки, майор запевняє, що також святкує. Але тому, що це його день народження. Його ж солдат взагалі не знає, яким чином церковне свято пов'язане з військом.
Саме на Покрову вітати захисників Вітчизни пропонує історик Ігор Лосєв. Він говорить, що це не тільки логічно, це абсолютно справедливо. І зробити цей день державним святом потрібно вже давно. Щодо 23 лютого він має свою думку: "У цьому святі не було, нема, і не буде нічого українського. Для України святкувати день армії, яка на чолі з Муравйовим нападала на Київ та нищила людей, просто ганебно, і це чергове приниження національної гідності українця. На превеликий жаль, самоприниження".
(RadioSvoboda.Ua)

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #9 за 02.03.2007 > Тема "Резонанс"