"Кримська Свiтлиця" > #8 за 23.02.2007 > Тема "Душі криниця"
#8 за 23.02.2007
"Я БАЧИЛА КОХАННЯ Й МОЛОДОЩ╤..." Леся Укра╖нка
Володимир ПАНЧЕНКО.
* * * Хот╕ла б я тебе, мов плющ, обняти, Так м╕цно, щ╕льно, ╕ закрить од св╕та, Я не боюсь тоб╕ життя одняти, Ти будеш, мов ру╖на, листом вкрита. Плющ ╖й да╓ життя, в╕н об╕йма╓, Боронить в╕д негоди ст╕ну голу, Але й ру╖на стало так трима╓ Товариша, аби не впав додолу. ╥м добре так удвох, - як нам з тобою, - А прийде час розсипатись ру╖н╕, - Нехай вона плюща схова╓ п╕д собою. Нав╕що здався плющ у самотин╕? Х╕ба на те, аби валятись дол╕ Пораненим, пошарпаним, без сили Чи з розпачу повитись на топол╕ ╤ статися для не╖ г╕рш могили? 16 листопада 1900 р.
Струни поетично╖ л╕ри Лес╕ Укра╖нки не раз озивалися н╕жними, сокровенними тонами, - була вона не т╕льки "сп╕вачкою досв╕тн╕х огн╕в". ╤нтимна поез╕я Лес╕ склада╓ ц╕лу зб╕рку (в 1991 роц╕ така книжка, укладена льв╕вським л╕тературознавцем Леон╕лою М╕щенко, побачила св╕т п╕д назвою "Хвил╕ мо╓╖ туги" у видавництв╕ "Каменяр"). ╤ хоч сама поетеса з острахом думала про майбутн╕х сво╖х б╕ограф╕в, намагаючись "боронити свою душу й серце, щоб не вривалися туди силом╕ць чуж╕ люди, немов у свою хату, принаймн╕ поки живе господар т╕╓╖ хати", - все ж неминуче наста╓ час, коли доск╕пливий читач почина╓ ц╕кавитися, з яких сердечних ╕мпульс╕в народжувалися Лесин╕ любовн╕ поетичн╕ одкровення. Мусимо визнати той ╕нтерес законом╕рним ╕ зрозум╕лим. ╢ серед ╕нтимно╖ л╕рики поетеси низка в╕рш╕в ("Як я умру...", "Так прожила я ц╕лу довгу зиму", "Не дор╕кати слово я дала..."), звернених до Нестора Гамбарашв╕л╕, стосунки з яким, за твердженням деяких б╕ограф╕в, "були б╕льш н╕ж дружн╕ми". Про це начебто св╕дчила й Ольга Петр╕вна, Лесина сестра, з якою ╖╖ ╓днала особлива духовна близьк╕сть. Нестор Гамбарашв╕л╕ був ровесником Лариси Косач. За участь у студентському рус╕ в 1894 р. його виключили з Московського ун╕верситету. Нестор продовжив навчання в Ки╓в╕. У 1895-му разом ╕з ще одним студентом, Серг╕╓м Френкелем, зн╕мав к╕мнату в Косач╕в. Леся тод╕ щойно повернулася з Болгар╕╖, де вона гостювала в родин╕ Драгоманових. Там вона пережила велике потряс╕ння - смерть дядька Михайла, свого духовного наставника... Леся давала Несторов╕ уроки французько╖ мови; в╕н ╖╖ вчив грузинсько╖... Груз╕я викликала в д╕вчини щирий ╕нтерес: ╖╖ захоплювала сила духу народу, який ус╕м лихол╕ттям протиставив свою мужн╕сть та доблесть ╕ зум╕в зберегти себе. У свого "учня" Леся вперше познайомилася з "Витязем у тигров╕й шкур╕". "Коли б я не була укра╖нкою, я б хот╕ла бути грузинкою", - сказала якось Леся. Розмови про Груз╕ю будили думки про долю р╕дного краю. Вл╕тку 1896 р., проводжаючи Нестора на кан╕кули в Гор╕, Леся попросила привезти ╖й ╕з Груз╕╖ кинджал - "як емблему для боротьби з ненависним ворогом"... В╕н виконав це прохання. Протягом л╕та вони писали одне одному. Проте вс╕ Лесин╕ листи згодом зникнуть без сл╕ду у вихор╕ громадянсько╖ в╕йни. 1897 р╕к почався для не╖ р╕зким загостренням хвороби. Боротися з недугою подалася в Ялту. Там, отримавши якось чергового листа в╕д матер╕, д╕зналася про одруження Нестора Гамбарашв╕л╕. "Дуже сумно мен╕ те, що ти пишеш мен╕ про Гамбарова... Прив╕тай його в╕д мене, як побачиш, конечне, скажи, що я часто згадую його, а що я йому не пишу, то се, певне, його не здиву╓..." Це рядки з Лесиного листа-в╕дпов╕д╕. Чу╓ться в них ледь стримувана г╕ркота, хоча, напевно, Несторове р╕шення не було для не╖ ц╕лковитою неспод╕ванкою. Адже ще в лютому на пап╕р лягли слова: "Не дор╕кати слово я дала..."
Не дор╕кати слово я дала, ╤ в в╕дпов╕дь на тяжку постанову Ти дав колючу г╕лочку тернову, Без жаху я в в╕нок ╖╖ вплела. Рясн╕ше став колючий м╕й в╕нок... Дарма, я знала се! Тод╕ ще, як приймала В╕д тебе зброю, що ср╕блом с╕яла, Я в серце прийняла безжал╕сний клинок. Тепер мен╕ не жаль н╕ мук, н╕ кров╕, Готова я приймать ╕ рани, ╕ терни За марн╕ мр╕╖, за свят╕╖ сни Пречистого братерства ╕ любов╕.
Стоячи б╕ля в╕кна у сво╖й ки╖вськ╕й к╕мнатц╕, вона думала про "св╕т ╕накший", не той, який обмежений чотирма ст╕нами: з людськими голосами, дзвоном трамва╖в, паровозними гудками... У в╕рш╕ "Так прожила я ц╕лу довгу зиму" це головний мотив: усв╕домлення свого траг╕чного в╕дторгнення в╕д "шумливого св╕ту за в╕кном", в╕д простих радощ╕в життя. Вступала в силу весна, у Ки╓в╕ стояв кв╕тень 1897-го, а Леся, борючись ╕з в╕дча╓м, почувала себе обкраденою лихою долею.
╤ жаль мен╕, ╕ думаю я з жалю; Та чи не так, як от тепер весну, Я бачила кохання й молодощ╕, ╤ все, чим красен людський в╕к убогий? Те все було, та т╕льки за в╕кном.
Те, що для ╕нших було звичайним, само собою зрозум╕лим, для не╖ виявилося недосяжним... Адресат друго╖, п╕зн╕шо╖ за часом, групи ╕нтимних в╕рш╕в Лес╕ Укра╖нки - Серг╕й Мержинський. Познайомилися вони вл╕тку 1897-го в Ялт╕. Лесю мучив туберкульоз к╕сток, Мержинського - сухоти. В╕н при╖хав з М╕нська: служить там на зал╕зниц╕; соц╕ал-демократ. Лес╕ його рекомендував Петро Тучапський, ки╖вський знайомий Косач╕в. Сама Леся в цей час зайнята влаштуванням у театр╕ сво╓╖ драми "Блакитна троянда". Мержинський був профес╕йним революц╕онером. У його рисах ╕ духовн╕й постав╕ було щось чаруюче: "тонке скорботне лице", "прекрасний, тонкий, обрамований чорною бородою проф╕ль, з бл╕дим матовим, що часто палало нездоровим рум'янцем, лицем, з чорною хвилястою шевелюрою". Таким малювали портрет С. Мержинського його друз╕. Був в╕н людиною лаг╕дно╖ вдач╕, ╕нтел╕гентною, висококультурною. У ньому жив вогонь самопожертви. П╕сля Ялти вони листувались.. "Тво╖ листи завжди пахнуть з╕в'ялими трояндами, м╕й б╕дний, з╕в'ялий кв╕те! Легк╕, тонк╕ пахощ╕, мов спогад про якусь любу, минулу мр╕ю. ╤ н╕що так не вража╓ тепер мого серця, як с╕╖ пахощ╕, тонко, легко, але нев╕дм╕нно, нев╕дборенно, нагадують вони мен╕ про те, що мо╓ серце в╕щу╓ ╕ чому я в╕рити не хочу, не можу. М╕й друже, любий м╕й друже, створений для мене. Як можна, щоб я жила сама, тепер, коли я знаю ╕нше життя?" Не хот╕ла в╕рити, що Серг╕й (30-л╕тн╕й!) помира╓. Згадувала зустр╕ч╕ з ним - у Криму, в Гадяч╕, Ки╓в╕, на хутор╕ Зелений Гай, де якось разом фотографувалися... К╕лька раз╕в бачилися в М╕нську... Але зустр╕ч╕ т╕ були коротк╕ ╕ обривалися, як неск╕нчена розмова. Залишалося продовжувати ╖х подумки, на самотин╕, в к╕мнатц╕, де поруч - його подарунки: томик Гете н╕мецькою мовою, "С╕кстинська мадонна" Рафаеля, 4-томник поез╕й Гейне... Восени 1900-го вона отрима╓ лист в╕д л╕каря, який оп╕кувався Мержинським: ╖╖ другов╕ зовс╕м погано. З листа Лес╕ Укра╖нки до сестри Ольги: "Тепер нема й розмови про те, чи ╖ду я, чи н╕. Звичайно, ╖ду. Зда╓ться, мен╕ прийдеться сей р╕к чимало енерг╕╖ вжити, але се н╕чого, коли мета ясною сто╖ть, то й енерг╕ю знайти не трудно. Як би там не в╕днеслись до мене вс╕ ╕нш╕, але я певна, що ти ╕ М╕ша (брат Лес╕. - В. П.) будете мене завжди розум╕ти ╕ п╕дтримувати, ╕ се мен╕ багато значить". М╕ж нею ╕ ним стали його родич╕. Та й Олена Пч╕лка в╕дмовляла доньку - як-не-як, а в Серг╕я сухоти. Проте по╖де в М╕нськ ╕ в с╕чн╕ 1901-го. Доглядати за хворим.
Все, все покинуть, до тебе полинуть, М╕й ти ╓диний, м╕й зламаний кв╕те! Все, все покинуть, з тобою загинуть, То було б щастя, м╕й згублений св╕те! Стать над тобою ╕ кликнуть до бою Злую мару, що тебе забира╓, Взять тебе в бою чи вмерти з тобою, З нами хай щастя ╕ горе вмира╓.
У в╕льну часину, затамувавши б╕ль душ╕, сид╕ла над книжками: мала зобов'язання перед журналом "Жизнь". Жила - як в облоз╕. В лист╕ до батьк╕в так ╕ написала: "Треба жити так, як живуть люди в осад╕, - поставити варту ╕ проводити всю роботу так, мов у нор-мальн╕ часи". У М╕нську йшов мокрий сн╕г, в╕тер рвучко жбурляв великими сн╕жинками, ╕ вони танули, не дол╕таючи до земл╕... Тануло й Серг╕╓ве життя. Одн╕╓╖ с╕чнево╖ ноч╕, сидячи б╕ля л╕жка смертельно хворого Мержинського, написала поему "Одержима". Згодом з╕зналася ╤. Франков╕: "Я ╖╖ в таку н╕ч писала, п╕сля яко╖, певне, буду довго жити, коли вже тод╕ жива осталась. ╤ нав╕ть писала, не перетравивши тугу, а в самому ╖╖ апогею". Серг╕я Мержинського не стало 3 березня 1901 року. Ус╕м пережитим Леся була вимучена ╕ ф╕зично, й морально. Власне життя здавалося без нього порожн╕м ╕ марним. Ще коли Серг╕й був живий, вона, передчуваючи дов╕чну розлуку, написала рядки про плющ, який м╕цно обн╕ма╓ листям ру╖ну, боронить ╖╖ в╕д негоди: "А прийде час розсипатись ру╖н╕, - нехай вона плюща схова╓ п╕д собою. Нав╕що здався плющ у самотин╕?" До Ки╓ва ╖хати не хот╕лось. Подалася до Ольги Кобилянсько╖, "на зелену Буковину". Там трохи в╕д╕йшла душею. Але - думки про пок╕йного друга не покидали ╖╖. Якогось дня, 7 червня 1901 р., написала три в╕рш╕, у яких зап╕кся б╕ль щойно пережито╖ драми ("Уста говорять: "В╕н нав╕ки згинув!", "Ти не хот╕в мене взять, полишив мене тут на сторож╕...", "Кв╕ток, кв╕ток, як можна б╕льше кв╕т╕в"...). Один ╕з тих в╕рш╕в зак╕нчувався словами, як╕ вона могла б повторити ╕ через десяток л╕т: "Тебе нема, але я все з тобою!"
"Кримська Свiтлиця" > #8 за 23.02.2007 > Тема "Душі криниця"
Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=4513
|