Версiя для друку Обговорити в форумi

(Продовження. Поч. у № 28 - 48).
 Важливою характеристикою реального суверенітету України є здатність політичної еліти держави до самостійного стратегічного мислення в галузі економіки, соціального розвитку, з питань безпеки, враховуючи і оборонну політику. А тут ми непомітно переходимо від сфери матеріального до сфери духовного. Потрібна модернізація системи національної освіти. Якщо патріотизм не почати виховувати в 5-річному віці, то годі чекати його появи у 50-річному. Нам необхідно повернути культуру материнської мови у школу. Саме вчитель повинен бути найпершим державцем, з яким зустрічається маленький громадянин України. А школа може і повинна бути твердинею, опорою держави.
 Якщо школа не виховала патріота держави, не прищепила йому любов до рідної мови, історії, культури, не витравила з нього раба - така школа завдала непоправної шкоди українському суспільству. І немає чого дивуватися, що українці ніяк не можуть встати з колін, бути горді за те, що вони - одна з найбільших націй Європи. Бути свідомим того, що я господар на своїй землі і я повинен сам будувати свою державу і керувати нею. Не купка зайд, пройдисвітів, чужинців, які ніколи не любили ані Української держави, ані її народу, вважаючи його бидлом. Нечесними шляхами, обманом, шахрайством захопили вони всі наші багатства, стратегічні галузі економіки країни, наживають і вивозять мільярдні прибутки, тоді як більшість населення ледве зводить кінці з кінцям.
 При цьому вони ще й повчають нас, як нам жити, маніпулюють нашою свідомістю, вносять розбрат в наше суспільство, ділять українців на «східняків» і «західняків», за мовною, конфесійною ознаками... Намагання втовкмачити нашому народу усвідомлення своєї меншовартості робиться для того, щоб він ніколи не взявся сам керувати своєю державою, був зручним для панування і покірно йшов під чуже ярмо (наприклад, до російського брата).
 Ми є свідками того, як великі заводи, котрі були збудовані працею цілих поколінь, стали об’єктом привселюдної боротьби між собою кланів олігархів - Пінчука, Ахметова і Коломойського. А український народ на все це дивиться, як його багатство ділять і не можуть поділити, і мовчить. На часі згадати слова нашого генія:

 А ми дивились та мовчали,
 Та мовчки чухали чуби.
 Тарас Шевченко.

 Національна освіта має розвиватись щабель за щаблем. Дитина, навчаючись читати, повинна досита насичуватись традиціями своєї країни. В 10 років вона повинна знати, яку продукцію тут виробляють, в 12 років - її області, дороги й міста, у 15 - історію, а в 16 - закони. Її серце та розум мають наповнитися думками про героїв України та їхні шляхетні вчинки з легенд. У 20 років українець має бути не просто людиною; він повинен бути саме українцем. Окремим курсом має викладатися наш сумний історичний досвід (голодомор, репресії), щоб у свідомості підлітків закарбувалася головна думка: трагедії та злочини відбулися через втрату українським народом своєї державності. Велику роль тут можуть зіграти наші майстри художнього слова, оскільки історичній правді значно легше достукатися до серця через літературні твори, а не сухі рядки архівних документів.
 Студенти незалежно від спеціальності повинні прослухати по два семестри (по 70 аудиторних годин щорічно, тобто до 7% усього аудиторного часу) такі чотири важливі загальноосвітні предмети:

 1. Культура української мови (це повинен бути передусім практичний курс, спрямований на оволодіння українською мовою).
 2. Українська література (в тому числі ознайомлення з останніми, суспільно вагомими й злободенними творами українських письменників).
 3. Історія України (це повинен бути аналіз помилок і здобутків українського народу на його історичному шляху).
 4. Українська культура.

 І весь цей українознавчий, державотворчий цикл предметів повинен завершуватися державним іспитом.
 Зрозуміло, що багато русофілів будуть проти таких програм в навчальному процесі щодо патріотичного виховання молоді з використанням історичного минулого, боротьби наших героїв із загарбниками за незалежність нашої держави, за кращу долю свого народу, які жертвували навіть власним життям. Але нам не треба звертати увагу на їхній оскал, ми повинні впевнено йти до своєї мети.
 Особлива роль української вищої школи у цій державній справі зайвий раз підкреслюється тим, що вона завжди була першою, по кому завдавали свій удар всілякі асимілятори та ідейні борці з українством. З гіркотою і сумом писав О. Довженко у своєму щоденнику 7 листопада 1956 p.:
 «На сороковому році будівництва соціалізму в столиці сорокамільйонної Української Радянської Соціалістичної Республіки викладання наук, так само, як і в інших вузах УРСР, провадиться російською мовою. Такого немає ніде у світі... Якщо мій народ не спромігся на власну вищу школу, - вся абсолютна решта, себто ну ніщо вже інше не має ціни. Яка нечувана аморальність... Який жорстокий обман... І жаль, і сором...».
 Був час, коли багато вітчизняних інтелектуалів пішли до радянських в’язниць за протести проти русифікації України. В такий спосіб наближалося відродження України. Сьогодні маємо драматичну ситуацію в гуманітарній сфері, занепад національної культури, освіти, науки, мистецтва. Саме тому ми повинні бути дуже пильними щодо всіх сучасних потуг п’ятої колони зруйнувати українську освіту, розмити її, затвердити офіційний чи державний статус російської мови.
 Однак і на цьому не можна зупинятися. Освітні заклади - це основа нашої державності. Адже держава будується насамперед у свідомості її громадян. Тому необхідно створювати в Україні систему безперервного навчання й виховання високого рівня, оскільки людина самовдосконалюється все життя. Формування патріотичних почуттів і національної свідомості молодих громадян повинно будуватися на конкретних прикладах героїчної боротьби нашого народу за свободу і незалежність Батьківщини. Нагадаємо слова О. Пушкіна: «Неуважение к предкам есть первый признак дикости и безнравственности». Тому маємо шанобливо ставитися до всіх - від гетьманів і лицарів княжої доби до національних героїв останнього часу. Крім того, український народ повинен назавжди запам’ятати всі злочини проти нього. Жодних термінів давності за цими злочинами бути не може. Для цього необхідно створити мережу центрів, де б узагальнювався історичний досвід нашого народу. Перший крок в цьому напрямі вже зроблений. 11 липня 2005 року указом президента створений Український інститут національної пам’яті. Його активна праця має стати на сторожі нашої пам’яті й перешкодою ганебного явища манкуртів - людей без роду і племені, здатних тільки їсти, спати та функціонувати за наказом господаря. Він буде на передовій вивчення трагічної історії нашого народу, щоб було уроком для сучасних і прийдешніх поколінь, щоб ми пам’ятали, до яких наслідків призводить бездержавність для нації, пам’ятали жертви попередніх поколінь в боротьбі з ворогами нашого народу. І потрібно, врешті-решт, з’ясувати, хто був цими ворогами?
 Надто звикли всю вину покладати на Сталіна, Берію, Кагановича та ще кілька подібних осіб. Насправді, у всіх регіонах України на всіх рівнях влади були свої Сталіни. Вина за десятки тисяч розстріляних, сотні тисяч заарештованих і депортованих, мільйони померлих від голоду лежить насамперед на цих керівниках. Адже всі позасудові «трійки», каральні загони, слідчі підрозділи НКВС, партійні відділи мали цілком конкретний персональний склад. І ми повинні знати ці персони поіменно, подібно до того, як сьогодні Центр С. Візенталя створив списки катів з концтаборів та гестапо, де знищували євреїв, і розшукує їх по всьому світу. Злочини проти нашого народу стануть неможливі тільки після того, коли кати наперед будуть знати, що жодна їх дія не залишиться без покарання. Повторимося: жодних термінів давності за злочинами проти народу. Це стане надійною пересторогою новим потенційним катам. Поки що ж ми не очистилися після панування комуністичної системи, не влаштували громадського трибуналу над комунізмом як явищем. І дивно виглядає: ми маємо вже нову владу, але нічого не сказано про засудження методів діяльності, які застосовувалися при комунізмі. Необхідно створити музей політичних репресій і тоталітаризму в СРСР. Такі вже є у Росії, Польщі, Чехії, Литві, Угорщині. Головною метою буде інтерес до історії та збереження для наступних поколінь українців правди про злочини комунізму.
 Також національними по духу, по ідеях та цінностях мають бути засоби масової інформації. Пам’ятаймо, що той, хто володіє інформацією, той володіє ситуацією. Треба дивитися на світ своїми очима, а не очима олігархічних або російських медіа-каналів. У пресі й телерадіоефірі потрібно розгорнути велику інформаційну кампанію для розвінчування п’ятої колони, викриття її справжньої сутності і справжніх цілей. Російська преса в Україні протягом всіх 14 років виконує роль пропагандиста, нав’язуючи нашому народу чужі цінності, традиції та мораль. Невже ми, українці, на своїй споконвічній землі, у своїй державі не заслужили на те, щоб наше національне телебачення було україномовним?
 Залишається важливим завданням створення Української помісної православної церкви. Бо у свідомості наших людей об’єднання гілок православ’я в Україні є заключним етапом на шляху соборності Української держави. Слідом за адміністративно-політичною єдністю має прийти духовна цілісність.
(Далі буде).

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #49 за 01.12.2006 > Тема ""Білі плями" історії"