Версiя для друку Обговорити в форумi

 Чим ширше коло наших передплатників на материковій Україні, тим цікавіші сюжети пропонують читачі. Так «світличани» з Таращанщини повідомили: цікава людина мешкає в селі Круті Горби. Мало того, що Семен Струць - досвідчений і невтомний пасічник, мало того, що патріот («Літературну Україну» передплатив не лише собі, але й до сільської бібліотеки, аби усі люди читали), то ще й з Миколою Руденком був знайомий! Їхні долі перетнулися на Алтаї, де відбував своє заслання відомий письменник, засновник і керівник Української Гельсінської Спілки.
 Друзі радили при нагоді провідати Семена Струця і написати про нього статтю. Довго я й не барився, розуміючи, що ця людина може знати багато. Іронія долі: Семен Михайлович - родом з Турківського району, що на Львівщині. Там справжні гори, а в них живуть ведмеді, вовки, рисі, зубри...
 Село Круті Горби також є «найвисокогірнішим» на Київщині. Відмітка 273 метри над рівнем моря не дуже вражає і розпалює уяву, але дехто з місцевих жартівників крутогорбців називає «горянами», «шотландцями Сходу», «гуцулами Київщини» або ще якось. Отже, Семен Струць - двічі горянин! Щоправда, ведмеді на Таращанщині вже давно не водяться, зате тримати пасіку на місцевих пагорбах можна. Мед не гірший, ніж у Карпатах! І цю обставину Семен Михайлович врахував, коли після мандрівок світами вирішив «кинути якоря» на Київщині.
 Що ж закинуло бджоляра з Карпат на Алтай? Про це найкраще розповість він сам...
 - Аби серйозно займатися бджолами, я 20 років тому вирішив поїхати у Приморський край. Але мої плани дещо змінилися, коли я побачив статтю про Гірський Алтай. Про цей край я уже давно знав, оскільки з великим інтересом читав книгу Володимира Гжицького «Чорне озеро». Я знав назви річок цього краю, звичаї людей, багато історичних подій, що відбувалися тут. Роман земляка (Гжицького репресували у 1939 році відразу як прийшли «совєти») мені дуже сподобався, і я їхав у цей край майже як додому.
 Все вирішила стаття і книга! Жив собі, займався бджолами, знав, що Україна від мене нікуди не втече, бо це ж був Союз. Але і там, на Сході, я відчував себе українцем. Про основні політичні новини дізнавався, слухаючи радіо «Свобода».
 - А як дізналися про Миколу Руденка?
 - По «Свободі» й дізнався. Якраз повідомили, що письменник оголосив голодування на знак протесту проти того, що кадебісти вилучили весь його архів. Я зрозумів, що живемо ми зовсім по сусідству...
 - Де це було?
 - В Маймі. Це назва райцентру, і річка з такою назвою є. Взагалі, на Алтаї була колись сильна тюркська держава, була й багата культура.
В цей край любили приїздити «реріхівці», шанувальники старовини. Пригадую, керував ними освічений чоловік родом із Сімферополя. Талановита людина і хороший організатор, проте, як і більшість кримчан, не розумів українського руху. Коли виникла всеукраїнська організація з такою назвою, то він боявся, щоб українізаційна хвиля не докотилася до Алтаю. Довелося його заспокоювати: «Рух Алтай захоплювати не буде. Йому вистачить справ і в Україні...»
 - А що, були підстави для хвилювання?
 - В тих краях було багато українців. Скажімо, колишній начальник шахти Бойчук тримав пасіку із 100 вуликів. Пам’ятаю ще прізвище - Ярмолюк... Наших там було багато, хоча й не всі політизовані. Однак більшість з них виділялися своєю працьовитістю, заможністю. Очевидно, кримчанин інтуїтивно відчував великі потенційні можливості українства, може, й побоювався надмірної політизації наших земляків...
 - Ох, вже ці кримчани! Все їм не так... Але хотілося б більше про обставини вашого знайомства з Миколою Руденком.
 - Звели нас двоє приятелів, які ходили до хазяйки, у якої я знімав квартиру. Звали їх, пам’ятаю, Іван та Володимир. Володя був українцем по матері. Працювали вони на місцевому шкірзаводі, а дружина Миколи Руденка - Раїса Афанасіївна - і собі там працювала сторожем. Коли я спілкувався з цими хлопцями, то не приховував своїх політичних поглядів. Раїса Руденко теж не намагалася виглядати зразковою радянською громадянкою, завжди говорила відверто про існуючий лад. Ось вони мені й сказали якось: «Є тут людина з України. То у неї такі ж антирадянські погляди, як і у вас...»
 Звичайно ж, я хотів познайомитися із землячкою, та ще й зі своїм однодумцем. Дали вони мені її адресу. Так я й познайомився з нею і з Миколою Даниловичем. Зустріч була дуже теплою, говорили ми до другої години ночі, аж поки Микола Данилович не сказав, що стомився і хотів би відпочити...
 Я був тоді трохи ображеним: як же так? Земляки, однодумці... Могли б і до ранку посидіти... Довго після цього до них не заходив. Тоді вони самі мене розшукали. З ними був ще син Миколи Даниловича - Юрій. Було якраз Різдво, і вони запросили мене до себе. Це було справжнє свято з надзвичайно теплою атмосферою!
 - То ви знали і дітей Миколи Руденка?
 - Не всіх. Двох синів настроїли проти нього, а ось третій - Юрій, не відрікся від батька. І дочка приїздила, провідувала тата-дисидента. Це все діти від першого шлюбу. З першою дружиною кадебісти його розлучили. Вона була художницею, і їй сказали: хочеш рости як митець, організовувати свої виставки, то розлучайся! Бо дружині антирадянщика-дисидента ми ходу не дамо. Переконали. Може, й Микола Данилович не заперечував дуже, адже був мудрою людиною...
 Раїса Афанасіївна, друга його дружина, була справжнім, надійним другом, опорою Миколи Руденка. КДБ хотів їх також розлучити, але це не вдалося. З прибуттям у Майму Раїси кадебістам важче стало стежити за опальним письменником. Вона все від них уміло ховала. Звісно, жінка хитріша від чоловіка! Микола Данилович був надто довірливим, необережним, дещо розсіяним... У нього могли викрасти важливі папери, а ось у неї - ніколи!
 - А як ставилися до Миколи Руденка місцеві жителі, зокрема росіяни?
 - По-різному. Микола Данилович був дуже цікавою людиною і у більшості людей викликав симпатію. Степанида Іванівна Зубакіна була слідчим місцевої прокуратури, але до Руденка ставилася дуже тепло. Він підкорив її своїм розумом, інтелектом, сміливістю суджень. Вони жили поряд і могли годинами розмовляти про все на світі... Всюдисуще око КДБ не дрімало, і в один прекрасний день виставило Степаниді Іванівні ультиматум: «Выбирайте одно из двух: или работа, или дружба с государственным преступником!»
 Вона витримала тиждень, не ходила до нього, а потім плюнула на кар’єру і почала ходити до нього, не криючись. З роботи її, звісна річ, вигнали. Дуже довго перевіряли всі справи, які вона вела, шукали якісь гріхи... Вона вимушена була переїхати в Барнаул. Але й там їй не дали закріпитися. В село, в село! Не можна допустити, щоб духовна сестра українського дисидента жила у місті і впливала на інтелігенцію. Таки довелося Зубакіній жити в селі.
 - Справді цікавий факт. Говорить багато і про місцевих людей, і про харизму Миколи Руденка. Значить, є росіяни, готові зрозуміти душу українця!
 - Руденко встиг мене познайомити з нею. Знаю, що Степанида Іванівна і тепер інколи пише Раїсі Руденко, телефонує в Київ. До речі, якщо говорити про націо-нальність, то була вона, здається, наполовину алтайкою, бо мала розкосі очі. Друзями Миколи Даниловича були ще німець-юрист і українець, який керував пенсійним відділом в районі. Цей українець не дуже боявся кадебістів, бо був зятем секретаря райкому.
Я недарма згадую національність, бо «нацмени» завжди могли краще зрозуміти українця. Хто зна, може, й Микола Данилович зіграв на тому, що в жилах Зубакіної текла й алтайська кров, а алтайці ж мали свою багатющу культуру і державу свою.
 У Росії в усі часи був відчутним великодержавний шовінізм, тому всі «нацмени» почувалися земляками: німці, литовці, поляки, білоруси. Один знайомий азербайджанець казав: «Раз не русский, значит, уже брат!» До речі, коли Союз розпався, в Маймі вийшла дуже гарна стаття про Миколу Руденка. Написали її німець і українець, про яких я оце згадував. Прізвища їх, на жаль, не можу пригадати.
 - Я бував у Сибіру і пам’ятаю оцю атмосферу приязні «нацменів» одне до одного. І українці там траплялися дуже неординарні.
 - Так, українці там нелякані, часто пишаються своїми генами. Пригадую, автор на прізвище Діденко написав у якусь українську газету: не варто Україні відмовлятися від ядерної зброї! І за мову рідну українці повинні стояти горою! Сам Діденко з Алтаю, в Україні ніколи не був, навіть дід його з Підмосков’я; тобто українське в ньому ледь-ледь простежувалося, але в душі він був справжнім українцем.
 - А ми все кажемо: українці легко асимілюються, серед них багато «перекинчиків», манкуртів.
 - Ой, не кажіть... За своє життя я бачив немало таких, що за них не соромно. Причому, це були і земляки-галичани, і наддніпрянці, і такі, як Діденко, тобто народжені вже в Росії. Коли в наших краях діяла УПА, я був ще малим. Але на все життя запам’ятав слова повстанця Голуба: «Не можу бути рабом! Хоч три дні поживу, але вільною людиною!» Це був молодий хлопець родом із Дніпропетровщини. «Голуб» - найімовірніше, його
псевдо, а не прізвище. Як склалася його подальша доля - не знаю. Але свято бережу в своїй пам’яті образ цього непокірного і безстрашного наддніпрянця.
 - Ви пам’ятаєте ті часи, коли діяла УПА?
 - Сам я 1941 року народження, тому події 1947 - 1948 років і пізніші вже добре закарбувалися в моїй пам’яті. Пригадую, були у нас на постої солдати-зв’язківці. Якось попросився переночувати нічку-другу і офіцер МГБ. То вони його не пустили! Довелося бідолашному проситися до іншої хати.
А пояснення було таке: зв’язківці не хотіли собі псувати стосунки з УПА. Очевидно, між ними була якась домовленість, угода. Коли в 1947 році через село проходила сотня УПА, то радянських зв’язківців ніхто не зачіпав. Хоча і зв’язківці опосередковано сприяли зміцненню радянської влади, але, принаймні, вони не тероризували місцеве населення, як НКВД-МГБ, нікого не заарештовували і не депортували.
 - А багато хлопців пішло до УПА?
 - Багато. Часто рідні навіть не знали, де вони. Пам’ятаю, заходили до моєї мачухи люди, аби щось дізнатися про долю рідних, які були в УПА чи в підпіллі. І вона їм казала: «Не хвилюйтеся, живий ваш хлопець». Жодного разу не помилилася! Була вона, як тепер прийнято казати, ясновидицею.
 - Неймовірно!
 - У наших краях такі люди були не рідкість. У Комарно, під Львовом, жив такий знахар - дід Гаврило. Помер десь у 80-х роках. То він навіть думки людей міг угадувати. Як і моя мачуха, вгадував долю в’язнів ГУЛАГу. Батькам однієї підпільниці сказав: «Не плачте, повернеться ваша дочка, ще й сина її хреститимете!» Саме так і сталося: повернулася дочка з Інти. Вийшла заміж, народила сина, і хрестили його всі разом...
 - Про болгарську ясновидицю Вангу весь світ знає, а у нас стільки своїх ясновидців, виявляється!
 - До речі, коли посадили В’ячеслава Чорновола, я питав у своєї мачухи: чи виживе, чи повернеться? І вона відповідала ствердно.
 - Ви знали й Чорновола?
 - І Чорновола, і братів Горинів. Був у мене знайомий таксист Василь Гігош. Він багато допомагав нашим патріотам. Згодом його за це й посадили. Спочатку сфабрикували справу: «спроба зґвалтування». Сидів він десь у Свердловській області; потім вийшов на свободу і знову взявся за старе. Дуже любив він Україну, а його професія водія давала можливість перевозити все необхідне для діяльності «шістдесятників». Часто і
сам не знав, що возить, не розпитував зайвого. Був ідеальним, жертовним підпільником, гідним спадкоємцем героїв УПА. Це він мене познайомив з Чорноволом і з багатьма іншими патріотами. Встиг познайомити. А згодом його знову посадили на три роки, потім додали ще два. За те нібито, що в Червонограді написав гасло: «Геть диктатуру Брежнєва! Волю Україні!» Це, очевидно, хтось інший, а приписали Василеві.
 Пізніше в тюрмі підіслані кадебістами люди вбили Василя. Встромили безбожні кримінальники ножа прямо в серце, яке так любило Україну.
 - Мабуть, той факт, що Ви були добре обізнані з українським рухом, вплинув на Миколу Руденка, і він, коли виникла потреба сховати свій архів, звернувся саме до Вас?
 - Так, Микола Данилович добре розбирався в людях. Коли до влади прийшов Горбачов, і в країні почалася «відлига», йому дозволили виїхати в Німеччину.
 Мені він приніс свої папери, листи і сказав: «Перегляньте, посортуйте, найцінніше збережіть, другорядне - спаліть...» Забрати архів із собою він тоді, звісно, не міг, а перечитувати листи, видно, не мав часу. Я зберіг усе листування, вирішивши, що кожен лист цінний для історії.
 - А коли Ви переїхали в Україну, то повернули архів?
 - Так, я заїхав до Миколи Даниловича у 2000 році. Після довгої розлуки ми зустрілися на рідній землі, в незалежній Україні, про яку обоє мріяли на чужині. Я прихопив із собою шампанське, але він вибачився, сказав, що здоров’я не дозволяє пити. Був зворушений тим, що я виконав його прохання і зберіг архів. І в той же час я побачив в його очах смуток - листи нагадали письменнику про дуже важкий період у його житті.
 Про себе він говорив мало, більше розпитував про наших спільних знайомих, про мене. Навіть найменші деталі мого життя його цікавили. Незважаючи на свою велику популярність, він був дуже скромним і уважним до простих людей.
 На жаль, більше ми не бачились. Але коли він помер, я покинув усе і приїхав провести його в останню путь. Сумною була ця подія, але я скажу відверто: кожен український патріот міг би мріяти про такий похорон! Заповіт Миколи Руденка був таким: «Коли помру, не треба співати сумних пісень, не треба плакати. Співайте побільше козацьких пісень!»
 І друзі виконали його прохання: співали козацькі, стрілецькі, повстанські пісні. Навіть похорон письменника перетворився на дуже ефективну яскраву патріотичну акцію. Микола Данилович, який понад усе любив Україну, певно, був би задоволений.
 - Ховали засновника Гельсінської спілки як справжнього українця, як козацького чи повстанського отамана. А був же колись переконаним комуністом.
 - У мене є всі його поезії. Коли він писав про партію, то не фальшивив, бо служив їй щиро, поки не розібрався. А потім, без вагань, став на сторожі Правди. Коли порвав з КПРС, тільки тоді й почав жити по-справжньому. Так він сам мені говорив на засланні, і у мене ніколи не було підстав сумніватися у щирості його слів.
 

На фото: Семен Струць біля своєї пасіки.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #34 за 18.08.2006 > Тема "Українці мої..."