"Кримська Свiтлиця" > #23 за 02.06.2006 > Тема "Українці мої..."
#23 за 02.06.2006
СП╤ВЕЦЬ СТЕПУ
Данило КОНОНЕНКО.
1 червня виповнилося 75 рок╕в в╕д дня народження в╕домого укра╖нського поета, лауреата м╕жнародно╖ прем╕╖ ╕мен╕ В. К. Винниченка Володимира Бровченка. Володимир Якович Бровченко народився в с. Мала Виска на К╕ровоградщин╕. Зак╕нчив Одеський технолог╕чний ╕нститут. Працював у Херсон╕, Ки╓в╕, де й нин╕ мешка╓, був головним редактором журналу «Дн╕про», тривалий час очолював Товариство культурних зв’язк╕в з укра╖нцями за кордоном. Автор багатьох зб╕рок в╕рш╕в: «Шумлять жита», «Не розстр╕лян╕ зор╕», «Погода на завтра», «Страсний четвер», «Повернення Богородиц╕» та ╕нших; роману у в╕ршах «Як Мамай до Канади ╖здив», зб╕рник╕в п╕сень «В╕рн╕сть», «Материне поле», «Голуби». Щойно в одному з ки╖вських видавництв побачила св╕т книга його спомин╕в «В╕книна» - про пережите в дитинств╕ та в молод╕ роки, про зустр╕ч╕ й сп╕лкування у зр╕л╕ роки з багатьма людьми на р╕дн╕й земл╕ ╕ за ╖╖ межами, з╕ сво╖ми колегами-л╕тераторами. Володимир Бровченко - поет Степу. Безкрайн╕ простори К╕ровоградщини, люди, серед яких виростав ╕ мужн╕в у во╓нн╕ та пово╓нн╕ роки, перш╕ с╕льськ╕ трудов╕ «ун╕верситети» - усе це знайшло в╕дображення у його в╕ршах, стало стрижнем його поетично╖ творчост╕. «От якби Володимир Бровченко, - пише в передньому слов╕ до зб╕рки в╕рш╕в поета «Повернення Богородиц╕» (Ки╖в, «Укра╖нський письменник, 1999) л╕тературний критик, професор Ки╓во-Могилянсько╖ академ╕╖ Володимир Панченко, - взяв та й видав колись ц╕лу поетичну книжку, назвавши ╖╖ просто - «Мала Виска»! як ╤ван Драч «Тел╕жинц╕»... Не сумн╕ваюся, що була б то антолог╕я найглибшо╖, найзадушевн╕шо╖ його л╕рики». Адже й справд╕, як зазнача╓ ╕нший поц╕новувач поетично╖ творчост╕ нашого юв╕ляра, поет, лауреат Нац╕онально╖ прем╕╖ ╕м. Т. Г. Шевченка Володимир Базилевський, чи╓ кор╕ння теж з к╕ровоградського Степу: «Чи не найкращ╕ в╕рш╕ В. Бровченка саме про духовну спор╕днен╕сть з р╕дним кра╓м, про душевну потребу прихилятися до нього знову ╕ знову. Степ присутн╕й не т╕льки колоритними ознаками пейзажу, його м╕нливих стан╕в, а й психолог╕╓ю мовлення, широтою погляду степовика». З ц╕╓ю думкою Володимира Базилевського не погодитися важко, бо ц╕, степов╕ в╕рш╕ В. Бровченка - виношен╕ в його душ╕, вони ллються з його серця, як жайворонкова п╕сня з маловиск╕вського п╕днебесся. ╤, дослухавшись до добрих порад сво╖х земляк╕в-к╕ровоградц╕в, Володимир Бровченко з╕брався все-таки на книжку в╕рш╕в «Мала Виска» про р╕дний Степ ╕ видрукував ╖╖ в одному з ки╖вських видавництв. Може, «з╕брався» тут ╕ не зовс╕м точне слово, адже до тако╖ тематично╖ зб╕рки поет був завжди готовий. Щоправда, наклад т╕╓╖ омр╕яно╖ зб╕рки «Мала Виска» був невеликий, видавали ж бо ╖╖, так би мовити, «на пробу», але книжка стала б╕бл╕ограф╕чною р╕дк╕стю. На потвердження в╕рност╕ степов╕й тематиц╕ В. Бровченко у дитячому видавництв╕ «Веселка» випустив ще одну «степову» книжку в╕рш╕в п╕д назвою «За сивими курганами». Про Степ писали багато поет╕в - вих╕дц╕в з його широт - ╤ван Шевченко, ╢вген Маланюк, Терень Масенко, ╢вмен Доломан, Леон╕д Тендюк та ╤ван Хоменко ╕ ще багато чудових ╕ р╕зних. До того могутнього хору поет╕в-степовик╕в долучився виразний ╕ самобутн╕й голос поета Володимира Бровченка. Для нього Степ - то не лише географ╕чне поняття. Степ - його колиска, колиска ╕ р╕дний д╕м великого роду степовик╕в по батьк╕вськ╕й ╕ материнськ╕й л╕н╕ях. Степ - його багата, розма╖та ╕ п╕сенна мова, його поетичне начало. До реч╕, лексичному ╕ фольклорному багатству поез╕╖ В. Бровченка, «технаря» за осв╕тою, м╕г би позаздрити не один ф╕лолог... Прочитайте його в╕рш╕ «Однокоренев╕ химер╕╖» чи «Топон╕м╕ка» ╕ ви в╕дчу╓те, як поет ум╕╓ грати словом. Але то гра не задля гри. В т╕й гр╕ - ╕ велике смислове та ╕дейне навантаження. Отож, знову до Степу. Без нього, Степу, В. Бровченко не мислить свого життя, бо в╕н - його друга мат╕р, його в╕ра, над╕я, любов. Знову степ вста╓ ╕з глибини, ╤з душ╕, з очей, з мо╓╖ мови. Ось дожив уже й до сивини, А не знаю ╕ншо╖ любов╕, - так щиро, по-син╕вськи з╕зна╓ться поет в одному з╕ сво╖х в╕рш╕в. Туди, в степову широч╕нь, до моря злак╕в ╕ кв╕т╕в, до левад ╕ калин над його р╕дною р╕чечкою Вись (в давньоукра╖нськ╕й мов╕ «вись» - «вода»), до батьк╕всько╖ хати на косогор╕ неподал╕к Макар╕вського яру рветься його серце ╕з пробензиненого м╕ста, з кам╕ння й асфальту... Хоч подумки... до першослова... До первороду... Хоч на мить. Бо там любов - моя основа - Одв╕чно св╕титься й болить... Там, у Степу, в р╕дних краях, в╕н - св╕й серед сво╖х, в╕н почува╓ться, як риба у вод╕. Подв╕р’я. Степ. Вкра╖на. Русь. Тут все мо╓, хоч недосяжне. Багато зв╕дано. Аж страшно, Що вже н╕чого не боюсь... «Степ! Що в тоб╕? Для чого ти, для кого? Люблю гори ╕ л╕с, море ╕ веч╕рн╓ м╕сто, а от без тебе, степе, не мав би я радост╕ на св╕т╕...» Отакий в╕н, цей сивочолий Поет з╕ Степу, з в╕дкритою навст╕ж душею для п╕сн╕ ╕ мови р╕дних степовик╕в, для радост╕ й зажури, для лаг╕дного слова щирим друзям ╕ гн╕вного, дошкульного - недругам. В╕н весь у трудах ╕ днях, в неспоко╖ ╕ гор╕нн╕ зустр╕ча╓ сво╓ високе повнол╕ття. Його творчий вогонь не згаса╓, в╕н, цей вогонь поез╕╖, високий ╕ р╕вний, як тополя в степу. Його видно зв╕дус╕ль - ╕ з Криму, ╕ з смагляво╖ Тавр╕╖, з нашого несходимого Степу, з ╕нших далеких ╕ близьких куточк╕в р╕дно╖ укра╖нсько╖ земл╕. Шанувальники поетичного слова, прихильники Вашого самобутнього таланту, Володимире Яковичу, чекають в╕д Поета Бровченка нових хвилюючих в╕рш╕в, в яких барвами ╕ пахощами нашого укра╖нського Степу перелива╓ться р╕дне Слово, сповнене мудро╖ ╕ глибоко╖ думки поважного Степовика. Мног╕╖ Вам л╕та, славний друже! Володимир БРОВЧЕНКО
ТОПОН╤М╤КА А дор╕женька-недалек╕вка В╕д нещастя та й знов до б╕ди. Що по праву руч - то Лелек╕вка, Що по л╕ву руч - Лебедин. За кар’╓рами, за суглинками По степу - чи туман, чи м╕раж. Ще царицин орел понад Злинкою, ╤ на сх╕д задививсь Адабаш. Лозоватка в ярах, поза лозами, Розхлюпнула ставк╕в неоглядь... А на╖зники тлумлять чорноземи, Аж зчорн╕ли, та й дал╕ ╖дять. За проклятими, за уранами Захмел╕ло в садках Хмельове. Все помучене ╕ поранене, Та живе ще, на диво, живе. Недосяжно╖ вол╕ примарище Заведе мене на Копанки. Розпитаю дов╕рчо в товариша, Як-то злод╕╖ вийшли в панки. Власним потом покропиш, то й виросте Б╕ля кожно╖ слободи... Ти прийди до нас, справедливосте, Невмолима, нарешт╕ прийди. Кримки, Митниця, Листопадове. Ось-ось-ось уже... Не журись. Десь ╓ Зв╕р╕вка, може, й Падлове, А мо╓ таки Вись.
* * *
Ви не дивуйте, справд╕, люди добр╕, Що я усе про не╖ не вгаваю... Про Вись мою, що в’юниться за обр╕й, - Маленьку жилку степового краю. Мен╕ приплине тепла хвиля в серце - Хлюпне брод╕ння молодого хмелю. У кожного ж десь ╓ його джерельце - У в╕чн╕й мерзлот╕ а чи в пустел╕... Мо╓ ж отам, де медоносять липи, Де роси в сизих травах, наче зор╕. Там, де тополь зелен╕ смолоскипи Над хл╕бним царством св╕тять неозорим. Мо╓ отам, де мати на прич╕лку Щол╕течка чеканням душу кра╓. Там р╕чечка - ота маленька жилка В╕д мого серця до мойого краю. Палахкотить ╓ство ╕ денно, й н╕чно: О земле р╕дна, будь мен╕ такою, Щоб я т╕╓ю р╕чечкою в╕чно Гордився, як великою р╕кою.
* * *
Знову степ вста╓ ╕з глибини, ╤з душ╕, з очей, з мо╓╖ мови. Ось дожив уже до сивини, А не знаю ╕ншо╖ любов╕. Степового неба зорегляд Оповив ╕ час мен╕, ╕ прост╕р, ╤з-за яру яблуневий сад Простяга╓ молоденьк╕ брост╕... ╢ у мене споминка одна, ╢ у мене щасна м╕тка дол╕: Там, в степу, глибока борозна ╤ мо╖ сл╕ди на орн╕м пол╕... Б’╓ високе повнозерня дн╕в, Родять руту-з╕лля ноч╕ л╕тн╕. Виколисуй в колосках син╕в, Степе, на труди сво╖ досв╕тн╕. Ти мен╕ укор╕нився вглиб, Ти - мо╖х думок-вид╕нь столиця, Чарод╕йна музика, ╕ хл╕б, ╤ моя дов╕чна та╓мниця.
ВОЛОДИМИРУ БРОВЧЕНКУ Н╕хто про Степ так щиро не писав, Як цей с╕льський поет з Мало╖ Виски Про зеленав╕ кучер╕ отав, Про лан пшеничний, що п╕д сонцем блиска. Про р╕чечку, на ймення дивне Вись, Що вит╕ка з Макар╕вського яру, Про спраглу ниву, що чека╓ хмару, З яко╖ б житт╓дайний дощ проливсь. Про верби понад ставом у долин╕, Про степовий полин ╕ про... будяк... Ну, хто б його ще осп╕вав отак, А в╕н, бач, для Поета, як людина. Ус╕ в Степу - поетов╕ р╕дня, Усе в Степу - в поетовому серц╕, ╤ ця криничка у ярку з в╕дерцем, ╤ сонях, що цв╕те на схил╕ дня. ╤ в╕книна - це в╕чне джерело, Що струменить по виярку до хвоси, ╤ осокори - степу хмарочоси, Це все - Його, що ╓ й завжди було. В╕н - степовик. В╕н - в╕рний степу син. В╕н р╕дний степ, як мат╕р-батька любить. ╤ сивий чуб його, мов ковилу голубить Легкий в╕трець ╕з степових р╕внин. Данило КОНОНЕНКО. 31.05.2006 р.
"Кримська Свiтлиця" > #23 за 02.06.2006 > Тема "Українці мої..."
Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=3888
|