Версiя для друку Обговорити в форумi

  Уже 27 років минуло відтоді, як у Львові загинув композитор Володимир Івасюк. Тридцятилітній автор популярних молодіжних пісень - «Червоної рути», що лунала на весь Союз, «Водограю» та ін., а також численних кантат, варіацій для фортепіано, поліфонічних сюїт, музичного оформлення театральних спектаклів - зірка української національної культури, 24 квітня 1979 р. він пішов уранці на заняття до консерваторії і додому не повернувся...
  26 квітня його батьки звернулися в міліцію, але незабаром побачили, що та з якоїсь причини їхнього сина не шукає. Вбиті горем, вони стали пробиватися до прокурора Львівської області Б. Антоненка, однак той прийняти їх категорично відмовився, їх прийняв його заступник А. Кравець, який на всі запитання, що стосувалися зникнення їхнього сина, тільки знизував плечима. А коли через кілька днів вони зателефонували йому, він, не приховуючи роздратування, крикнув у трубку: «З цього питання мені більше не дзвоніть! Не дзвоніть!»
  18 травня батькам В. Івасюка повідомили, що їхнього сина вже немає серед живих. Його, як сказали їм, повішеного на дереві, знайшли в Брюховицькому лісі поблизу Львова. Під деревом валялася його порожня сумка, з якої зникли музичні партитури, на руці залишився годинник, у кишені - дрібні гроші.
  Упізнання трупа відбувалося наступного дня в погано освітленому напівпідвальному приміщенні. Загорнене в ковдру тіло лежало в темному кутку і, за словами матері загиблого, «його було зовсім неможливо оглянути». «Ми не можемо зняти ковдру: тіло ще не зашите після судмедекспертизи», - пояснив батькам прокурор Б. Антоненко. А коли вони зажадали показати їм сина при доброму освітленні, він раптом вибухнув: «Та забирайте ви його до бісової матері! Беріть і дивіться на нього хоч сто років!»
  Батьки все-таки наполягли на упізнанні трупа в нормальних умовах, їм одразу впало в око, що деякі місця на тілі явно загримовані. Під гримом можна було помітити сліди насильства...
  Прокуратура Шевченківського району Львова порушила кримінальну справу за фактом смерті В. Івасюка. Слідство, що перебувало під особистим контролем Б. Антоненка, дійшло висновку, що Володимир Івасюк повісився. Версія вбивства, а тим більше вбивства з політичних мотивів практично не розроблялася...
  Згодом харківський кореспондент газети «Експрес-хроніка» Віктор Баранов, що здійснив журналістське розслідування загибелі композитора, напише: «Через 20 днів після виявлення трупа у львівських газетах промайнула інформація: «Експертно-медична комісія встановила, що причиною смерті В. М. Івасюка є самоповішення». Однак у матеріалах кримінальної справи це відбито не було, а за словами заступника районного прокурора Я. Гнатіва, що проводив слідство, «висновок про самоповішення зробила не експертно-медична комісія, а секретар моргу, що виписав довідку про смерть» («Експрес-хроніка», 26 квітня 1999 р., № 17, с. 4). Незабаром з кабінету Я. Гнатіва зник ремінь од плаща, на якому, за версією слідства, повісився Володимир...
  А в Москві серед шанувальників В. Івасюка був начальник МУРу, генерал-лейтенант МВС Олексій Екимян, він же - талановитий композитор, автор популярних естрадних пісень «Снігопад», «Сонячний дощ», «З чим порівняти любов?». Високий професіонал у розслідуванні кримінальних справ, у тому числі самогубств і вбивств, він зробив усе від нього залежне (можна уявити собі, які формальні і неформальні зв’язки він задіяв), щоб пролити хоч якесь світло на справжню причину загибелі В. Івасюка, і зазнав фіаско!.. Така закритість, недоступність матеріалів кримінальної справи навіть для високих чинів МВС могла свідчити тільки про безпосередню причетність до неї КДБ або ГРУ.
  Творчість В. Івасюка, передусім його пісні, звернені до національних почуттів української молоді, була не до вподоби владі. А його зв’язки, його політичні погляди, про які було добре відомо в КДБ, говорили про непримиренну нелояльність до радянської системи. Він відкрито дружив з дисидентами; не боявся зустрічатися з іноземними туристами, багато з яких були українськими емігрантами із Заходу, налаштованими дуже вороже до радянської системи; тісно спілкувався зі священнослужителями забороненої комуністичною владою Української греко-католицької церкви. Про нього з теплотою відгукувались у Ватикані... При цьому, ми вже говорили, він був дуже відомою людиною. Його пісні у виконанні Софії Ротару і гурту «Смерічка» звучали на весь Союз по Центральному телебаченню. А московська фірма «Мелодія» випустила платівку з дванадцятьма його творами, яка швидко розійшлася по всій країні... Такій людині КДБ не міг висунути сфабриковане кримінальне обвинувачення. На політичну ж статтю В. Івасюк «не тягнув»...
  За словами його батька, гебісти поставили собі за мету завербувати його. Вони кілька разів викликали його «на бесіди», а пару разів, незадовго до трагедії, забирали прямо із занять. Йому наполегливо пропонували стати інформатором, і твердість, з якою він одмовлявся, вочевидь, була нестерпна для КДБ.
  У Львівській консерваторії, де він навчався, його стали організовано цькувати. Так, викладач по класу композиції А. Кос-Анатольський міг раптом без усякого сорому прямо на заняттях почати обговорювати зі студентами моральні якості В. Івасюка... А секретар партійної організації консерваторії Мельничук перед самим захистом В. Івасюком диплома могла раптом вигукнути: «Володю! Ви все ще тут?!
А все місто говорить, що ви втекли за кордон» (таке прилюдне звинувачення в неблагонадійності звучало в ті роки дуже зловісно). (Існує думка, що обидва рази педагоги консерваторії нападали на свого знаменитого сту-дента з подачі КДБ...).
  За два тижні до його зникнення до нього на вулиці зненацька підійшли троє незнайомих людей і, не сказавши ні слова, стали бити його. Йому пощастило вирватись і стрибнути в трамвай, що від’їжджав од зупинки. У родині зберегли його куртку з одірваними в тому інциденті ґудзиками...
  Цікаво, що в тій же статті в «Експрес-хроніці» наведені, щоправда, без зазначення джерела інформації, уривки «з таємного повідомлення агента «Сокола» у КДБ СРСР: «Серед львівської і київської інтелігенції мусуються чутки про те, що нібито співробітники КДБ таємно вивезли Івасюка до лісу і повісили його...»
  Українська інтелігенція, особливо представники українського національно-виз-вольного руху, справді ніколи не вірили у версію про самогубство композитора. Вони відразу звернули увагу на той факт, що його тіло, вийняте з петлі через 25 днів після зникнення, «не мало ознак розкладання і розбухання», а «слід од петлі був свіжий» («Експрес-хроніка», 26 квітня 1999 р., № 17, с. 4). Де ж В. Івасюк перебував між 24 квітня і 18 травня?
  Крім того, ті з дисидентів, що самі колись переслідувалися КДБ, добре знали: якщо людину викликали туди на «бесіди» (а В. Івасюка, ми вже говорили, іноді навіть забирали прямо із занять), за ним автоматично, «за протоколом», встановлювалося зовнішнє спостереження. А той факт, що до В. Івасюка на вулиці цілеспрямовано підійшли «незнайомі люди» і стали бити його, ще раз потвердив, що гебісти добре знали всі його маршрути і відстежували кожен його крок. Як же він міг у них на очах кудись зникнути?
  Швидше за все, гебісти, затримавши композитора, жорстоко допитували його (загримовані сліди насильства на тілі) у своїй катівні, а потім вивезли в ліс і, зімітувавши самогубство, повісили. Як професіонали, вони не могли не знати, що існує багато криміналістичних методик, які доповнюють одна одну, що дозволяють безпомилково визначити, чи повісилася людина сама, а чи її повісили проти волі. Проте вони були спокійні, адже знали, що КДБ ніколи і нікому не дозволить займатися таким розслідуванням...
  Похорон Володимира Івасюка вилився в могутню демонстрацію. Проститися з ним прийшло кілька тисяч осіб. Труну несли на руках до самого цвинтаря. Похорон наочно показав, чому В. Івасюк був такий небезпечний для комуністичної влади: ще раз потвердився той факт, що для мас його творчість була могутнім каталізатором української національної ідеї. Над могилою було сказано багато теплих слів, у яких завуальовано пролунала гірка думка: смерть композитора - така відчутна для національної української культури - аж ніяк не є результатом самогубства. Особливо яскраво в цьому плані виступив голова Львівської письменницької організації Ростислав Братунь.
  З повідомлення агента «Сокола» у КДБ СРСР: «Своїми натяками Ростислав Братунь вселив у присутніх упевненість у тім, нібито співробітники держбезпеки могли знищити Івасюка» («Експрес-хроніка», 26 квітня 1999 р., № 17, с. 4). По певному часі Р. Братунь під тиском компетентних органів був змушений залишити свою посаду.
  На початку червня 1979 р. на сороковини В. Івасюка біля його могили відбувся мітинг, що зібрав кількасот людей. Усі виступи були забарвлені глибоким національним почуттям. Серед тих, що виступили, були переслідувані КДБ члени Української Гельсінської групи батько і син - Петро і Василь Січки, що незабаром були заарештовані. Присутні скандували крамольне на ті часи гасло: «Слава Україні!» (Людмила Алексєєва - «Історія інакомислення в СРСР. Новітній період», «Khronika press», 1984, с. 36).
  Батькам композитора не дозволили поставити на його могилі пам’ятник, запропонувавши обмежитися просто могильним каменем. Їм вдалося довідатися, що заборона ця виходила від першого секретаря Львівського обкому Компартії України В. Добрика і секретаря обкому з ідеології Д. Яремчука.
А коли батьки встановили на могилі тимчасовий дерев’яний надгробок, їм заборонили прикріпити до нього фотографію сина. Сам цей надгробок кимось тричі спалювався, а обгорілі дошки розкидалися по цвинтарю...
  
  Нью-Йорк.
  («Народна газета»).

  P. S. Пропонуємо читачам уривок зі статті про трагічну долю Володимира Івасюка, яка розміщена в Інтернеті за адресою http://iwasyuk.narod.ru/mystery.html.

...Сьогодні ми можемо лише гадати про реальні обставини й причини смерті Володимира Івасюка. Хоча є люди, які займаються цим на професійному рівні. Так, ворожки. Київська кіногрупа під час роботи над кінострічкою «Загадка життя і смерті Володимира Івасюка» вирішила ввести в канву фільму епізод ворожіння над останньою фотографією Івасюка. Хід, безумовно, оригінальний, але до провидиці Версальки їхали без особливих надій на успіх — що, мовляв, візьмеш з провінційної неграмотної бабусі. Але ворожка обклала світлину картами й почала тлумачити те, що вони їй показували: «Ця людина жила на розі вулиці (справді, на тодішній вул. Маяковського у Львові), він мав мітку на тілі (це також відповідає дійсності). Було у нього дві сестри. Помер від насильства. Вбивали двоє — один чорнявої масті, другий — русявий. Чорнявого, швидше за все, на світі вже нема. Вбивали небіжчика у двох домах. Знайшли його тіло у лісі біля води. З убивцями була й дівчина. Вродлива. Вона все бачила. Карти підказують, що дівчина згорає від мук сумління. Недалеко той час, коли вона не втримається і заговорить. Люди почують від неї правду про те страшне вбивство». Як з’ясувалося, Версалька взагалі не знала, хто такий Івасюк і чия фотографія перед нею...

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #23 за 02.06.2006 > Тема "Українці мої..."