"Кримська Свiтлиця" > #11 за 10.03.2006 > Тема ""Білі плями" історії"
#11 за 10.03.2006
«Україна... ЧОМУ ЦЕ СЛОВО ТАКЕ БОЛЮЧЕ?!»
Роман КОВАЛЬ
(Закінчення. Поч. у № 10).
Будинок у Львові, в якому ми жили, був власністю якогось польського магната. Серед польських, єврейських і російських родин (що повтікали з Росії під час революції 1917 р.) ми єдині були українці. Відчувалася неприязнь до нас, особливо з боку поляків, яка загострилася з початком польсько-німецької війни. Батька огортав неспокій, що в скрині можуть бути недозволені речі, і він вирішив перевірити. Відкривши замок, ми побачили зверху ковдру, в яку був загорнутий кріс. У куті скрині знаходився мішок із набоями, частину скрині займали книги і одяг. Уночі батько заховав кріс на горищі, а набої закопав у саду біля дому. Через декілька днів недалеко нашого дому невідомими було застрелено польського офіцера. Наші сусіди-поляки викликали військову жандармерію і направили до нас. Ті докладно обшукали наше помешкання. Зловмисники раділи і чекали, коли батька поведуть на розстріл. Але жандарми нічого підозрілого не виявили. Якби знайшли зброю, що була у скрині, розправа була би неминучою. Та Боже провидіння не допустило до фатальної розв’язки... Пізніше, в 1948 р., згадані книжки (Юрія Горліса-Горського) і багато іншої літератури під час мого арешту були конфісковані з бібліотеки батька і представлені суду як речовий доказ у справі... Конфіскували і скриню п. Юрія Горліса-Горського...» Отже, Ірина Строцька стверджувала, що Юрій «збирався переходити на Закарпаття». Для чого? Щоб зі зброєю в руках, разом із товаришами - колишніми вояками Армії УНР - допомогти братам-закарпатцям побудувати і відстояти Українську державу. На жаль, подробиці перебування Юрія Горліса-Горського на Закарпатті невідомі, але, знаючи його натуру, можна не сумніватися, що він у запіллі не відсиджувався, а, навпаки, був у найнебезпечніших місцях українсько-мадярського фронту... Коротке свідчення про ті дні залишив у передмові до нью-йоркського перевидання «Холодного Яру» доктор М. Сидор-Чарторийський, який познайомився з Юрком у Великому Бичкові, ймовірно, 16 березня 1939 р., за кілька хвилин перед тим, як Горліс-Горський і учитель Павло Волощук намагалися через міст перейти Тису, щоб перебратися у Румунію. У цю мить із Рахова примчали мадярські терористи і на очах у всіх застрелили вчителя Волощука. Сидору-Чарторийському і Горлісу-Горському поталанило втекти в гори. А перед світанком наступного дня вони вплав здолали Тису і опинилися на румунському березі. Тут їх затримала поліція. Допитував Юрка майор румунської армії, угорець за національністю, який напередодні видав своїм братам-мадярам, що святкували криваву перемогу, 270 українських утікачів. Усі вони невдовзі опинилися у страшному таборі Ніредьґаза. Майор поводився брутально. Пограбував Юрка. У неділю ранком, мабуть 18 березня, Юрія і Сидора-Чарторийського, прикувавши один до одного кайданами, вивели на міст, щоб передати на катування мадярам. Та сталося диво - з мосту їх завернули назад. Виявилося, що зловісного майора за надужиття влади було заарештовано! Невдовзі його, як угорського шпигуна, було розстріляно. А Юрка і пана Сидора-Чарторийського звільнили. Разом вони дісталися до Югославії в Бачку до Руського Керестура. Звідси М. Сидор-Чарторийський поїхав до Відня, а Юрко - до Парижа. Але у його валізі вже не було рукопису «Між живими трупами» - під час драматичних подій він загубився на Закарпатті. Юрій Горліс-Горський страшенно переживав утрату. Він вважав цей роман найкращою своєю книгою. У ті дні одна з газет, здається, «Діло», повідомила, що Юрій Горліс-Горський загинув на Закарпатті... Родина Талащуків, прочитавши у газеті повідомлення про смерть Юрка, відправила по ньому панахиду у Рівному. Вже вдруге друзі «ховали» його. Вперше «поховав» його Андрій Чорнота у Мотриному монастирі. Та не так просто було спровадити Юрка з цього світу - ворожі кулі не брали полтавського козака. І на цей раз Юрко «показав дулю смерті»... У Руському Керестурі Юрко отримав виклик із Канади: українці Саскачевана запрошували відомого письменника оселитися в цій країні, навіть квиток йому придбали. Та Гітлер окупував уже пів-Європи і прямою дорогою Горліс-Горський до Франції не зміг дістатися. Тому вирушив через Малу Азію, Північну Африку до Марселя, а тоді вже до Парижа. Враження від цієї мандрівки він зафіксував у оповіданні «Подорожні зиґзаґи», рукопис якого зберігається в архіві Історичного клубу «Холодний Яр». Врешті Горліс-Горський здолав непростий маршрут. Залишилося залагодити формальності і відплисти у комфортну Канаду. А Гітлер уже добирався до Франції. Кружляли поголоски про війну Німеччини із Совєтським Союзом. Юрій Горліс-Горський, який справедливо побачив у цій майбутній війні шанс для Батьківщини відновити державність, вирішив залишитися в Європі. «І як я міг їхати до Канади, коли німці мали скоро визволити Україну?» - говорив він товаришам. «Треба сказати, - згадувала дружина Юрія Горліса-Горського Галина Талащук, - що всі ми, свідомі українці, покладали великі надії на німців, які до вибуху війни з Совєтським Союзом, у 1940 - 1941 роках, дуже прихильно ставились до українців». І знову Горліс-Горський їде туди, де вирує боротьба проти червоної Москви. 1940 року він уже у Фінляндії, де формує відділ із полонених українців фінсько-совєтської війни для боротьби за звільнення України від російських загарбників. Добровольці його відділу були одягнені по-різному - хто у військову уніформу фінської армії та чорні картузи із синьо-жовтою околицею і тризубом, а хто і в совєтську форму та у мазепинки. Синьо-жовті пов’язки хлопці не носили, бо ними вже користувалися шведські добровольці. У моєму архіві є фотографія 1940 року, де на сцені літнього театру стоїть група людей переважно у чорній уніформі, картузах, пілотках і мазепинках (всього 22 особи). В першому ряді у центрі в сірій формі воєнного зразка та чорній пілотці, з кобурою на правому боці - Юрій Городянин-Лісовський. Цей відділ українських добровольців під командуванням Юрія бився проти червоних на боці фінів. А мій батько, молодий лейтенант Красної армії Микола П’явко-Коваль, брав участь у тій війні на боці СССР. У рукопашному бою він отримав тяжке поранення багнетом під серце. Врятували документи, листи і фотографії, які були у лівій внутрішній кишені бушлата. А шрам від фінського багнета - глибокий і широкий - я пам’ятаю з дитинства. До слова сказати, мій батько все життя з повагою висловлювався про фінів. І наголошував - ще в часи СССР - на несправедливості цієї війни, з боку Москви зрозуміло... Подорож до Суомі Юрій відобразив у двох статтях - «Фінляндія» та у вже згадуваних «Подорожніх зиґзаґах». Розповідь про мандрівку до Фінляндії опубліковано в газеті «Незборима нація». На початку 1941 року Юрій очолює український відділ радіостанції в Берліні - щось на зразок американського радіо «Свобода» пізніших часів. У численних коментарях він використав власний досвід боротьби проти російської імперії. Паралельно співпрацював з українською газетою «Краківські вісті», де публікував статті. Навесні 1942 року Юрій Горліс-Горський з’являється у Рівному. У газеті «Волинь» друкуються його спогади «Їх прийшло дванадцять» - про перебування у тюремній лікарні Лук’янівки. А сам він тільки і думав, як повернутися на «святі місця» - до Холодного Яру... 1942 року Юрій оселився в Києві... За доносами совєтських агентів його кілька разів заарештовувало гестапо, та кожного разу вдавалося звільнитися. У червні того ж року Юрій Горліс-Горський нарешті повертається до Холодного Яру. Він поселяється в Олександрівці, збирає свідчення від учасників боротьби, доповнює другий том книги «Холодний Яр». Для гурту свідомих українців прочитав доповідь про перебіг воєнних дій, драматичну незгоду в українському таборі, арешт Степана Бандери та Ярослава Стецька, про зустріч Геббельса з Бандерою. Юрій розповів, що Геббельс вимагав, аби ОУН(б) відкликала проголошення української державності. Горліс-Горський пояснював селянам, що нині не на часі відкривати фронт проти німців, а треба в союзі з ними вигнати російських окупантів і тоді лише з’ясовувати стосунки з німцями. Юрій керував таємною групою абверу, що виявляла совєтських агентів, які пролізли у різні установи. Галина Гришко писала у листі до мене ще у жовтні 1996 року: «Ті агенти в більшості працювали у гестапо й винищували де могли українських націоналістів. Отож ця праця Юрка ніяк не компрометувала, а навпаки...» Адже він виривав із пазурів гестапо наших людей. «Я була свідком цих героїчних вчинків Юрка (а він був дуже відважною людиною), - продовжувала Галина Гришко. - Провокації з совєтського боку, як також і з боку українців, сипалися на голову Юрка весь час, і його неодноразово арештовували німці. Але його рятували німецькі, з Берліну, папери... німці поважали урядові папери...» У групі Юрія Городянина-Лісовського та у подібних групах переважали свідомі українці, часом це були члени ОУН, які пара-лельно виконували велику пропагандивну роботу серед населення. Гаслом цих хлопців було: «Німецькими руками знищимо все більшовицьке!» Слід сказати, що багато старшин Армії УНР співпрацювали з німцями, зокрема і командарм Першого зимового походу Михайло Омелянович-Павленко... Співпрацювали з німцями, а працювали на Україну... Недаремно Галина Гришко зазначала: «Від себе складаю потвердження (а навіть присягу), що Юрко ніколи в житті не працював на німців, на поляків, а на Україну, проти російського большевизму...» І ось Юрій із друзями, колишніми холодноярцями Іваном Філоненком і Закревським, на підводах вирушили з Олександрівки через Нову і Стару Осоту на Головківку. Юрко із захопленням оглядав місцевість. Серце його переповнювалося невимовною радістю - він знову в Холодному Яру!.. Знівечений Мотрин монастир засмутив його... Зайшли на подвір’я. Горліс-Горський розповів товаришам про те, як навесні 1920 року тут святили зброю гайдамаки. Спогади, спогади... Потягло за вали, де він вбивав чекістам кинджал «у ліву кишеню френча», де пізнав істину, що «від того, скільки цеглинок ворожого муру проб’ємо лезами і кулями, залежить висновок боротьби»... Напевно, намагався розшукати могилку Галі... І могилу Івана Компанійця. А може, й те місце, де навесні 1920-го Андрій Чорнота поставив хрест «рабу Божому Юрію». Заночували у Медведівці, в родині Дем’яна Чучупака. Зрозуміло, Юрій подарував Чучупакам два томи роману «Холодний Яр». Виявилося, що староста Медведівки - колишній холодноярець, який із відходом росіян повернувся до рідного села. Староста подякував Богові, що врятував Юрію життя і дав можливість «описати той наш пекучий вогонь, що вибухнув проти московської навали незгасимим полум’ям Холодного Яру. Хоч комунарія наш вогонь пригасила, - сказав староста, - але у вогнищі тому жевріє іскра. Маймо ж віру і надію, що прийде час і вона розгориться у незгасиме всеукраїнське вогнище». Юрій відвідав у Мельниках батьків Василя і Петра Чучупаків... Старенькі вже Степан та Оксана були безмежно зворушені... Могилу Василя Чучупака огородили парканом, почистили металевий хрест, на якому внизу прикріпили тризуб. «Наступного дня, - згадував підхорунжий Чорноліського полку Михайло Дорошенко, - в неділю, з самого ранку, в Медведівку на урочисте Богослуження йшли гурти людей із ближчих і дальших сіл та й із Чигирина. Прибув із Суботова і колишній холодноярський старшина, а нині староста села Лука Полудень. Прийшло ще кілька колишніх учасників холодноярського повстання, поспішали гурти молоді, зацікавлені подіями недавнього минулого... Після служби Божої всі походом прийшли до могили отамана Василя Чучупаки... Коли відправили панахиду і священик виголосив «Вічная пам’ять», очолена (Іваном) Філоненком почесна варта дала з рушниць трикратний салют». Юрій виголосив на могилі Головного отамана Холодного Яру промову. Він згадав слова Симона Петлюри про те, що зовнішній ворог був би не страшний, коли б ми перемогли ворога внутрішнього, незгоду між собою, та коли б мали більше почуття відповідальності перед Україною. Усі були безмежно зворушені величавою урочистістю події. Старенькі батьки покійного отамана зі слізьми на очах дякували присутнім, і зокрема Юркові, за вшанування пам’яті їхнього сина... Приблизно у ті ж дні і в лісі під селом Розумівкою (тепер Кіровоградська область) було відновлено і освячено могилу Чорного Ворона та його товариства - і також за участі великої громади. Можливо, і до цього вшанування мав стосунок Юрій Горліс-Горський... З наступом Красної армії починається шлях Юрія на захід. Спочатку він зупинився у Рівному, де видавав газету «Волинь» Улас Самчук. Під час однієї із зустрічей Юрій заявив Уласу, що «справу визволення України не програно». Улас у своїх споминах «На вороному коні» писав, що Юрій - «завжди оптиміст», для нього «клімат війни те саме, що для риби вода». «Ех, братику!.. - казав Юрій Уласу. - Ніяка холера нас не здушила і не здушить... Зрозуміло, що після... цієї, вибач, побєди кацапня задере носа, але... наша справа не програна! Не програна! Ми ще вернемось! Це пам’ятай! Ми тут забули свою люльку... Вони сюди прийдуть - це факт. Наставлять своїм героям і нашим холуям пам’ятників... Але ми вернемося за люлькою і всі ті пам’ятники знесемо на смітник. Це станеться!» 26 листопада 1943 року у Львові в православній церкві Святого Георгія Юрій побрався з Галиною Талащук, дочкою власника української книгарні у Рівному Івана Талащука. Ось уривок із запису в метричній книзі: «26.11.1943. Мешканець м. Львова Юрій Городянин-Лісовський, син Юрія і Людвини з дому Соколовської, народжений у Полтаві, православний, перший шлюб. Дата народження нареченого - 14.1.1898. Мешканка м. Львова Галина Талащук, дочка Івана і Ніни з дому Кореневської, народжена в Черняхові, пов. Острог, православна, перший шлюб. Дата народження нареченої - 1.3.1924. Хто вінчав - протоієрей Григорій... Свідки - Віталій Коваленко, Андрей Мартинюк, Андрей Пульба, Борис Шершевицький». Як ви помітили, наречений був на 26 років старший за юну Галю... «Яким я пам’ятаю Юрка? - писала Галина Іванівна. - В першу чергу він був «безнадійним» романтиком, що дуже яскраво просочується в «Холодному Ярі»... Саме тому цей твір мав таку велику популярність... Письменником його не можна назвати, на це він мав куцу освіту, але з природи людина дуже інтелігентна, з широким діяпазоном бачення, надзвичайно гуманна... Вірний уенерівець... дисциплінований вояк і великий прихильник Петлюри... Любив жінок і, коли став славним, мав великий успіх у них у Львові, але до одруження в той час не дійшло... Любив збирати старі знимки, зокрема історичні, та й взагалі любив колекціонувати старовину чи якісь особливі речі. В Німеччині він купив фотоапарат «Лейка», який привіз в Україну, і робив знимки з усього, що його цікавило. Цей апарат він продав під кінець війни, щоб зробити запас харчів для нас для подорожі до Швейцарії. Але наступ большевиків розбив ці плани й гроші, звичайно, пропали». «Дотепний, товариський, дуже здібний до всього, витривалий і розважний. Час від часу любив випити чарку в товаристві, але в міру... Любив військовиків, завжди був у повазі до старшин УНР», - додавав товариш Юрка Петро Майсюра.... Через Австрію Юрій Горліс-Горський із дружиною пробирається до Німеччини і оселяється в таборі для переміщених осіб (Ді-Пі) в Новому Ульмі. Розпочинається новий етап життя - на чужині. До слова сказати, Юрко не мріяв, як багато наших емігрантів, виїхати до США. Казав, що з Європи ближче до Холодного Яру. Видно, вірив, що повернеться сюди. Адже одного разу мрія здійснилася... 25 вересня 1946 року у молодого подружжя народжується донька Леся. Здавалося, що життя ще попереду. Але... У таборі Ді-Пі в Новому Ульмі, де жив Юрій Горліс-Горський, поповзли чутки, що він запроданець, агент «різнородних ворожих Україні сил - большевицьких, польських, німецьких». Звідки такі жорстокі, безглузді обвинувачення?! «Ще з часів його «слави» у Львові, - писала Галина Гришко, - на Юрка посипалися ярлички й доноси... Для мене й багатьох залишається лише одне питання: чому? Це болюче питання ми не раз обговорювали ще з Юрком... Плітки поширювалися, зрозуміло, «поза його плечима, таємно, підступно, ніколи прямо в очі». «Перед його смертю посипалися погрози, - згадувала дружина Юрія, - у вікно нашої кімнати кидалися намотані на камінці присуди смерті, у нашу відсутність у кімнаті робилися обшуки, а потім демонстративно вішалися на клямці забрані речі. Зник ре-вольвер, за яким Юрко дуже шкодував, бо ніколи не розлучався зі зброєю в ті небез-печні часи. Юрку ці моральні тортури неймовірно боліли. В обговоренні зі мною цих справ він дошукувався причин у психології галичан, у дрібничковості людського духу, заздрості тощо... Мені й досі важко писати про ті сумні часи, коли я була свідком усіх тих наруг, наклепів і погроз із боку тих, хто причи-нився до його смерті. Його добре ім’я і честь були змішані з болотом ще далеко до того, як його фізично знищено. І це лише за те, що мав відвагу сказати правду тим «хлопчакам», як він їх називав, але ніколи не чинив їм ніякого зла. Всі наклепи робилися підступним способом, і коли нарешті Юрко, якому дуже боліло це моральне приниження, зажадав громадського суду, йому відповіли, що не мають до нього жодних претензій і закидів... Юрко був прямий у своєму поводженні з людьми. Коли йому щось дуже дошкулить, мав вибухові напади... Коли він покидав табір (Ді-Пі) і поїхав на побачення до Авсбургу з начальником військової американської служби безпеки вже вдруге, я була в лікарні, а нашій новонародженій донечці було лише два дні. Причина поїздки була така: декілька тижнів перед тим несподівано з’явилася в таборі совєтська репат-ріяційна місія зі списком людей - совєтських горожан, майже всіх чолових людей із новоствореної УРДП (Українська революційно-демократична партія. - Ред.), із домаганням видати їх усіх їм. Не пам’ятаю, чим це закінчилося, чи вдалося тій місії когось захопити, чи ні, але ця подія вивела Юрка цілком із рівноваги. Він дослідив, хто дав список репатріяційній місії і привів її до нашого табору та рішився на розпачливий крок - довести до відома американських властей і припинити це безправ’я». Ті, хто співпрацював із совєтськими спецслужбами, на переконання дружини Юрія, і влаштували засідку... Юрій Горліс-Горський, якого не брала ворожа куля, був задушений зашморгом. «Свої» виконали присуд смерті, який у 1920-х роках двічі ухвалювала червона Москва. Хоча крапку у розслідуванні цієї справи ще не поставлено, але Галина Гришко категорично стверджує, що було саме так. Життєва стежка Юрія обірвалася 27 вересня 1946 року, скоріше за все, у Міттенвальді чи у Нюрнберзі. А Галина продовжувала чекати свого чоловіка... «Я чекала на Юрка два роки, сподіваючись, що він з’явиться, аж поки втратила надію, - писала вона. - Я змогла лише раз поїхати до Авсбургу й мала довгу розмову з Карлом - головою американської служби безпеки. В ході розмови я відчула, що вони знають, що сталося з Юрком, і зробила з того висновок, що його заарештовано. Повернувшись додому, я звернулася до місцевого відділу безпеки, домагаючись звільнення Юрка, чи слідства, чи прямо потвердження того факту. Голова того відділу відразу ж потелефонував до Авсбургу і звідти дістав заперечливу відповідь. Досі пам’ятаю, як він кричав... що я ображаю їхню установу такими заявами. Перекладачем при цій розмові був мій знайомий із табору... Він живе тепер у Детройті. Рік чи два тому (тобто на початку 1990-х років. - Ред.) він написав мені листа і... розказав, що він знав про вбивство Юрка ще тоді, в 1946 році. Його кликали не раз бути перекладачем до тієї установи, і він... довідався про знищення Юрка, але з нього взяли присягу, що він нікому про це не розкаже. Я написала до нього досить неприємного листа, виливши всю гіркоту пережитого тоді болю і здивування, що в нього не знайшлося хоч дрібки людяності, щоб мене якимсь способом поінформувати. Більше я не одержала від нього листа...» Юрка не залишили в спокої і після смерті. Деякі «діячі» продовжували «натхненно» паплюжити його ім’я. Хоча... Насправді коли хтось наважується ганьбити героя, то насамперед ганьбить себе. Але ні смерть, ні брехні не зупинили Юрія Горліса-Горського - він продовжував і продовжує йти в життя своїми книжками. 1948 року в Новому Ульмі перевидано «Ave, diсtator!», а «Холодний Яр» перевидано 1961 року в Нью-Йорку, 1967 року у Лондоні та в 1992-му і 1994 роках у Львові. А «Отаман Хмара» з’явився 1973 року у Нью-Йорку. Там же 1977 року знову побачила світ книга «У ворожому таборі». Юрій Горліс-Горський продовжував жити і в легендах. Наш з Іваном Гнатюком приятель політв’язень Кузьма Дасів із Борислава розповідав, як в одній із давніх комуністичних брошурок прочитав, що 1956 року з території Австрії та ФРН до Угорщини на допомогу «угорській контрреволюції» проникали українські «контрреволюціонери», і серед них - Юрій Горліс-Горський, який став радником мадярського генерала Кішбарнака. Ця легенда своєрідно підтверджує визнання ворогом значимості постаті Юрія. І фраза чекіста Галіцкого, адресована отаманові Хмарі з однойменної книги, стосується також й автора - Юрія Горліса-Горського: «Коли б на ваших руках не було нашої крові, то ви не являли би для нас ніякої цінності». Справді, на руках автора роману «Холодний Яр» Юрія Горліса-Горського була кров катів українського народу. І це піднімає вагу його слова! 13 жовтня 1996 року багаторічний лісничий Холодного Яру Олександр Найда, який відновив для нащадків Холодноярський ліс (після Другої світової він становив лише 3% від загальної площі лісів на початку ХХ століття), розповів мені, що оті 44 примірники двотомника «Холодний Яр», які Юрій Горліс-Горський подарував селянам Мельників, Медведівки та інших сіл 1942 року, КҐБ вишукував і вилучав до шістдесятих років! А людей, у яких знаходили цю книгу, трактували як неблагонадійних з усіма сумними наслідками. Виявляється, до 1970-х років (принаймні до 1974 року) в структурі місцевого КҐБ існував «уполномоченный по Холодному Яру»! Ось який страх був у окупантів перед Холодним Яром! І ось знову історичний роман «Холодний Яр» перевидано в Самостійній Україні. Хочеться вірити, що і нині, як колись, у 1930-ті роки, на цій книзі буде виховано тисячі українських героїв, котрі здобудуть таки Українську Україну, в ім’я якої творив, боровся і загинув великий українець Юрій Городянин-Лісовський. Лист в номер ШАНОВНІ ДРУЗІ! Лікуючись у Феодосійському військовому клінічному санаторії, часто доводилось бувати у центрі міста, в церквах, у магазинах, на базарі, але я ніде не чув української мови. А Крим - це ж Україна! Ніде не знаходив українських газет. Лише в одному кіоску, де на видному місці були «Крым-ская правда», «Кафа» та інші, у найдальшому закутку серед російського товару побачив «Кримську світлицю», надруковану нашою рідною українською мовою. І за весь час перебування у санаторії я купляв лише її, бо вона заслуговує на те. Газета правдива, добра, головне, без видумок описує політичні події в Криму і в Україні. Не забуває про наші національні питання, про мову, про Шевченка. За цей час я полюбив «Кримську світлицю», тож коли повернуся додому, то обов’язково передплачу її. І ще одне. Ви в газеті писали, що можна замовити у вас книгу «Холодний Яр» Ю. Горліса-Горського. Дуже вас прошу, вишліть, будь ласка, мені її на мою кіровоградську адресу післяплатою. Справа в тому, що я в тих місцях народився 1927 року, багато чув від своїх батьків про ті трагічні і героїчні події. До цього часу залишилось багато могил безіменних. Тож треба все узнавати, встановлювати прізвища, хто де похований. Хотілося б встигнути все це зробити, бо вже дітям тих холодноярців під 80, а декому і більше, а багатьох вже немає. Влітку я живу там і буду працювати над цим. Турбуюсь лише, щоб газету передплатити, а тоді випишуть її і мої друзі. Будемо сподіватися, що з часом наклад «Кримської світлиці» збільшиться, щоб її читала вся Україна! З повагою до вас, Василь КОЛІСНИК. м. Кіровоград.
ВІД РЕДАКЦІЇ. Ми вдячні панові Василю за добрі слова і, звичайно ж, перешлемо йому книгу «Холодний Яр». Запрошуємо й інших наших читачів до «Світличної» читальні, де можна придбати або взяти почитати і «Холодний Яр», і багато іншої літератури, яка допомагає нам пізнавати нашу трагічну і водночас героїчну українську минувшину без «білих плям»...
"Кримська Свiтлиця" > #11 за 10.03.2006 > Тема ""Білі плями" історії"
Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=3674
|