Версiя для друку Обговорити в форумi

Ця стаття голови Кримської крайової організації Народного руху України Леоніда Пилунського була написана і опублікована в журналі "Євроатлантика" ще у 2003 році, проте, як бачимо з останніх довколафлотських подій,  не втратила своєї актуальності і нині. Журналіст Л. Пилунський за першим фахом - інженер-судномеханік. Як капітан підводного човна "Тінро-2" обійшов Індійський і Тихий океани, Чорне та інші моря (1977 - 1984). Працював головним редактором Кримської редакції загальносоюзної радіопрограми "Для тех, кто в море" та творчого об'єднання "Острів Крим" (1984 - 1996). Активно виступає в регіональних та національних ЗМІ.

СПЛИВАЄ ВЖЕ 13-й РІК З ТИХ ПІР, ЯК ЛЕОНІД КРАВЧУК І БОРИС ЄЛЬЦИН ПІДПИСАЛИ ПРОТОКОЛ ПРО ВРЕГУЛЮВАННЯ ПРОБЛЕМИ ЧОРНОМОРСЬКОГО ФЛОТУ.

Земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу.
Конституція України. Стаття 13.

Сьогодні Чорноморський флот - це звичайна мішень. Як говорять моряки, "ковбаса" в тій технологічній, електронній війні, яку нам США двічі продемонстрували на прикладі Іраку.
Чорноморський флот - важелезний тягар для російського народу. Та що поробиш: він - частина національної гордості великороса, який колись реалізував свою віковічну мрію осісти на березі південного моря. Сидить. Замріяний. Задивлений. У що? Куди?
Не хоче відати, що його улюблений дядько Чорномор наразі в кошмарному технічному стані. Аж цього року він уперше за 10 літ спромігся вийти на оперативний простір світового океану. Так би мовити, ескадрою...
Демонстрація потуги й величі вдалася не дуже. Чи дуже не вдалася. Суджу з відсутності захоплених відгуків московської преси й бездіяльності НАТО у відповідь на грізний оскал російської воєнщини: "Ми всім покажемо кузькину мать!"
Та про що це я?
То ж не моє діло! Не моє? Ох, якби так! Флот базується на українській землі. Іноземні війська розквартировані в нашій країні, як у себе вдома. З усіма потенційними наслідками.
А Росія живе за своїми - особливими - законами, сповідує свою - особливу - філософію історії...

МУХАЛАТКА-92

Цей саміт став логічним завершенням того, що відбувалося на всіх без винятку переговорах щодо флоту з першого ж дня незалежності України. Масандра-93 - лише практичне завершення того, що намітили зробити російські політики в Мухалатці: флоти і Росії, й України мають формуватися на базі ЧФ з об'єднаним командуванням. А кораблі - пополам 50% на 50%.
Тоді, в серпні 1992 року, я запитав Бориса Єльцина:
- Це остаточне рішення? Чи відразу після від'їзду високих делегацій знов почнеться небезпечне політичне протистояння ЧФ РФ і ВМС України?
Єльцин із посмішкою відмахнувся й переадресував запитання Кравчуку. Несподівано наш президент звинуватив у всьому журналістів. Вони, мовляв, нагнітають ситуацію навколо проблеми флоту, якої не існує.
І стало ясно, що нічого не вирішено. Що Україна не буде й близько допущена до флоту. Що офіцери й адмірали як були "безкінними", так і залишаться. Що Президент України це розуміє, та його якимось чином переграли, вмовили, й він здався.
І, стоячи перед журналістами (в Криму, на території України, в присутності не зовсім задоволеної, та все ж розслабленої від ейфорії близької перемоги, російської делегації), він нервує. Намагається відігратися на тих, хто відповісти не може.
Підсумок Мухалатки (Ялтинської угоди) дуже коротко можна сформулювати так: спільний російсько-український Чорноморський флот, який належить Росії, але фінансується Україною.
Згодом, узимку й навесні 1993 р. участь кораблів ЧФ у грузинсько-абхазькому конфлікті без узгодження з Києвом наочно показала, кому що належить насправді.
І все ж, незважаючи на запеклі провокації російської сторони - не тільки вояків, дедалі більше й більше втягуваних у велику політику, а й російських політиків, після Мухалатки ще залишалася слабка надія. Надія на те, що Україна зможе одержати хоч би якусь частину флоту.

МАСАНДРА-93

Проте через рік сталася Масандра. Стався протокол, що так і не був опублікований. І все.
Офіцери ВМС України й усі, хто уважно стежив за подіями, сприйняли цю подію як зраду інтересів незалежної України.
Відразу ж після підписання протоколу Єльцин заявив журналістам:
- Чорноморський флот передається Росії, а ми Україні компенсуємо вартість належної її частини.
В України флот, якого вона так і не побачила, забирали за казкові суми міфічних боргів.
Повернувшись у Київ, Кравчук раптом заявив журналістам, що в Масандрі жодних рішень щодо поділу та продажу флоту Москві не прийнято.
Ця заява президента ще більше заплутала ситуацію. Однак 10 вересня 1993 р. газета "Голос України" опублікувала такий документ:
"Доручити державним делегаціям Росії й України в місячний термін проробити всі питання, пов'язані з розробкою угоди, відповідно до якої весь Чорноморський флот з усією інфраструктурою в Криму використовується Росією й одержує російську символіку при тому розумінні, що російська сторона буде здійснювати відповідні розрахунки за ту половину Чорноморського флоту, включаючи й інфраструктуру, яка в силу попередніх домовленостей повинна була відійти Україні".
Це могло означати, що Україна залишилася без флоту, незважаючи на всі неймовірні зусилля. Передусім, військових - від міністра оборони Костянтина Морозова до моряків наших ВМС.
Але чому? Які аргументи знаходили росіяни, щоб можна було так легко здавати інтереси Української держави, в якій ти - найвища посадова особа? Інтереси твоєї держави...

"БРАТСЬКИЙ" ПОДІЛ

Минуло десять літ. А досі не полишає досада. Й упевненість у тому, що це був найбільший дипломатичний провал України на першому етапі становлення нашої держави.
Ось що пише в своїй книзі "Анатомія неоголошеної війни" капітан 2-го рангу Микола Савченко:
"...офіцери вже не боялися нічого, відкрито говорили, що це зрада. Настрій був гнітючим. У ті дні, напевне, кожний із нас ставив собі масу запитань; наприклад, чому Президент, підписуючи документ, не врахував думки Міністерства оборони України, комісії, що вела переговори; чому вирішив самостійно таке важливе питання; що буде з нами; чому нас зрадили?.."
Це не виглядало, "як зрада". Це була зрада.
Навіть поділ "по-братськи", тобто 50:50, виглядав як дуже сер-йозна поступка Росії. Адже ЧФ складав усього 10% від ВМС СРСР. А частка України в союзній спадщині дорівнювала 16,37%. Отже, "по-братськи" Росія була винна Україні, крім ЧФ, іще, принаймні, 6% військово-морської власності.
До того ж частка України в формуванні бюджету СРСР становила 25%. Значить, у ході поділу ЧФ ми розраховували на цілком інше. Але Росія за Масандрівським протоколом одержувала в свою власність усе!

БЕЗ ІНВЕНТАРИЗАЦІЇ...

Що ж являв собою Чорноморський флот на момент розвалу СРСР? За даними Міжнародного інституту стратегічних досліджень, на кінець 1991 р. він складався з 45 крупних надводних кораблів, 300 середніх та дрібних суден, 28 підводних човнів, 151 літака, 85 вертольотів палубної авіації.
Все те, що називалося флотом, - це не лише 833 одиниці з епохи лютого холодного протистояння, які потребували неймовірних затрат на утримання та ремонт. Це ще й гігантська інфраструктура, що як ракова пухлина пронизувала весь Кримський півострів і багато районів Причорномор'я. Це військові містечка й полігони, аеродроми й бази, опорні пункти й численні в/ч. Такі, як, наприклад, горезвісна бригада морської піхоти. Вона чомусь була не тільки благополучно й розлого розквартирована біля моря в межах Севастополя, але й мала закриту територію з озброєними піхотинцями навіть у Сімферополі.
Такі допоміжні частини та підрозділи, як, наприклад, уся гідрографічна служба проведення та контролю за суднами в прилеглій до берегів Криму акваторії. Тобто в економічних водах суверенної й незалежної України.
До речі, всі кримські маяки досі (2003 рік надворі!) перебувають у юрисдикції Росії. Й ніхто не збирається передавати їх незалежній (!!) Україні.
До уваги вже не беруться виведені, а по суті, вкрадені кораблі. Приміром, авіаційний крейсер "Адмірал флота Совєтского Союза Кузнєцов", поспіхом виведений з Чорного моря російською командою наприкінці листопада 1991 року. Буквально за три дні до Всеукраїнського референдуму! Звичайно, на початку 1992 року він уже не значився в складі флоту...
Хто в сухопутному Києві міг розібратися в усьому цьому морському господарстві - з-посеред тих номенклатурних бонз, які оточували Кравчука? Не було таких. А військових, відданих Україні, президент не тільки не слухався, а й не слухав.
Можна впевнено твердити: на момент підписання Масандрівського протоколу найвище політичне керівництво на чолі з Леонідом Кравчуком не знало (чи вдавало, що не знає) навіть приблизної вартості Чорноморського флоту: $80 мільярдів. Воно виходило не з національних інтересів і тверезого глузду, а з чогось іншого...
Підтвердження? Прошу факт. За Чорноморський флот російські політики вели запеклі баталії, непогамовно шантажуючи українських перекриттям "газового крана" нібито за фантастичні енергоборги. Але в першому півріччі 1993 року ЧФ фінансувався на 79% із бюджету України. Росія ж свої зобов'язання щодо виплати решти коштів так і не виконала...

ПОЛІТИЧНИЙ КОНТЕКСТ

В той самий час, не без допомоги московських політиків, що чередою відвідували Севастополь, командування флоту - майже без опору Києва - продовжувало приватизувати цей флот. Підробивши документи, воно включило до складу ЧФ судноремонтні заводи № 13 і 331, полігон наукового центру. Було переведено на Балтику сторожовий корабель "Пилкій".
Список цей не має кінця.
Й ніхто з лідерів України жодного разу не лише не гукнув: "Держи злодія!" - а й не прошептав.
Навіть сторонньому й далекому від політики оку було ясно: все це відбувається, передусім, через боягузтво українського керівництва і його потакання дедалі зростаючому нахабству Москви.
Наприклад, 11 січня 1992 року спікер Вєрховного Совєта Російської Федерації Руслан Хасбулатов заявляв на шпальтах газети "Ізвєстія": "Всі флоти, природно, повністю належать Росії".
А всього через п'ять днів, 16 січня, заступник Голови Верховної Ради України Володимир Гриньов (екс-кандидат на посаду Президента України) в інтерв'ю "Нєзавісімой газєтє" спокійно реагує: "...я взагалі б відмовився від Чорноморського флоту на користь Росії".
І все ж зрозуміти деякі аспекти, пов'язані з цією дипломатичною катастрофою, неможливо без хоча б конспективного екскурсу в політичну обстановку того періоду. Як в Україні, так і в Росії. Причому в нас треба розглядати боротьбу не стільки в Києві, скільки в Криму. Тут розгорталася головна битва за належність і ЧФ, і півострова.
А в кримських політиків попереду маячили, по суті, обласні президентські вибори. Вже розкручувалася передвиборна кампанія ґрунтована, звичайно, на проросійській риториці. У хитрого й поміркованого проросійського Миколи Багрова (він був присутнім на підписанні протоколу) головним суперником став твердолобий російський радикал Юрій Мєшков (він пікетував цей акт протестуючи проти самого факту саміту).
Тому навіть часткова здача Росією Чорноморського флоту Україні загрожувала першому падінням його й так невисокого рейтингу. Прийняту в травні 1992 року кримську конституцію про так звану самостійність автономії ВР Криму змушена була відмінити, пом'якшивши окремі відверто сепаратистські положення. Але все одно пропагандистська проросійська машина почала проти Багрова наступ, погоджений із місцевими комуністами.
Цей факт Київ міг би ігнорувати, якби самого Кравчука не чекали вибори в середині 1994 року. Якби він не збирався ще раз використати проросійський електорат.
Й ось тут-то лежить найбільша загадка, яку так уперто Леонід Макарович не хоче розкривати. Він пішов на дострокові президентські вибори з упевненістю, що за нього проголосує й частина правого електорату. Тоді чому в Масандрі він зважився на безпрецедентну здачу позицій країни? Це явно знижувало його рейтинг і збільшувало ризик вибори програти.
Які таємні аргументи були знайдені російською стороною, щоб так легко можна було вершити історичну зраду? Допомогу під час виборів? Сумнівні перспективи - у 1994 році російський істеблішмент і методично, й матеріально, й духовно підтримав іншого кандидата. Менш патріотичного, більше близького, проросійського, слухняного.

ДИВНА ПОСЛІДОВНІСТЬ

Погляньте на послідовність підписання Кравчуком угод щодо Чорноморського флоту, точніше - здачі флоту: Дагомис (червень 1992) - Ялта (серпень 1992) - Москва (червень 1993) - Масандра (вересень 1993). Весь ланцюг свідчить про те, що так само послідовно Кравчук і його оточення легітимізували перебування іноземних військ на території відновленої Української держави. Ланцюг, який протягом 1994 - 1997 років блискуче завершив його наступник.
А що тоді тривожило Єльцина?
У вересні 1993 року наростали серйозні політичні колізії. Треба було вирішувати проблему Білого дому - Вєрховного Совєта РФ та лідерів опозиції Руслана Хасбулатова й Олександра Руцького. А командування ЧФ підтримувало найтепліші, дружні стосунки саме з ними. Вони й тільки вони були захисниками флоту, а не Борис Єльцин.
Швидше за все, саме це було вирішальним фактором на переговорах і в Москві, й у Масандрі. Треба було переманити давно вплутаних у політику адміралів-чорноморців на свій бік. І Єльцину це блискуче вдалося, коли він на повен голос заявив:
- ВЕСЬ ФЛОТ З УСІЄЮ ІНФРАСТРУКТУРОЮ В КРИМУ ВИКОРИСТОВУЄТЬСЯ РОСІЄЮ! ПА-АНІМАЄШ...
Кравчук кинув під ноги Єльцину 40 мільярдів доларів. Вони вже належали українському народу: 50% на 50% уже було ж домовлено! Кравчук понівечив долі тисяч військових моряків, які вже прийняли присягу на вірність народу України. І лише заради того, щоб врятувати політичну репутацію Кремля та посприяти знищенню антиєльцинської опозиції.
А чи не занадто дорого це обійшлося нашій зубожілій нації?
Ми тоді не знали, що 9 червня 1995 року в Сочі буде завдано ще жорстокішого удару по престижу України як морської держави. Сочинську угоду підпише наступний президент. Але ланцюгова реакція зради національних інтересів Батьківщини була закладена саме 3 вересня 1993-го, в Масандрі. Другим Президентом України - першим усенародно обраним...
Журнал "Євроатлантика",
№ 1, 2003 р.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #8 за 17.02.2006 > Тема ""Білі плями" історії"