Версiя для друку Обговорити в форумi

Книга в газеті


Присвячується всім полеглим в боротьбі за волю України.
(Продовження. Поч. у №1 - 38).

Не пустити батька на похорон своєї дитини не могли навіть радянські спецоргани. Тим більше, Сташинський натякнув, що його дружина, яка уже багато знає, в стані нервового шоку може наробити дурниць. З ним погодилися, пустили в Дальгов (саме з цього міста була Інга), але оточили весь дім, де жили батьки Інги, пильною сторожею і тоді Богдан Сташинський з дружиною полишають свою дитину непохованою, беруть документи та гроші й непомітно (навчили на свою голову, як непомітно зникати!) вислизають із дому, ховаючись межи кущами і городами, відходять подалі, потім наймають машину, що відвозить їх до Берліна. Тоді ще можна було без особливих клопотів доїхати до Західного Берліна міським поїздом. Вже з наступного дня всяке сполучення між двома зонами Берліна було припинене.
А тепер повернемося до зали суду в Карлсруе, але не будемо переслуховувати ні промови прокурора, ні промови адвоката - на це немає місця. Зрештою, головне читач уже знає. Слід лише зазначити, що на суді виступила дружина замордованого Лева Ребета Дарія Ребет (дівоче прізвище Цісик) і сказала: "Все те, що тут цими днями виявлено, я сприймаю як глибоку і жорстоку трагедію. Я не маю супроти обвинуваченого почуття злоби і ненависти... З чисто людського становища обвинуваченого можна жалувати, і я не кладу жодної ваги на те, щоб він був гостро покараний. Справу Сташинського я бачу саме як справу, як явище, що є віддзеркаленням трагічної долі нашого народу".
Потім виступила Наталя Бандера, але її виступ читач уже знає.
19 жовтня 1962 р. було оголошено вирок: 8 років тюремного ув'язнення. Він був сприйнятий дуже неоднозначно. Одні звинувачували суд у надмірній поблажливості до подвійного вбивці. Інші вважали, що Богдана Сташинського взагалі варто було виправдати, оскільки він був лише знаряддям убивства, а справжні вбивці сидять у Москві. В одному листі навіть пропонувалося видати Сташинському документи на ім'я, яке він собі вибере, дати йому 50 тисяч марок і дозволити жити в будь-якій країні, знову ж таки за його вибором. Подальша доля Богдана Сташинського практично невідома. Відомо лише, що він відбув свій строк і зі своєю дружиною виїхав. Але в яку країну і під яким прізвищем?..
А як же на все це реагувала Москва? Звичайно, коли там дізналися про втечу Сташинського, піднявся страшенний переполох. Полетіли зі своїх місць менші і більші начальники, включно до самого Шелепіна. Слід думати, що були спроби якимось чином "ліквідувати" Сташинського, так, щоб це було схоже на природну смерть або самогубство. Але стіни німецьких тюрем виявилися надто непроникними, а тюремні працівники непідкупними.
Тоді було проведено ряд операцій із залученням комуністичної преси в інших країнах, із заява-ми "свідків" і прес-конференціями, в яких намагалися звинуватити інші сили та інших осіб. Отоді було запущено "качку", що до цього причетний відомий на той час політичний діяч з Федеративної Республіки Німеччини Оберлендер. Мовляв, його призначи-ли міністром у федеральному уряді, а Степан Бандера був з ним зв'язаний ще з часів війни і мав на нього компрометуючі матеріали. Отже, небажаного свідка прибрали. Ця версія була настільки непереконливою, що потребувала якихось "живих" свідків. І такі свідки знайшлися. Стефан Лібгольц (Ліппольц) і Отто Фрайтаг, які раніше проживали в ФРН, а потім "добровільно" переселилися до НДР (тобто були агентами, які "засвітилися" і були змушені тікати), на прес-конференціях "незалежно один від одного" зробили сенсаційне повідомлення: їм відомо, що за вказівкою служби Гелена (Гелен очолював західнонімецьку службу безпеки) Степана Бандеру отруїв, всипавши йому отруту під час обіду, член ОУН і одночасно агент служби Гелена Дмитро Миськів. На цей час Дмитро Миськів уже помер, так що на нього можна було валити все, що завгодно, та ба - знову стався великий "прокол"! Було достеменно встановлено, що Дмитро Миськів ніяк не міг підсипати отруту Степанові Бандері з тієї простої причини, що його в той день не було у Мюнхені.
Звичайно, радянська преса про суд над Сташинським не прохопилася ні словом. Сам Сташинський під час процесу на запитання, що він знає про Симона Петлюру і його вбивство у 1926 р., відповів, що ім'я Петлюри йому відоме, але про його вбивство він оце вперше чує. Цілком можливо, що більшість "колишніх радянських людей", а тепер громадян незалежної України, знаючи щось про самого Степана Бандеру, нічого не знали про його вбивство. Тепер вони знатимуть "хоч щось".
ЗАКЛЮЧНЕ СЛОВО
Отже, хто ж усе-таки був Степан Бандера? Національний герой, який життя поклав на вівтар боротьби за волю і незалежність
України?
Честолюбна посередність, ладна пожертвувати власним життям, а ще більше життям інших людей, аби лише потрапити в історію? Кривавий злочинець і зрадник свого народу?
Розглядати ці питання почнемо у зворотному порядку. Ким-ким, але зрадником Степан Бандера не був. Адже він навіть не належав до тієї категорії радянських громадян, які під час війни опинилися за межами Радянського Союзу і відмовилися повертатися до нього. Тих ще так-сяк можна звинувачувати у зраді. Степан Бандера народився на землях, які спочатку належали Австро-Угорщині, а потім Польщі, він ні одного дня не був радянським громадянином. Вихований з дитинства в ідеї українського патріотизму, сприйнявши в юнацькі роки ідеологію українського націоналізму, він залишився вірним цим своїм переконанням аж до самої смерті.
Отже, він - не зрадник. Чи був Степан Бандера честолюбною посередністю? Відносно його честолюбства можуть бути різні твердження, а от на те, що він був посередністю, може бути лише одна відповідь - ні! Чому? Та тому, що досі на світі є люди, які обожнюють Степана Бандеру, і є такі, які його ненавидять.

(Далі буде).

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #39 за 23.09.2005 > Тема "Українці мої..."