|
"Кримська Свiтлиця" > #31 за 29.07.2005 > Тема ""КримСПОРТ""
#31 за 29.07.2005
А сльози не висихають...
Марта Стадник.
Долі людські
Кожна людина, незалежно від віку, соціального статусу чи особистого добробуту, шукає в світі крихти справедливості, ставить питання, просить відповіді, намагається знайти виправдання власному існуванню.
Людська доля - дуже часто гірка доля...
Життя Поліновської Олени Зосимівни, українки, кримчанки - це наче ще одна нерозгадана сторінка історії. Народилася вона 1938 року, проте її очі оплакують події, які сталися набагато раніше. А починалось все з радості, коли побралися її батьки, Мамула Зосим Дем'янович та Керекеша Філя Данилівна. Жили вони у селі Кілки (за спогадами, можливо, у селі Подолянці) Житомирської області Чуднівського району. Ростили п'ятьох діток: Марію, Руріка, Віктора, Ліду та Галину.
І все начебто було добре. Та нагрянув 1933 рік, рік тьми, голоду та смерті. Батько працював головою колгоспу, відав всіма господарськими справами у селі. Та все ж основною силою у той поневолений час була так звана "рука зверху", яка без вагань віддала наказ видавати голодуючому люду всього по п'ять грамів зерна на трудодень. І це в той час, коли у коморах те зерно просто від невикористання гнило... Дивлячись на страждання людей, їхні опухлі від голоду тіла, божевілля батьків через незмогу нагодувати своє чадо, Зосим Дем'янович самовільно роздав людям хліб...
І це було, мабуть, найбільше добро в його житті, за яке він дорого розплатився - власними дітьми...
Прийшли серед ночі, забрали батька, поставили тавро "ворог народу" і відвезли як засудженого у Кривий Ріг на роботу. Мати з дітьми за ним. А далі багато знаків запитання... Залишається тільки факт: дітей забрали в дитячий будинок, батька звільнили...
У 1936 р. народжується ще одна донька Раїса, а через два роки у селі Заградівка Миколаївської області (нині Херсонська область), куди був направлений на роботу заготівельником шкур Зосим Дем'янович, з'являється на світ Олена Зосимівна.
І знову, здавалося б, відродилась сім'я, з'явилися невеличкі статки, лунає дитячий сміх, світяться усмішки. Та мало було їх, не вистачало ще п'ятірки пар оченят - рідних, незамінимих. Олена Зосимівна пригадує, як мати завжди просила батька, щоб той поїхав у Дніпропетровськ, де були діти, і забрав їх. Їхав, дивився через загорожу і повертався. Сам... Чому? Що не пускало? Мовчання...
А лихо за лихом ходить вслід. Війна. Батька забрали на фронт. І 18 травня 1944 року у сім'ю прийшла звістка, що його вже немає...
Дуже багато рідних людей втратила Філя Данилівна, часто її навідувала безвихідь. Одна з двома доньками, вона повертається в рідне село Подолянці. А там їх зустріла пустка... Хату віддали колгоспу, їсти нічого. Туга за дітьми та розпач зламали материне здоров'я, потрапила в лікарню. А дівчатка - в дитячий будинок... І знову сльози, і знову біда. Минуло два важких роки, поки мати стала на ноги і забрала з притулку малих Раїсу і Олену. Через деякий час вони переїжджають в Крим, намагаються налагодити життя. Та як тепер це зробити? Надто багато втрачено. Біднота, туга, хвороби... Довелось Олені швидше дорослішати, працювати, доглядати немічну матір. У 1955 році з маминою смертю втратились останні надії на відповіді.
Зараз Олені Зосимівні 68 років. Вона одружена, має двох дітей і трьох онуків, веде господарство. І є берегинею пам'яті свого роду, своєї історії та нації.
"Якось мені приснилась мама, - промовила пані Олена і з'явилась усмішка поміж сльозами, - попросила мене скоро її нагодувати, бо вона їде до дітей у... Венесуелу". Чи то уява, чи мрія, чи виправдання?
"Хто мої брати? Де мої сестри? Чому за добро карають? Що сталося з моїм татом?" Олена Зосимівна постійно запитує, а у відповідь чує знову питання. Реліквії у її домі - це спогади, а ще вишивані рушники, глиняна макітра і рідна мова... "Зберемося отак з сестрою, поговоримо по-українськи, попригадуємо старе... І так тепло робиться..."
А сльози не висихають...
"Кримська Свiтлиця" > #31 за 29.07.2005 > Тема ""КримСПОРТ""
Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=3209
|
