Версiя для друку Обговорити в форумi

ПРЕМІЯ З НЬЮ-ЙОРКА

Цей полемічний трактат Марії Зобенко редакція "КС" передруковує нині із її книги "Українське небо Олеся Гончара. Есеї. Студії. Полеміка. Видавництво М. Коць. Львів. 2003". Принципова позиція дослідниці-гончарознавця та її творчі пошуки в донесенні до читачів краси і правди Гончаревої творчості здобули визнання літературної громадськості України. А днями надійшла звістка про відзнаку її книги "Українське небо Олеся Гончара" в конкурсі україністики Фонду Воляників-Швабінських при Фундації Українського Вільного Університету в Нью-Йорку. Щиро вітаємо Марію Зобенко з престижною міжнародною премією!

Редакція "Кримської світлиці".

14 липня виповнилося 10 років, як відійшов у вічність видатний письменник і громадський діяч Олесь ГОНЧАР
МИТЕЦЬ І ВЛАДА
Трактат на задану тему

Базисну "міну" закладено в цьому уривку з "ювілейної статті" (до 5-ї річниці незалежності України) в одній із газет.
"Події останніх шести років показали, що поміж тих, хто став на шлях боротьби за незалежність, були і функціонери Комуністичної партії найвищого рангу. Надто в столиці, де Спілка письменників концентрувала більшість провідних імен української літератури, авторитет яких був незаперечним. Досить назвати хоча б Олеся Гончара".
По-перше, функціонер партії - це ревний виконавець "постанов", дисциплінований і запопадливий служака, цербер субординації та чиношанування, сліпа молекула "колективного мозку". У відношенні до О. Т. Гончара така публічно заявлена ознака, як "функціонер", скидається на обмову. Зумисне чи по глупоті або глухоті (до суті слова) те вчинено - не важить. Бо "міна" дрейфує" серед людей і може серйозно ранити.
Проти засилля демагогії та бюрократії в партії Олесь Гончар боровся, даючи цим легіонам пристосуванців влучні народні характеристики: "юшкоїди", "висуванець Володька Лобода", а коли на студентську голодовку в жовтні 1990 року "комуністична більшість" у залі Верховної Ради одізвалася жорстокими смішками, а депутат В. Рева навіть запропонував витіснити молодих бунтарів із майдану... танками, Гончар гнівно затаврував це словом "Реготуни!.." та подав заяву про вихід з партії.
З "міфу про функціонера" випливає, що "письменник із незаперечним авторитетом" (яким же це?) став на шлях боротьби за незалежність... шість років тому. Здається, такий конкретизований часовий термін автор статті ув'язує саме з виходом Гончара із партії - кроком, що завдав смертельного удару агонізуючій касті. Звідси - міф про "переродження", "прозріння" Гончара уже в так званий час перебудови та гласності.Шістдесятником, тільки старшим за віком, називає Олеся Гончара українська патріотична еліта. І не рядовим учасником цього унікального антитоталітарного вияву непокори, а її духовним знаменом, опорою. В Україні цей рух мав національно-визвольне спрямування. "Над нами, молодшими, завжди було захисне крило його масштабної особистості", - вдячно згадував Іван Драч над могилою Олеся Терентійовича. В особливу заслугу митцеві ставлять те, що за його керування Спілкою (1959 - 1971) не було жодного заарештованого за так зване "дисидентство", навпаки, Олесь Терентійович, як випливає із обнародуваних уже в час незалежності документів, став на захист переслідуваних І. Дзюби, І. Світличного, художника Заливахи та інших. Тиснули: "...вам треба виключити зі Спілки Ліну Костенко!" - "Знайте: доки я очолюю Спілку, цього не буде" (про цей епізод розмови згадує О. Т. Гончар у щоденнику 16.08 1990 р.).
А ось "свідчення" із ідеологічного пасквіля 60-х років, листа-доносу "старших комуністів-літераторів" до ЦК КПРС: "Спілка письменників України все більше під керівництвом Гончара скочується на позиції націоналістично мислячих і діючих..."
Ідея незалежності України завжди була кровною думою Олеся Гончара, його незатихаючим болем, його соборним дзвоном-закликом до порятунку нації. І коли захистив честь народу від шовіністичного дурману (всі українці зрадники, бо були на окупованій території, - розповсюджувались такі плітки кадебістською пропагандою для створення "образу ворога" з цілого уже народу!) своїми "Прапороносцями", і коли писав антикультівський роман "Тронка", і коли першим в українській літературі порушив тему голодомору в романі "Людина і зброя", і коли будив "лукаво приспану" імперією історичну пам'ять в "Соборі", розвінчував спустошення душ "подвійною мораллю" панівної комуністичної ідеології у своїх блискучих новелах. Повсякчас гнівно таврував яничарів, хто заповзявся із сатанинською послідовністю перетворювати Україну в полігон, Чорнобиль, духовну пустелю.
З духовним подвижництвом Олеся Терентійовича Гончара український народ пов'язує ті авангардні події, від яких започатковано відродження України, державне оформлення її самостійності, суверенітету - це Рух, "Просвіта", Референдум, Всесвітній форум українців...
У ті вікопомні моменти Олесь Гончар був на передовій та закликав і переконував націю: "Сама історія запитає кожного з нас у цей день: хто ти? Чи справді вичавив із себе тоталітарного раба, чи здатен відстояти себе як людину, відстояти завтрашній день своєї згорьованої, прекрасної України?" ("Україно, день твій гряде!" Слово напередодні референдуму 1 грудня 1991-го).
До такої висоти Духу Олесь Гончар ішов усе життя!
Тут не скинеш раптово мундир функціонера, переодягнувшись у тогу незалежника. Тут потрібні були сила характеру і непохитність свідомості на всіх етапах кривавої історії України. Переконливо роздумує Віталій Кирилович Коваль у телефільмі "Пишу Україні": "чиновники від комідеології не могли нічого нав'язати Гончару", "...йому не підкажеш" (про масове потворне явище "редагування", а здебільшого і писання "виступів" із партійних трибун за людей, котрих "функціонери" мали за "маріонеток"), "він мав право сказати те, що владі не хотілося чути". Це - справді про авторитет, але не показний, здобутий прислужництвом у коридорах влади, а вигранений власним талантом, кришталевою душевною чистотою, синівською вірністю знедоленому народові. І перебуваючи в лавах партії, не став її трубадуром, а навпаки - "лупав сю скалу", пробиваючись до історичної правди та демонструючи усім життям народну твердиню (визначення вченого із Філадельфії Леоніда Рудницького). Не злякали ні примари арешту, ні антисоборні істерії, ні сичання ретроградської раті: "Саджати.., треба саджати!.."
Роман "Собор" був офіційно заборонений упродовж 20 років. Немов у середньовіччя, сучасні мракобіси пустили тираж книги під ніж...
Письменник вистояв! Від гулагівського Сибіру його захистив народ, бо мав Олесь Терентійович непереможну славу українця-правдолюбця. Ось цікаве свідчення зі щоденника П. Шелеста, тодішнього першого секретаря ЦК КПУ: "Некоторые даже требовали арестовать Гончара. Когда я об этом рассказал Подгорному, он ответил: "Знаешь, Петро, нас с тобой арестуют, никакой черт и слова не скажет.
О Гончаре заговорит мир, да и вообще, какой идиот вынашивает такую "идею".
А сам Олесь Терентійович 20 травня 1991 р. роздумує у щоденнику про перипетії власної долі: "Ось якийсь знавець пише про мене: "...весь час перебував на вершині системи". Так це декому уявляється.
А хто ж був для цієї системи упродовж десятиріч білою вороною? За чиїм життям постійно стежив, мабуть, цілий взвод донощиків-сексотів? На кого пашіли злобою ватченки і щербицькі, вважаючи, що "его пора сажать". Вічне підслуховування телефонних розмов, вічний піднадзорний - нічого собі "на вершині системи"... А що викоювала зі мною цензура, звичайно, за вказівкою зверху! Ворогові не побажаю такого "комфорту".
Так, його зброя - це перо і слово, слово, що сягає ментальних глибин у прагненні українців до волі та краси. Воно виховало покоління, що здобуло Незалежність... І В'ячеслав Чорновіл на траурному мітингу сказав про це так: "Кажуть: для того, щоб зрозуміти великих, потрібна історична відстань. Це правило не поширюється на нашого дорогого Олеся Терентійовича. Нам відстань не потрібна. Ми знаємо, що нас залишає Людина велика, Людина невмируща, яка назавжди буде записана на скрижалях української історії... Олесь Терентійович був хрещеним батьком Народного Руху України..."
Життєве коло розпочалося зі студентської звитяги у Другу світову і піку сягнуло в студентському наметовому містечку за молодої "революції на граніті" в жовтні 1990 року - оцьому вистражданому передчутті Волі для України.
Надто схвильований побаченим і почутим та ще й знесилений після щойно перенесеної тяжкої хвороби Олесь Терентійович (за філософсько-драматичною теленовелою А. Г. Погрібного, який склав товариство письменнику в цім історичному поході Патріарха до української памолоді) сказав молоденькій журналістці, яка просила в ті хвилини ще дати інтерв'ю:
- Я не годен сказати більше й слова. Скажу тільки, що якби був у вашому віці, то був би тут.
Проникнемося і таким роздумом Олеся Терентійовича Гончара: "...я стою на тій думці, що і вся Україна в тій чи іншій формі чинила опір тоталітарній диктатурі, цей опір подібно до антифашистських рухів у країнах Європи був і в нас усенаціональним. ...Тільки цим, масовістю - частіше незримого, напівприхованого в глибинах - опору можна пояснити те для багатьох несподіване чудо, що сталося
1 грудня 1991 року..."
А до глибоко драматичної вселюдської книги "Митець і влада" історія вже вписала ось такий епізод (подібних було чимало) із життя світоча українського народу
Олеся Гончара.
Був він за викликом в одного із можновладців цеківського будинку. Черговий раз люто вимагали якихось поступок совісті від Олеся Терентійовича - хотіли зробити учасником "погромів", "ідеологічних розбирань невгодних" і т. д., що письменник у щоденнику визначив як "диявольський задум". Цього разу якийсь із цеківських функціонерів (ось тут це слово на місці), догоджаючи господареві високого кабінету, сказав про Гончара: він поблід, отож, мовляв, уламаємо. Олесеві Терентійовичу стало це відомо, і у сокровенному щоденнику з'являється образне узагальнення, достойне великого Майстра слова і великого Громадянина: вони не розуміють, що бліднуть не тільки від страху, від гніву - теж.
...В одвічній дилемі - протистоянні "митець і влада" переміг Митець.

*  *  *

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #29 за 15.07.2005 > Тема "Українці мої..."