Версiя для друку Обговорити в форумi

Львівське згромадження лемків вже декілька місяців очікує, коли "Кримська світлиця" почне виходити у попередньому форматі. Я зустрічався зі скульптором Володимиром Ропецьким, співачкою Наталею Криничанкою, талановитою художницею і фотомайстром Марією Янко і кожного разу переконувався: велика публікація про лемків просто необхідна! Серія статей про Малу Батьківщину, яку започаткувала наша газета, була б "підсилена" ще й таким цікавим матеріалом. Але коли "Світличка" зафункціонує повнокровно? Цього, либонь, і сам Президент ще не знає. До речі, всі мої знайомі лемки радили в першу чергу зустрітися з Петром Михайловичем Когутом: він був одним з тих розвідників, які попереджали радянське керівництво про початок війни. "Ви напишіть про нього як про розвідника, а пізніше, коли ваша газета міцніше стане на ноги, напишете як про лемка. Він справжній патріот нашої прекрасної Лемківщини!" - радили мої нові друзі.
Саме так я вирішив і зробити. Проте і в цьому випадку доводиться з жалем констатувати: нинішній формат газети дуже "зв'язує руки". Бо й про розвідника Петра Когута можна говорити дуже і дуже багато. У цьому я переконався під час нашої першої зустрічі-знайомства в готелі "Дністер".

- Петре Михайловичу, про вас друзі мені розповідали як про "лемківського Ріхарда Зорге". В цьому немає перебільшення?
- Якщо і є, то не дуже велике. Наша підпільна радіостанція, яка діяла в Кросні, передавала дуже цінні відомості. І одного разу ми надіслали в Москву шифровку про точну дату нападу Німеччини на Радянський Союз. Як свідчить архів Міністерства оборони СРСР, вона була другою після інформації, що надійшла з Японії від Ріхарда Зорге.

- А як ви стали розвідником?
- Вплинуло декілька факторів. По-перше, лемки в довоєнній Польщі жили дуже бідно. Тому я завжди співчував лівим ідеям. Польська влада про це знала, одного разу навіть заарештувала мене за поширення нелегальної літератури. Коли німці окупували Польщу, знайомі попередили, що архів кросненської поліції потрапив до рук гестапо. А фашисти тоді активно полювали за людьми, підозрюваними у комуністичній діяльності. Була загроза арешту. Друзі допомогли отримати нові документи і переправили до радянського вже на той час Львова. Там я розшукав старого знайомого Степана Камінського. Він, виявляється, був працівником радянської розвідки і запропонував мені теж у такий спосіб боротися з фашизмом. Камінський був односельчанином, йому я довіряв і тому відразу погодився.
Місяць мене інтенсивно готували до роботи розвідником, а вже потім я отримав своє перше завдання.

- А за якими ознаками ви могли зробити висновок, що німці збираються напасти на СРСР?
- Накопичення харчових запасів, зброї, амуніції, збір металобрухту, зокрема й кольорового, - все це свідчило про активну підготовку Гітлера до війни.
Навіть тоді, коли німці напали на Югославію та Грецію, ми не зауважили жодного військового транспорту, що рухався б від нас у напрямку півдня. Натомість до радянського кордону війська підтягувалися постійно.

- Збирати інформацію було ризиковано?
- Так, вся наша робота була пов'язана з величезним ризиком. Але ми свідомо робили свою справу, вважали її просто необхідною, часто проявляли власну ініціативу. Наприклад, одного разу я "нахабно" проник на територію німецької військової частини. Коли мене затримала варта, я сказав, що розшукую свого друга. Німці мене відразу ж викинули за межі частини, але на прохідній я встиг побачити залізного орла, що пазурами тримав коло з цифрою 257. Я зрозумів, що йдеться про відбірну есесівську дивізію "берлінських ведмедів".  Там, де вона з'являлася, можна було очікувати наступу, військових дій вже найближчим часом. Цю інформацію ми терміново передали в Центр.

- Були й інші факти, що свідчили б про близький початок війни?
- Були. Скажімо, наша радистка Тоня випадково в ресторані підслухала розмову німецьких солдатів, що попивали пиво. "За два тижні питимемо пиво у Львові", - похвалився хтось із них. І про це ми негайно повідомили в Центр. На жаль, жодні факти не могли переконати Сталіна, що розрив з німцями неминучий. Пізніше Радянському Союзу довелося заплатити за це дуже дорогу ціну.

- Ви працювали на радянську розвідку, отже, були й радянським патріотом?
- Правильніше було б мене назвати переконаним антифашистом. Але я ніколи не забував, що є українцем, сином Лемківщини.

- А радистка Тоня, про яку ви згадали, була українкою?
- Так, українкою з Курської області.

- То, може, все таки росіянкою?
- Ні, саме українкою. Ви певно ж знаєте, що у Курській, Воронезькій, Ростовській областях проживає чимало українців? А вона була родом із Суджі - там компактні українські поселення. Тож нашу мову вона знала добре, а ось польською володіла дуже погано.
Я навіть боявся, аби це незнання мови не викрило її. Перебуваючи в товаристві, вона намагалася менше говорити, лише відповідала коротко на поставлені запитання. Вдавала з себе "мовчазну" польку. До речі, "Тоня" - це псевдо. Її справжнє ім'я - Олена Царенко. Була мужньою і водночас дуже скромною жінкою. Згодом вона стала моєю дружиною.

- Вас не розділяло те, що ви фактично з Польщі, а вона з Росії?
- Те, що наші малі Батьківщини опинилися фактично за межами України, нас ніколи не розділяло. Ми відчували себе одним цілим, не було жодного конфлікту на мовному чи ідеологічному ґрунті! Єднало те, що ми - українці. Ну, і звичайно те, що ми під час війни робили одну справу.

- Маю ще одне цікаве питання. Чи лемківський досвід міг би бути цінним для кримських українців? Адже всі вони відірвані від рідних місць і лише третина з них вже може назвати Крим своєю малою Батьківщиною...
- Будь-який досвід можна вивчати і робити певні висновки для себе. Лемки мають чималий досвід збереження власної ідентичності, незважаючи на те, що доля зігнала їх з рідних місць. І третє, і четверте покоління лемків, що проживають у Львові, пам'ятають, звідки вони родом, не забули мови, пісень, пишаються своїм
походженням.

- З чим же це пов'язано? Може, саме з переміщенням, депортаціями? Адже існує "кримськотатарський феномен" - коли невеличкий народ навіть у тюркському, мусульманському (я маю на увазі Узбекистан) середовищі не розчинився, не асимілювався, а навпаки - дивує всіх своєю монолітністю.
- Значною мірою це пов'язано з воєнним лихоліттям, депортацією. А ще земля у нас була дуже гарною: гори, ліси, потічки. Хіба можна забути цю красу? Та ще й народ такий лемки: впертий, послідовний, працелюбний. Коли такі люди збираються разом, вони вже не хочуть розлучатися. Тому всі лемківські об'єднання є дуже стійкими. Ну, і освічених людей у нас чимало, а це завжди допомагало зберегти власну ідентичність.

- Тобто можна говорити не лише про "кримськотатарський феномен", але й про лемківський?
- Думаю, що можна.

- Як ви вважаєте - тема Малої Батьківщини у "Кримській світлиці" потрібна?
- Так, надзвичайно потрібна! Вихідці з різних регіонів, які живуть у Криму, повинні пам'ятати своє коріння. Разом з тим, вони повинні пишатися тим, що є українцями. Українськість нас об'єднує, а знання свого, рідного робить повноцінною особистістю.

- Що ви можете сказати про нинішній стан "Кримської світлиці"?
- Відсутність постійного фінансування газети глибоко засмучує. А ще дивує і розчаровує. Як можна здавати свою єдину фортецю? Та ще після Тузли, після проблем з Чорноморським флотом.
Як колишній розвідник можу сказати: коли зв'язок із Центром надійний і стабільний, коли відчувається його підтримка, то вся розвідгрупа працює злагоджено, активно і жертовно. Коли зв'язок втрачається, атмосфера стає нездоровою, часом навіть гнітючою. Українські патріоти ще й досі почуваються в Криму не як у себе вдома, а скоріше як у глибокому підпіллі. Тому допомога з "Центру", тобто з Києва, повинна відчуватися кожним завжди. А по відношенню до єдиної української газети - тим більше.

P.S. На прощання "лемківський Ріхард Зорге" подарував свою книжечку "Воєнні стежки" і підписав її: "Кримській світлиці" з побажанням вистояти! Петро Когут".

На фото: Петро Когут з дружиною і сином. Кінець 40-х років.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #25 за 17.06.2005 > Тема ""Білі плями" історії"