Версiя для друку Обговорити в форумi

Книга в газеті

Присвячується всім полеглим в боротьбі за волю України.

(Продовження. Поч. у №1 - 22).

А тепер ми знову можемо повернутися до Степана Бандери. Минають рік за роком, а він все ув'язнений. Переважно в одиночках. "Свєнти кшиж" змінюється Вронками, потім Брестом (тим самим, що його російський письменник С. Смирнов уславив книжкою "Брестська фортеця"). Відомості зі світу доходять до нього дуже скупо, сам він нічого зробити не може. Чи є страшніша кара для діяльної людини, як бездіяльність? І раптом одного дня він чує якийсь незрозумілий гамір у коридорах, грюкіт у двері, нарешті двері камери відчиняються: "Друже Степане, ви вільні!" Можливо, в першу хвилину він запідозрив у тому польську провокацію. Але вже в наступну все стало ясно: почалася війна з німцями, Польща розгромлена, обслуга в'язниці розбіглася. Степан Бандера з групою друзів вирушає пішки додому. Йти доводиться таємно, оскільки поляків нема, але "безгосподарні" землі вже "звільняють" (від кого?) радянські війська, а від радянської влади Степанові Бандері теж нічого хорошого чекати не доводиться, досить хоча б пригадати вбивство Майлова.
По дорозі Степан Бандера зустрічається з діячами ОУН різних рівнів на Волині, Сокальщині, нарешті прибуває до Львова, де вже встановлена радянська влада. У Львові перебуває кілька тижнів, доки не усвідомлює, що тут нічого зробити не зможе, а лише наражається зайве на небезпеку і марнує час. Отже, Степан Бандера нелегально переходить німецько-радянський кордон і прибуває до Кракова.
В усіх радянських виданнях протягом півстоліття писалося про "золотий вересень", про те, що комуністична партія і радянська влада вирішили взяти під свій захист "єдинокровних братів", про ту радість, з якою населення Західної України зустрічало Червону Армію. Насправді все було дещо не так. Найперше, радянський уряд керувався не братерською любов'ю до трудового народу Галичини та Волині, а секретним договором Молотова - Ріббентропа. Оригінали цих договорів таки були знайдені в архівах спеціальною комісією за вказівкою останнього генсека СРСР Михайла Горбачова. В деяких місцевостях, де були сильніші прокомуністичні впливи, Червону Армію дійсно зустрічали з хлібом-сіллю, квітами і
синьо-жовтими прапорами, але зустрічали переважно насторожено: а що вони нам несуть?
Найперше, що принесли "визволителі" - це поняття дефіциту. Всі приватні магазини були закриті, а державні стояли порожні. Були заборонені всі політичні партії, громадські і культурні організації, припинено вихід усіх часописів, які існували за Польщі. Далі почалися репресії. Людей арештовували і судили за приналежність до ОУН, як це раніше чинили поляки. При тому використовувалися польські архіви. Одним із найбільших у Львові був так званий "процес 59-ти". Саме стільки юнаків та дівчат постали перед судом, з них 42 були засуджені до розстрілу, в тому числі 11 дівчат. Не за те, що вони когось убили чи щось висадили в повітря, а лише тому, що вони визнали свою належність до ОУН. Середній вік підсудних не перевищував 25 років, а наймолодшій ще не виповнилося 16 літ. Коли зараз знайомишся з матеріалами цього процесу, то не може не викликати гірку посмішку наївність і підсудних, і їхніх захисників: вони ще не знали, що таке - радянське правосуддя. Захисник Роман Криштальський вигукнув: "Та це ж цвіт української молоді!" Йому й на думку не спало, що цим він лише обтяжив становище підсудних.
Всього, за дуже неточними даними, у 1939 - 1941 рр. із Західної України було вивезено за судом і без суду більше мільйона осіб. Коли почалася німецько-радянська війна, в тюрмах Луцька, Дубно, Львова, Золочева, інших міст Волині й Галичини були закатовані, розстріляні, закидані гранатами тисячі політичних в'язнів.
Актив ОУН передбачав це, і тому багато хто, не чекаючи приходу Червоної Армії, перебралися на захід. Більшість оселилися довкола Кракова й у самому Кракові. Люди потребували даху над головою, шматка хліба, якоїсь роботи. Потрібна була організація, яка допомогла б цим десяткам тисяч людей, - так виник Український Центральний Комітет, який очолив відомий учений-географ Володимир Кубійович. Це в жодному разі не була політична організація, і Володимир Кубійович намагався утримувати добрі стосунки з німецькою владою, що зовсім не дає права називати його колаборантом. Він рятував людей від голоду, а не раз від тюрми і смерті.
Степан Бандера прибуває у Краків і активно включається в діяльність ОУН, хоча спочатку його становище в організації фактично дещо неокреслене. Так, він колись очолював Крайову Екзекутиву, але ж був засуджений на довічне ув'язнення, і після нього цей пост вже по черзі займали кілька інших людей, зокрема, саме в той час провідником ОУН був Володимир Тимчій-Лопатинський. Проте цей останній визнавав незаперечний авторитет Степана Бандери, очевидно, підтримував усі плани Бандери відносно реорганізації роботи ОУН, бо лише цим можна пояснити, що вони обоє поїхали до Андрія Мельника в Італію.
У них був розроблений план відносно стратегії і тактики ОУН у переддень Другої світової війни (ніхто вже не сумнівався, що вона неминуча). В тому плані були й суто організаційні питання: переїзд Проводу до нейтральної країни, створення двох за-пасних керівних центрів (у Європі і за океаном), і питання стратегії - вимога не орієнтуватися на Німеччину, готувати народ України до загального повстання, і часткові питання тактики - протидіяти мобілізації українців, громадян Польщі, до польського війська, яке організовувалося у Франції, підготовка загону для допомоги Фінляндії в її спротиву радянській агресії. Нарешті, були кадрові питання, що мали принципове значення. Учасники Варшавського і Львівського процесів мали серйозні підозри відносно двох членів Проводу ОУН: Ярослава Барановського й Омеляна Сеника. Бандера поставив питання про виведення зі складу Проводу і розслідування їх діяльності.
Андрій Мельник відкинув усі ці пропозиції. Чому? Причин, мабуть, було дуже багато, кожна зі сторін називає вигідні для неї. Бандера і його прибічники звинуватили Провід у тому, що ті, хто входив до нього, вже багато років перебували за кордоном, відірвалися від краю, не знали ситуації. Але як на те пішло, Степан Бандера хоч і перебував у краю, але з 1934 р. сидів у суворій ізоляції, а Андрій Мельник виїхав за кордон лише в 1938 р. Обидві сторони відкидають тезу, що це був конфлікт поколінь: мовляв, справа не у віці, а у принципових розходженнях. Але, мабуть, принципові розходження виникли певною мірою і з причин віку: старші люди завжди обережніші, повільніші в прийнятті рішень, не здатні на вчинки, в яких є хоч присмак авантюризму.

(Далі буде).

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #23 за 03.06.2005 > Тема "Українці мої..."