|
"Кримська Свiтлиця" > #50 за 13.12.2002 > Тема "Крим - наш дім"
#50 за 13.12.2002
КОМПЛЕКС АГРЕСІЇ - ЗВОРОТНИЙ БІК ВИНИ
Гульнара БЕКИРОВА
Подив і протест з приводу факту депортації і безпідставного звинувачення народу звучав уже в перших листах у вищі органи влади від тих кримських татар, які повернулись з фронту. Після XX з'їзду КПРС і зняття режиму спецпоселень петиції у вищі інстанції з приводу несправедливості стосовно кримських татар набули масового характеру. В одному з таких листів І. Меметов із Янгіюля писав з приводу книг А. Первенцева "В горах Криму" та І. Козлова "В кримському підпіллі" (остання була удостоєна Сталінської премії за 1947 рік): "Автори цих книг звели наклеп на цілий народ - кримських татар, безсовісно називаючи десятки тисяч учасників Вітчизняної війни і партизан - кримських татар зрадниками Батьківщини. В цих книгах не згадано жодного прізвища членів і керівників підпільних груп і бійців, командирів партизанських загонів - кримських татар, тоді як багато з цих товаришів мають посвідчення про їхню участь в підпільній і партизанській діяльності за підписом самого товариша Козлова, який після звільнення Криму виконував обов'язки заступника голови Комісії у справах підпільних організацій Криму. Такі викривлення історії Великої
Вітчизняної війни та історії підпільно-партизанського руху в Криму і до цього часу сприяють породженню національної ворожнечі".
В нині чинному Карному кодексі Російської Федерації навіть є стаття "Геноцид" (ст. 357), якою передбачене покарання за "дії, спрямовані на повне чи часткове знищення національної, етнічної, расової, релігійної групи шляхом вбивства членів цієї групи, нанесення тяжкої шкоди їх здоров'ю, насильницької протидії дітонародженню, примусової передачі дітей, насильницького переселення або іншого створення життєвих умов, розрахованих на знищення членів цієї групи".
Здавалось би, помітні кроки в сфері законодавства на шляху перетворення тоталітарної держави у правову повинні були б супроводжуватися підвищенням рівня правової свідомості, зміною громадських уявлень про такі потворні явища радянського минулого, якими були депортація недомінуючих груп населення і "провинених" народів. У дослідників з'явилася можливість вивчити сюжети, пов'язані з історією репресованих народів, у новій системі координат, в усій її повноті і складності, без огляду на жорсткі установки партійних органів, без необхідності виносити звинувачувальні вироки.
Але ні - знову і знову з'ясування міри провини кримських татар у війні, імпліцитне намагання перегляду навіть тих прийнятих владою документів, які визнавали факт депортації, проте не відновлювали права депортованих - улюблене заняття багатьох авторів.
Причини депортації кримських татар, очевидно, були більш глибокими і ґрунтовнішими, ніж намагаються представити окремі автори. Колабораціонізм частини татарського населення був одним із факторів або приводів, що дозволили Сталіну очистити Крим від корінного населення та інших "неблагонадійних етносів". Без сумніву, що комплексне історичне дослідження цієї проблеми проллє світло на величезну кількість до цього часу невідомих деталей тих трагічних подій. На жаль, підготовчі документи до депортації - як і раніше - секретні (або знищені) - зокрема, більша частина документів ДКО і багато разів згадувана в записках Берії "Особлива папка по Криму", де, очевидно, концентрувалася інформація, пов'язана з Кримом.
Що ж до теми "покараних народів", заслуговує на увагу позиція автора одного з новітніх досліджень з історії примусових міграцій в СРСР Павла Поляна: "Несправедливість (...) у самому прецеденті "покарання народів", підмінила судовий розгляд проти конкретних осіб. Незалежно від всілякої статистики приписування колективної вини і застосування колективного покарання за ознакою етнічної приналежності є серйозним злочином проти людяності, нарівні з взяттям і розстрілом заручників".
Історики нової генерації в пострадянський час нарешті позбавилися від сервільних стосовно влади функцій. Однак, концептуальні підходи, висновки і узагальнення вчених поки що, на жаль, слабо екстраполюються на шпальтах мас-медіа, а отже, явно недостатньо діють на суспільну свідомість (історичний "бум" перших перебудовних років, коли історики були справжніми володарями дум, вже минув).
Без сумніву, тема колабораціонізму, в тому числі кримського і кримськотатарського, має таке ж право на розробку, як і всіляка інша. Вивчення даного сюжету неможливе без взаємопов'язаного розв'язання питань про поразку Кримського фронту і з'ясування причин труднощів у розгортанні партизанського руху в Криму, нарешті, коректної історичної рефлексії про історичні, соціально-політичні, психологічні причини, що зумовили колабораціонізм частини кримчан, в тому числі кримських татар. Детально мають бути проаналізовані цифрові дані з джерел різного походження, співставлення яких і може дати коректні статистичні відомості. Однак, якою б не була статистика, актуалізація міри вини того чи іншого народу як своєрідного політичного інструментарію при розв'язанні сучасних проблем є хибною і безперспективною.
Як відомо, зворотною стороною комплексу вини є комплекс агресії, тож чи мають право гуманітарії вносити розбрат і в без того хисткий мир на Кримському півострові?
В радянські часи ставлення до кримськотатарської проблеми визначалося двома основними тенденціями: вона всіляко замовчувалася, а коли це ставало неможливим - висвітлювалася суто негативно. Сучасна російська журналістика у висвітленні історії кримських татар недавнього минулого, а також подій останнього десятиліття за їх участю пішла шляхом радянських попередників. І знову, як і в недалекому минулому, політичні фактори визначають дискурс про Крим і кримських татар.
Проголошення Україною незалежності було зустрінуто надзвичайно хворобливо не тільки представниками російської політичної еліти, але й значною частиною журналістів. Саме тому в російській пресі 90-х років будь-які події в Україні, як правило, інтерпретувалися у формі повчання "нерозумного сусіда". На превеликий жаль, часто-густо у засобах масової інформації використовувалися брудні технології, спрямовані на внесення етнічного та релігійного розбрату в українське суспільство.
Самостійність України, яка сприймається багатьма в Росії як втрата частини своєї території, супроводжується проявами гострої ностальгії за Кримом -
раєм, який тепер "втрачений безповоротно". Як тонко відмітив російський культуролог Андрій Зорін: "В довгому переліку відокремлених провінцій є одна, втрата якої, здається, все ще ранить нашу суспільну свідомість. Без сумніву, кожному зрозуміло, що йдеться про Крим... За всіма... поясненнями лежить глибинний, а тому мало відрефлектований історико-культурний пласт, дрімають уявлення про те, що саме володіння Кримом складає вінець історичної місії Росії, її цивілізоване призначення".
Що стосується кримських татар, то їх повернення на Батьківщину відбувалося в тяжких економічних умовах 90-х років без участі Росії, яка після розпаду СРСР відсторонилася від будь-якої участі в облаштуванні кримських татар. Деякі активісти кримськотатарського національного руху пов'язують небажання Росії допомагати кримським татарам з послідовністю кримських татар у підтримці української незалежності, і зокрема, посилення позицій української влади на півострові.
Москва визначила для себе українсько-кримськотатарський альянс образливим. Таким було підґрунтя таємної "інформаційної" війни, яку розгорнули російські ЗМІ в 1990-х роках, час від часу пропонуючи російському читачеві (глядачеві) цілком очевидні фальсифіковані репрезентації сучасної ситуації в Криму, в яких кримським татарам відводилася завідомо негативна роль.
Основна мета російської телепродукції про Крим і кримських татар - насадження у свідомість і підсвідомість російського глядача негативних міфологем та штампів. Візуальний ряд добре підібраний і змонтований. Крім старих, можна сказати, заскорузлих, образів ("кримські татари - зрадники"; "Кримське ханство - розбійницька держава" тощо), творяться нові міфологеми - "кримські татари - оплот ваххабізму в Криму", "Меджліс - інструмент турецької... і натівської інтриги" (Г. Джемаль), "Російське населення Криму розглядає Меджліс як реальну загрозу" (К. Затулін), "Через тридцять - п'ятдесят років суб'єктом переговорів (про Крим - Г. Б.) в першу чергу буде Туреччина" (М. Леонтьєв). Химерно переплітаючись, старі і нові "страшилки" продовжують поширювати в нових умовах російської дійсності звичний за радянських часів негативний етностереотип кримського татарина.
Все це розраховане на непоінформованість аудиторії і на те, що вже не раз повідомлялось росіянам: "Крим - небезпечна зона, щось подібне до "нашої Чечні" і що Україна має своїх чеченців - кримських татар". А що може бути жахливішим для сучасного росіянина, ніж зустріч зі "злим чеченцем", з яким так "вдало" асоціюють кримського татарина? Можна, безперечно, порадити пану Павловському перечитати на ніч численні спогади російських мандрівників XIX століття, які з насолодою відвідували татарський Крим і які залишили такі зворушливі свідчення про кримських татар. Можна, нарешті, порадити йому з'їздити в Крим і без особливих побоювань за власне життя поспілкуватися з кримськими татарами. Ось лише діалог панові Павловському ні до чого. Та й хто ж не розуміє, що кремлівський політтехнолог на роботі!
Можна, безперечно, стати на позицію всезнаючого "лікаря" і не лікувати власні "болячки" - спокійно відвернутися від сучасних проблем, "малих і забутих", так і не усвідомивши своєї провини перед ними, та й ще складати всілякі байки. Можна, як і упродовж десятиліть радянського панування, ставити інтереси держави вище демократичних і загальнолюдських. Але на що тоді очікує Росія? Чи не на те, про що пророче понад 170 років тому писав відомий філософ П. Чаадаєв (мовою оригіналу): "Мы так удивительно шествуем по времени, что, по мере движения вперед, пережитое пропадает для нас безвозвратно... Народы - существа нравственные, точно так же, как и отдельные личности. Их воспитывают века, как людей воспитывают годы. Про нас можно сказать, что мы составляем как бы исключение среди народов. Мы принадлежим к тем из них, которые как бы не входят составной частью в род человеческий, а существуют лишь для того, чтобы преподать великий урок миру".
Історія, як писав інший великий російський мислитель
В. Ключевський, не вчить, вона лише карає тих, хто не хоче вчитися. Історія XX століття показала з усією очевидністю, що "неподолане" минуле - зародок майбутніх конфліктів і катаклізмів.
Гульнара БЕКИРОВА, історик, науковий співробітник, товариство "Меморіал", Москва.
"Кримські студії", № 3 - 4, 2002 рік (друкується зі скороченнями).
"Кримська Свiтлиця" > #50 за 13.12.2002 > Тема "Крим - наш дім"
Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=308
|
ЗА ВИНЯТКОВУ ГРОМАДЯНСЬКУ МУЖН╤СТЬ
РОДИЧ╤ Н╤ЧОГО НЕ ЗНАЛИ
