Версiя для друку Обговорити в форумi

22 травня 1861 року безсмертний Шевченко знайшов своє вічне житло на Канівській - Шевченківській горі. Щоденно, завжди і все життя пам'ятаймо про цю подію в історії України...
Минають роки і століття, змінюють обличчя материки і континенти, гинуть одні і народжуються нові держави, зникають віджилі і появляються нові вчення, нові вожді та ідеали, але ніколи не затьмарюється світла пам'ять про тих велетнів духу, які своїм життям освітили шлях народам до щастя, до справедливості, до справжньої любові і братерства між людьми.
На безмежному зоряному небі мільйони світил, але найвеличніше для нас - сонце.
На земній кулі тисячі народів великої і малої чисельності, на світі тисячі мудреців, але ні один із них не мудріший за цілий народ, за людство.
У кожного народу є свої національні пророки. Їх народжує народ у найвідповідальніші, у найскладніші, у вирішальні періоди свого життя, народжує, щоб започаткувати нову епоху національної історії.
Для українців такою епохою став початок ХІХ століття, коли зі всією гостротою, зі всією актуальністю постало питання долі нації: чи є майбутнє в українського народу, чи він буде стертий з європейського континенту.
І тоді український народ осінила вища неземна сила, пославши йому свого посланника - безсмертного Тараса Шевченка.
Він став національним генієм, національним героєм, пророком і вождем нації, совістю України і всього українського народу. Таким він був, таким він є і таким він буде у свідомості кожної мислячої людини доти, доки існуватиме на земній кулі хоча б один українець.
Шевченко безсмертний, бо безсмертний народ, який його породив.
На українському національно-культурному небосхилі тисячі велетнів думки і націо-нального духу, але нікому не вдається зрівнятись з величчю Шевченка.
Сам про себе великий Кобзар сказав, що історія його життя - це частина історії українського народу.
Народившись у сім'ї кріпака, він виріс до академіка, найінтелігентнішого, найосвіченішого, найталановитішого серед поетів та художників середини ХІХ століття.
Український народ, українська земля подарували світові Шевченка у перші дні весни. Але не квітучим і радісним було життя кріпака Шевченка. Мати його не могла навіть немовляті віддати всю любов свого материнського серця, бо вже через місяць після пологів працювала на панщині. Дев'ятирічним Шевченко втратив матір,
а 11-річним став круглим сиротою. Про своє дитинство він пише так:

В тім гаю,
У тій хатині, у раю,
Я бачив пекло... Там неволя,
Робота тяжкая, ніколи
І помолитись не дають.
Там матір добрую мою,
Ще молодую, у могилу
Нужда та праця положила.
Там батько,
плачучи з дітьми
(А ми малі були і голі),
Не витерпів лихої долі,
Умер на панщині!.. А ми
Розлізлися межи людьми,
Мов мишенята.

Але природа найщедріше обдарувала Тараса. У його душі, у його серці, у його голові нуртували поезія і малярство. Вони вихлюпувалися з нього, вони проростали і нарешті вибуяли так, що великі люди, трудівники на ниві мистецтва, зробили все, щоб дати можливість Тарасовій душі розквітнути майже одночасно і як поетові, і як художникові.
Ми не повинні забувати, що біля Шевченкового злету стояли українці Гребінка, Мокрицький, Сошенко, Григорович, росіяни Венеціанов, Жуковський і Брюллов.
22 квітня 1838 року 24-річний Шевченко стає вільним і вступає вільним слухачем до Імператорської Академії мистецтв. Протягом трьох років навчання він одержує три срібні медалі за свої малюнки, стає визнаним художником-портретистом.
Але в душі вирує поетичний неспокій. У 1840 році Україна побачила перші поетичні перли Шевченка - "Кобзар", де було всього вісім творів, але серед них "Думи мої" і "Катерина". Є свідчення, що уже в 1843 році "Думи мої" співали в Україні кобзарі, називаючи цю пісню давньою козацькою, не знаючи, що це шедевр великого Шевченка. А Шевченко рвався в Україну, якою жив у думах і снах:

Думи мої, думи мої,
Лихо мені з вами!
Нащо стали на папері
Сумними рядами?..
Думи мої, думи мої,
Квіти мої, діти!
В Україну ідіть, діти!
В нашу Україну...
Привітай же, моя ненько!
Моя Україно!
Моїх діток нерозумних,
Як свою дитину.

У 1843 році Шевченко відвідує Україну і рідну Кирилівку. Але застає ту ж саму картину тяжкого життя, яку він залишив:

Село неначе погоріло,
Неначе люди подуріли,
Німі на панщину ідуть
І діточок своїх ведуть!..

Особливо тяжко було Шевченку дивитись на своїх братів і сестер, які залишались у кріпацькому рабстві. Він вирішує швидше закінчити Академію, стати вільним художником, щоб допомогти родичам.
У 1845 році Шевченко блискуче закінчує Академію і переїжджає до Києва, де працює художником у Археологічній комісії і влаштовується викладачем в університет.
Але, як після він написав княжні Варварі Рєпніній, йому не судилося жити у Києві. За участь у Кирило-Мефодіївському товаристві та свої антикріпосницькі, антицаристські твори - особливо за поему "Сон" - Шевченка засуджують на 10 років солдатчини без права писати і малювати.
10 років незамкнутої тюрми - так назвав це сам Тарас. 10 років страждання разом зі своєю Україною. І щоденні, щохвилинні спогади про рідну землю. На засланні поет писав:

Зоре моя вечірняя,
Зійди над горою,
Поговорим тихесенько
В неволі з тобою.
Розкажи, як за горою
Сонечко сідає,
Як у Дніпра веселочка
Воду позичає.

У серпні 1857 року поет повертається із десятирічного заслання. Під час повернення він пише російською мовою щоденник, називаючи його "Журнал".  Саме зі сторінок цього його твору можна зрозуміти велич і широту інтелекту Шевченка, його глибоку освіченість та обізнаність з тогочасним життям. Він вважав, що наука принесе людству великі блага, що саме наука - рушій прогресу,
а мистецтво, література
облагородять людство, допоможуть людям очиститись від скверни, зроблять їх душі і почуття високими і "людинолюбчими".
Ця глобальність і всеосяжність Шевченкового мислення пронизує всю його поетичну творчість. Але ж він був насамперед великим людинолюбцем і патріотом України. У творчості Шевченка ім'я України, образ України - безсмертні. Вони живуть особливим життям у полум'яній поезії Великого Кобзаря. Більше 150 разів музикою то радісною, то сумовитою, то ніжно-ласкавою звучить у творах Шевченка Україна.
Україна для Шевченка - це рідна земля, рівної якій немає і не може бути.

Подивіться
на рай тихий,
На свою країну,
Полюбіте щирим серцем
Велику руїну,
Розкуйтеся, братайтеся,
У чужому краю
Не шукайте, не питайте
Того, що немає
І на небі, а не тільки
На чужому полі.
В своїй хаті своя й правда,
І сила, і воля.
Нема на світі України,
Немає другого Дніпра,
А ви претеся на чужину
Шукати доброго добра,
Добра святого...
Немає, немає!

Підкреслюючи неповторність рідної землі, рідного краю, єдиної і завжди милої серцю батьківщини, ніжний поет-патріот закликає всіх сущих в Україні вічно і завжди любити її в радості та славі й в тяжкую годину:

Свою Україну любіть,
Любіть її... Во время люте,
В останню тяжкую минуту
За неї Господа моліть.

Доречно буде тут згадати і ще кілька полум'яних і ніжних рядків, у яких звучить щире синівське зізнання у великій, безмежній і самовідданій любові до рідної понівеченої землі. Поет називає Україну "своєю", "нашою", "рідною", "славною", "преславною", "сердешною", "милою", "широкою", "убогою", але завжди любимою "землею".

Я так її, я так люблю
Мою Україну убогу,   
Що прокляну святого Бога,
За неї душу погублю!

Ментальність українця характеризується такими рисами, як глибока і щира повага до жінки взагалі, до дружини, до сестри, до бідної сироти та одинокої беззахисної вдови. Це виявилося і в поетичних рядках Кобзаря, звернених до України:

О думи мої! О славо злая!
За тебе марно
 я в чужому краю
Караюсь, мучуся...
 але не каюсь!..
Люблю, як щиру,
 вірну дружину,
Як безталанную
 свою Вкраїну!

Любов до України переплітається з ніжною любов'ю до матері. Ряд його творів - це величний гімн жінці-матері:

У нашім раї на землі
Нічого кращого немає,
Як тая мати молодая
З своїм дитяточком малим.

Немає у світі страждань, принижень і знущань, які б не знесла матір в ім'я своєї дитини. Геніальний матерепоклонник Шевченко показав це у поемах "Катерина" і "Наймичка". І дійсно, лише бездушна людина може читати "Наймичку" без сліз, без глибокого співчуття і любові до матері-страдниці. Особливо останні рядки поеми:

Я не Ганна, не наймичка,
Я ... - Та й оніміла...
Пильно, пильно подивилась -
Сльози покотились.
"Прости мене! Я каралась
Весь вік в чужій хаті...
Прости мене, мій синочку!
Я... Я твоя мати".

Мати - це свята людина. Лише вона, як Господь Бог, може зрозуміти і простити заблудного. Кожна мати - це від-дзеркалення, це якась рисочка і подобіє, казав Шевченко, до Всесвітньої матері - Матері Божої. Саме тому мовить Шевченко:

Бо хто матір забуває,
Того Бог карає.
Того діти цураються,
В хату не пускають.

Шевченко вірив і боровся за світле майбутнє України, де

На оновленій землі
Врага не буде, супостата,
А буде син, і буде мати,
І будуть люди на землі.

Шевченко - це окремий всесвіт. І скільки б ми не говорили про нього, ми ніколи не скажемо про все, бо це безконечність: це геніальний поет і талановитий художник, це великий філософ-мислитель, це мудрець і страдник, це борець зі злом, але смиренник перед Богом.
Багато хто хотів примазатись до величі Шевченка, до його святого імені, до його подвижницько-самовідданої діяльності. Але він недосяжний ні для кого. Бо він - це світоч, бо з його іменем йшли проти зла, з його іменем терпіли тортури у сталінських гулагах. Дико і прикро, але останнім часом появились люди, які намагаються зняти самим Богом даний ореол Шевченкової виключності, зняти його із всесвітнього п'єдесталу величності.
І скільки не пнуться пігмеї, та нікому і ніколи не вдасться ні зрівнятись з Шевченком, ні його ославити.
Світлий геній Шевченка - це геній українського народу.
А народ - безсмертний. Шевченко належить також усьому людству. Кажуть, що в Європі, Америці, Австралії Шевченку споруджено близько 1000 пам'ятників. Його твори звучать майже ста мовами світу. "Садок вишневий коло хати" посадив Шевченко в Німеччині, в Англії, в Парижі і в Ріо-де-Жанейро, в Канаді і в Австралії.
Сучасний японський композитор і співак, випускник Київської консерваторії Кіото Аяма, до концерту на державному екзамені поряд зі світовою класикою включив три пісні на Шевченкові слова: "Зоре моя вечірняя", "Думи мої" і "Садок вишневий коло хати". І це знаменно.
А слово про безсмертного українця я хочу закінчити пророчими словами самого Шевченка:

Будеш, батьку, панувати,
Поки живуть люди;
Поки сонце з неба сяє,
Тебе не забудуть!

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #21 за 20.05.2005 > Тема "Українці мої..."