|
"Кримська Свiтлиця" > #19 за 06.05.2005 > Тема ""Білі плями" історії"
#19 за 06.05.2005
ВІЙНОЮ ГАРТОВАНА ЮНІСТЬ
Яків ІВАШКЕВИЧ, ветеран війни і педагогічної праці.
Прогриміла в січні-лютому Корсунь-Шевченківська битва. На початку березня 1944 року була визволена від німецько-фашистських загарбників моя рідна Катеринопільщина. Сотні моїх земляків влилися у військові частини Першого і Другого Українських фронтів, що визволили від гітлерівської чуми наш край. Прагнув і я з першого дня визволення йти громити ненависних окупантів. Але мене тоді до війська не взяли через неповноліття. Лише наприкінці квітня райвійськкомат мене і моїх ровесників призвав на службу в армію. Ми опинилися в полковій школі молодших командирів запасного полку, дислокованому в місті Біла Церква. Цю школу закінчив і я в чині молодшого сержанта. Командування прагну-ло залишити мене в запасному полку писарем, оцінивши мої заслуги як редактора "Бойового листка". Я від цієї посади відмовився. Вирішив іти на фронт. Було в мене тоді єдине бажання - скоріше відплатити окупантам за те, що вони знищили в Звенигородській гестапівській тюрмі мого старого батька та покалічили матір, які рятували мене від наборів у каторжну Німеччину.
Так я опинився на Першому Українському фронті, в 273-й стрілецькій Червонопрапорній дивізії імені Богдана Хмельницького, що займала оборону на Сандомирськім плацдармі в Польщі, зупинилась тут і тримала довготривалу оборону.
Спочатку я служив телефоністом у першій стрілецькій роті батальйону. Позивні батальйону знав безпомилково, тому труднощів у спілкуванні з його підрозділами не відчував, тільки б не проґавити виклику. Телефон мій був невеличкий, зумерний, схожий на дерев'яну коробочку зі шнурочком, що при нагоді можна було почепити його на плече. Стояв він на саморобному стільчику, а я за ним на такому ж у бліндажі з кількома накатами в глибокій траншеї. Метрів за двісті - триста від нашої оборони знаходились німецькі укріплення. Коли на передовій було затишшя, я мав змогу писати вірші за давньою школярською звичкою.
Невдовзі фронтова газета "За честь Батьківщини" опублікувала ці вірші, і мої однополчани, солдати й офіцери читали їх. Мене ця публікація також схвилювала, бо ще й досі зринають з пам'яті рядки:
Наш стяг пломеніє,
В боях нам зоріє,
Пробитий в огні,
в боротьбі.
І ми переможно
У лігво вороже
Дорогу проклали собі.
Минув помірно теплий листопад, а ми ще стояли в обороні в очікуванні чогось незвичайного. Настав грудень, затрусив легеньким сніжком. Одного такого дня гітлерівці несподівано розпочали по нашій обороні масивний артобстріл. Вирішили здійснити розвідку боєм. Наші артилеристи відповіли тим же ударом по ворожих позиціях. А піхотинці не допустили їх до наших укріплень. Німці відступили, лишивши на нейтральній зоні вбитих і поранених. У цьому бою особливо відзначився кулеметник станкового кулемета Микола Крайнов. Після бою юнак-сержант пожартував: "Я бив їх, напасників, наповал, а декотрим попадав навмисне по колінах, щоб більше до нас не лізли!.." За цей подвиг комбат Бірюков вручив Миколі Крайнову орден Червоної Зірки.
Зима польська була помірно теплою: то сніжком потрусить, то дмухне відлигою. На позиціях панував непередбачуваний спокій, аж поки 12 січня 1945 року перед світанком 969-й стрілецький полк було піднято в повній бойовій готовності. В сірім світанковім присмерку позаду наших траншей можна було помітити скупчення артилерійських підрозділів і військової техніки. Згодом командир батальйону пояснив: "Надійшов наказ Верховного головнокомандування здійснити прорив німецької оборони і розпочати наступ...".
Пролунали залпи "Катюш", батальйон піднявся з траншей і рушив на штурм ворожих укріплень. Я біг слідом, розмотуючи котушку. З боку гітлерівських позицій майже ніякого супротиву не було: розрита вибухами земля диміла й горіла синім полум'ям, повітря сповнене задушливим гаром бойовища. Подекуди валялись трупи гітлерівських вояк, котрі не встигли втекти. Минувши розбиту оборону, побачив з правого боку німецьку гармату з дулом, нахиленим до землі, а біля неї кілька загиблих солдат з її обслуги. Змотав котушку, бо треба було доганяти своїх піхотинців, які вже пройшли далеко вперед. По дорозі вони збирали полонених з піднятими руками, які здавались групами. Наш стрілецький батальйон випередив тридцятичетвірки і, не зупиняючись, пішов уперед. А ми - за ними, прочісуючи ліси і переліски. Цього ж дня ми пройшли вглиб Польщі понад тридцять кілометрів і зупинились в якомусь селищі на спочинок. А танки пішли далі.
Наш 969-й полк звільняв від фашистських загарбників міста Жешув, Катавіце, багато інших населених пунктів Польщі. За ними - Ченстохов, Лігніц. Форсував швидкоплинну річку Одер. Поляки дружно зустрічали наших визволителів. Німці-окупанти, яких тут було багато, передчасно утікали подалі на захід, залишаючи обжиті раніше місця. В лютому наш полк зупинився на короткий відпочинок в місті Штрікгау, з ходу захопивши його. За цим містом на видноколі виднілась широка автострада, по якій безперервним потоком сновигали німецькі мотоциклісти та автомашини. Ця автострада прямувала до Бреслау, передостанньої могутньої військової фортеці гітлерівців перед Берліном. Штрікгау було розбите нашими танкістами, на вулицях валялось повно скла, велосипедів, коробок та всякої побутової всячини.
Німецьке населення втекло із цього міста, крім поляків, які подекуди тут мешкали. Рятували ми тут ще й остарбайтерів, які працювали у бауерів і були покинуті німцями напризволяще зі зв'язаними руками і ногами. Інколи гітлерівці нас обстрілювали зі своєї артилерії. Згодом ми знялись із цього постою, і полк рушив у напрямі Бреслау.
По дорозі до міста ворожі літаки поливали нас свинцевим градом, ми рятувались в глибоких кюветах та урвищах. Вранці зупинились недалеко від міста. Полковник Стьопін вишикував полк у каре, сам став посередині, хоч над нами кружляла німецька "рама". Полковник виступив перед нами з короткою промовою: "Товарищи солдаты, офицеры, перед нами большой польский город, оккупированный немцами несколько сот лет тому назад... На вас смотрит Родина глазами ваших матерей, сестер... Нам выпала честь освободить этот город от немецких варваров!..".
У цей момент в центрі каре вибухнуло кілька мінометних мін - і полковник Стьопін упав замертво. Його тіло підняли офіцери, а хто з командування повів полк на Бреслау до цього часу не знаю. Полк рвонувся в бій. З ранку до вечора штурмував величезне кладовище на підступах до міста. Звичайно, втрати з нашого боку були, але коли наші солдати оволоділи першими будинками, німецькі вояки почали здаватися в полон. Вони виходили з підвалів будинків з піднятими вгору руками, благали: "Рус, не убий!.." Та ніхто їх не чіпав, відправляли куди треба. Бреслау горів днями й ночами.
В одному з боїв помер від ран на моїх руках командир роти зв'язку лейтенант Іван Голосов. А потім загинув майже весь батальйон майора Бірюкова. Його штаб відійшов на переформування в тил. Мене, телефоніста, було передано в інший батальйон. Там я очолив взвод щойно прибулих на фронт бессарабців - і під час атаки був тяжко поранений. Стікаючого кров'ю, червоноармійці винесли мене з поля бою в медсанбат. Це було в березні 1945 року.
З медсанбату мене відправили у військовий госпіталь, де мені досвідчені хірурги зробили операцію і відправили санітарним ешелоном в Київ, а звідти - в госпіталь у м. Ворзель, що під Києвом.
Тут 9 травня 1945 року зустрів я перші салюти Великої Перемоги і того ж дня написав вірш, який починався так:
Як весело сонце зринає
В небесну блакить голубу,
Мов день Перемоги вітає
У нашу звитяжну добу!..
смт. Катеринопіль,
Черкаська область.
"Кримська Свiтлиця" > #19 за 06.05.2005 > Тема ""Білі плями" історії"
Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=3059
|
СТО ╤СТОР╤Й ВИЗВОЛЬНО╥ В╤ЙНИ
«ТРИП╤ЛЛЯ. СПОЧАТКУ БУЛА ГЛИНА»
ПЕЧАТКИ НАШО╥ ДЕРЖАВНОСТ╤
РУСЬ – СПАДОК УКРА╥НИ
