Версiя для друку Обговорити в форумi

Люди поміж людей...

У своїй статті "Генерувати ідеї, заповнювати ніші!" ("КС" від 18 червня 2004 р.) я згадував про "зеківський" часопис "Горизонт", що його видають в'язні Прилуцької колонії для неповнолітніх. Хрещеним батьком часопису став український письменник Юрій Покальчук. Вже 15 років він займається малолітніми в'язнями України. Його знають, згадують, чекають... Бо Юрко Покальчук став для них уособленням милосердя. Статтю я написав у червні, а з самим письменником познайомився у вересні. Подарував йому примірник нашої газети, отримав сердечну подяку. Це стало початком дружби з непересічною людиною, перекладачем з багатьох іноземних мов та "найкомунікабельнішим" письменником України. Останній вираз - не перебільшення. Незважаючи на свою зайнятість, Юрко Покальчук примудряється підтримувати зв'язки з колишніми малолітніми зеками, багатьом допомагає влаштуватися на роботу, отримати вищу освіту. Під час "помаранчевої" революції ми зустрічалися з ним у Києві. Пан Юрій попросив (дуже делікатно, звичайно) трохи "розвантажити" його. Мовляв, є цікаві люди, що сидять в тюрмі, а листуватися з ними він просто фізично не встигає. То чи не зміг би я...
Це був своєрідний тест на милосердя. Звичайно, я зрозумів про що йдеться. І, звичайно ж, не відмовив письменнику. Його я трохи "розвантажив", зате сам "завантажився" дуже і дуже серйозно. Не знаю, чи довго витримаю контакт з розчахнутими людськими душами? Читати листи із "зони" важко, відповідати також непросто. Зате повністю увійшов у "тему". І пишу про неї, можна сказати, зі знанням справи. Мимоволі шукаю "побратимів", тобто близьких по духу людей, які вболівають за тих, хто опинився за ґратами. Таких не дуже багато, але є.

СВЯЩЕНИК ЗА ПОКЛИКАННЯМ

Роль церкви в суспільстві нині розцінюється неоднозначно. З одного боку, великий відсоток людей церкві довіряє. З іншого - "критиків" також вистачає. Навіть у Галичині, чи не найбільш релігійному регіоні України, вони є. Що ставиться церкві у вину? Перш за все, не надто висока ефективність роботи. Мовляв,
набудували храмів, а кількість злодіїв, наркоманів, проституток, хабарників продовжує зростати небаченими темпами. Обрядовість успішно відроджується, а християнський дух з церкви не менш успішно вивітрюється.
Один з колишніх активістів відродження УГКЦ сказав мені у приватній розмові: "Раніше репресії більшовицького режиму "очищали" церкву. В ній залишалися лише найвідданіші, наймужніші. Тепер ситуація різко змінилася. Добре, коли 20 - 30 відсотків священиків є істинними християнами. Решта - "заробітчани" від релігії".
Колись активісти львівської жіночої організації "Взаємодія" запропонували мені переглянути відеокасету. Вона була про священичу родину з села Білки, що під Львовом. Священик та його дружина досягли вражаючих успіхів: вони фактично створили громадянське суспільство на селі! Об'єднали людей, заставили повірити у власні сили. Зрозуміло, що церква в Білках тепер чи не найшанованіша інституція. Після перегляду я запитав жінок: чи багато таких священиків на Львівщині? Відповідь була лаконічною: "На жаль, він єдиний..."
Не знаю, за якими критеріями вони оцінювали результативність роботи. Але, мушу сказати, що священики, яких важко звинуватити у відсутності патріотизму, у Львові є. Якось мені на очі потрапила невелика книжечка "За що ми любимо Бандеру". Автор заочно сподобався. Доля звела з ним трохи пізніше. І ось за яких обставин: молода дівчина з Київщини, що відпочивала влітку у Львові, завагітніла від місцевого парубка. Батьки відіслали її назад з вимогою: або виходь заміж, або роби аборт! Оскільки батьки юного Дон Жуана не захотіли бачити дівчину своєю невісткою, залишалося тільки друге. Друзі відвели її до місцевого священика: може, щось порадить? Отець Ігор сказав: "Народжуй. Не можна вбивати нове життя!
А якщо не зможеш самостійно підняти на ноги дитину, я готовий її взяти на виховання. Люди і церква допоможуть..." Це був своєрідний тест на духовність, який священик витримав. Згодом я дізнався, що саме отець Ігор Цар і є автором книги "За що ми любимо Бандеру".
Читається книга на одному диханні. Запропоную лише маленький уривок:
"У 1977 році мене забрали до армії. Лише дивом я живим повернувся додому. В дитинстві мене виховували так, що я завжди був готовим до випробувань. Займався боксом, їздив на мотоциклі, на конях, багато читав, особливо про козаків та бандерівців. І ось попадаю в Забайкальський військовий округ. Новобранці розшифровували його так: "Забудь вернуться обратно". Гарнізон в лісі, далеко від людей, і з тисячі військовослужбовців - 60% раніше засуджених. Мені 18 років, а поруч такі, кому вже 27, і після п'яти, а то й семи років тюрми. Всі ходили з ножами, і день без бійки вважався втраченим. За моїми підрахунками, за два роки загинуло 70 чоловік від різних жахливих випадків".
Коли я ближче познайомився з отцем Ігорем, то виявилося, що він нерідко буває в тюрмах, спілкуючись саме з тими в'язнями, які хочуть навернутися до Бога. А ще він підтримує морально їхніх родичів. (Бо буває так, що на свободі старенькій хворій матері не набагато легше, ніж її синові в тюрмі). Неодноразово допомагав нещасним людям навіть матеріально, відмовляючи собі у найнеобхіднішому.
Чому люди вірять отцеві Ігорю? Мабуть, тому що в ньому дивовижним чином поєднуються дві речі: мужність і милосердя. Вважає себе християнином і... бандерівцем. Напевно, багатьох кримчан таке поєднання вразило б. Можливо, навіть, шокувало б... Але нещасних в'язнів, які бачать в ньому свою останню надію, це не шокує. Вони не "переобтяжені" милосердям у зоні, не надто сподіваються на нього й на свободі. "Бандерівське" милосердя? А чому б і ні, якщо іншого немає...

УСПІХ КОЛИШНЬОГО СПЕЦНАЗІВЦЯ

Повернемося знову до Юрія Покальчука. У нього милосердя з "петлюрівським", точніше, із "східняцьким" корінням:
- Мій дід по матері був членом Центральної Ради від тодішнього Катеринослава. Нещодавно родичі в архіві знайшли його виступи під час засідань. Моя мама - праправнучка сестри Миколи Гоголя, а її хрещеним батьком був сам Дмитро Яворницький, автор знаменитої "Історії запорозьких козаків". Дід по матері добре був знайомий з Рєпіним. До речі, цей відомий художник, малюючи своїх запорожців, одного з козаків писав із мого діда - там є такий великий, з пишними вусами.
Можете уявити становище моєї сім'ї в радянські часи: один - колишній репресований, друга - донька члена Центральної Ради. Мої батьки після війни сиділи в Луцьку тихо, як мишки.
Я добре розумію психологію ув'язнених: мій тато "відсидів" п'ять років, з них один рік у камері-одиночці. Розумію і тих малолітніх
в'язнів, які сидять за невеличкі крадіжки: украв моток алюмінієвого дроту і отримав своїх два роки. Часто це сироти або напівсироти. Їх я добре розумію, бо й моє дитинство пройшло в цілковитих злиднях. Часто не було чого їсти. Я ненавиджу своє дитинство!
Зате молодість у Юрка Покальчука була дуже цікавою. У 18 років він поїхав до Криму, де виростала його мама. Хотів добре вивчити цей казковий край. Пішки пройшов 320 кілометрів. Спочатку від Севастополя до Феодосії. Потім побував і в інших місцях. Не кожен кримчанин знає свій Крим так, як знав його Юрко Покальчук вже у свої 18 років! За ту "мандрівку" він схуд на 18 кілограмів; ходив не маючи з собою нічого, крім ножа, ліхтарика і тоненької ковдри. Потім без квитка заліз на пароплав, який плив на Кавказ. Побував у Сочі, Батумі, Нальчику, П'ятигорську. Чим не "спецназівець"?
Очевидно, у військкоматі врахували козацькі гени Юрія Покальчука та його спортивні дані. "Спецназ" від нього нікуди не втік:
- Оскільки я добре володів одинадцятьма мовами, то мене готували на диверсанта-розвідника. Моя військова спеціальність у Радянській Армії називалася так: "командир диверсійно-розвідувальної групи". У мене чимало стрибків з парашутом, спортивні розряди з боксу, плавання, гімнастики, легкої атлетики. Я побував у 37 країнах, у багатьох "гарячих точках", таких, як Нікарагуа тощо. Під час грузинсько-абхазького конфлікту знову побував у тих місцях, які добре знав ще з 18 років. У Абхазії я вбрід переходив невелику, шириною у 25 метрів, гірську річку. Мене попередили, що і з одного, і з другого боку можуть стріляти. Ці 25 метрів я пам'ятатиму все життя...
Уявіть собі, наскільки авторитетною для малолітніх зеків могла бути ця людина, яка особисто бачила легендарного Че Гевару!
- Коли я розповідав про свої пригоди у Прилуцькій колонії, підлітки слухали мене, розкривши рота. Один з юних "авторитетів" тоді сказав: "Юрію Володимировичу, ви перша людина, яка з нами говорить по-людськи. Нас усі вважають покидьками, сміттям суспільства. Ми вас дуже просимо, приїздіть до нас іще!" Я, звичайно, подякував, але попередив хлопців, що дуже зайнятий і часу на такі поїздки у мене обмаль. На що хлопці мені сказали: "У нас часу багато. Ми будемо вас чекати".
Хіба міг я не приїхати вдруге, втретє, вчетверте? Привіз у колонію і свої вірші, прочитав. Виявилося, що дехто з хлопців також пише. Я запропонував хлопцям заснувати літературний гурток. У 1988 році вийшов перший номер часопису. Тоді він ще друкувався на машинці. Потім були ще "журнали", видані у такий самий спосіб. Останні номери вже друкуються у типографії. Трохи допоміг грошима український священик з Великобританії, а то все - за мій кошт. Як головний редактор часопису "Горизонт" я здобув незаперечний авторитет у колонії.Додам від себе: не тільки у цій колонії. Пишуть йому і з "дорослих" тюрем. Вже маю уявлення, про що пишуть, бо частину його "підопічних" взяв на себе. Ось лист від колишнього наркомана: "Вчора отримав від Вас листа, за якого уже вдячний. Радує те, що не переводяться в Україні люди, яким не байдужа доля ближнього. Хай навіть цей "ближній" є повністю не знайомою людиною, до того ж "зеком". Отже, не все втрачено у нашій Батьківщині, бо поки в Україні є чуйні, милосердні люди, їй не страшні ніякі катаклізми. Ні економічні, ні політичні, ні соціальні".
Погодьтеся, не схоже, щоб так могла писати людина, яка повністю деградувала. Отже, шанс на порятунок душі у неї є. Володимир, як і багато інших в'язнів, саме в "зоні" став віруючим.
З теплотою згадує Юрія Покальчука: "Передавайте йому від мене вітання! Розумію його зайнятість і не ображаюся. Та й як можна ображатися? Це свята людина..."
Мені пригадався вірш улюбленого поета:
Он поможет вам,
 он придет всегда,
Если будет знать,
 что у вас беда.
Верь, на боль твою
 в дни печальные
Отзовется сердце
 хрустальное.
Не так ставлення тюремного начальства, як наявність хоча б одного "кришталевого серця" на волі - ось що потрібно ув'язненим, які хочуть розпочати нове життя! Хоча б одне небайдуже серце.

"ЗЕКІВСЬКИЙ" КІБУЦ ПІД ЛЬВОВОМ

Незабаром я зробив для себе цікаве відкриття: люди, що опікають і підтримують колишніх зеків, є сильними не лише духовно, але й фізично. Отець Ігор - колишній боксер, Юрій Покальчук - майже дипломований "спецназівець". Ігор Гнат - опікун зеківської сільськогосподарської комуни під Львовом - взагалі схожий на Івана Піддубного. Тільки без вусів. Може, іншим зеки просто не довіряли б? Не поважали б "слабаків"? Хто зна...
Але керувати сільськогосподарською артіллю (чомусь проситься на язик єврейське "кібуц" - символ високої організації праці та уміння виживати у важких пустельних умовах) слабка людина, дійсно, не змогла б. Тим більше, що населення цієї комуни - українці, росіяни, молдавани - суцільні "зеки". Усього їх 35 чоловік. Здебільшого це сироти або ті, кого ніхто не чекає. Кому нікуди податися на волі. Чимало жінок. Статті у людей різні, немає тільки тих, хто сидів за зґвалтування. Екс-в'язнів, засуджених за статтею 152 Кримінального кодексу України, тут не люблять, як і скрізь по "зонах". До кібуцу ще не приймають ВІЛ-інфікованих. Туберкульозників також. Одним словом, продумано все так, щоб спільнота людей могла існувати без якихось серйозних проблем.
Хоча проблеми все одно існують! Скажімо, колишні зеки могли б продавати зібраний урожай або випікати на продаж хліб. Все це було б цілком реально - спеціалістів тут не бракує - але колоністи впевнені наперед: влада обов'язково "підріже крила". Конкурентів у районі не потрібно. А конкурувати зеківська колонія могла б цілком успішно. Тут 5 гектарів поля, сад, теплиця. Є ще ферма, автомайстерня, столярний цех, пекарня. У притулку тримають коней, домашню птицю, кіз, корів, розводять бджіл. Працюють усі. Робочий день починається з імпровізованого розводу о 8-й ранку. Кожен працює на своїй ділянці.
- Я в своєму житті нічого, крім "фомки" й ложки, в руках не тримав, - зізнався 22-річний Джамал. - Просто на зоні ми працювали на "хазяїна", а тут - самі на себе. Якби нам поставили хоч одного наглядача, ніхто й пальцем не поворухнув би. А так - у мене всі руки в мозолях.
Те, що колоністи живуть далеченько від Львова, можливо, навіть і добре. Велике місто далеко, а отже, менше спокус. Тут серед старого соснового лісу менше ду-маєш про суєтне, більше про вічне. Я особисто відчув цю ауру зеленого пралісу. Після електрички довелося подолати ще 6 кілометрів пішки. Спочатку по трасі, а потім лісом. Часом доводилося переходити на біг, щоб зігрітися. Одним словом, добряче втомився, поки дістався до зеківського "кібуцу". На нову людину тут дивляться скоріше із співчуттям та цікавістю, аніж насторожено. Не можу сказати, що вигляд колишніх "зеків" відштовхує. Кожен з них сам по собі - ніби нормальна людина. Але коли зберуться разом, все-таки видно, що це люди з особливою долею. Роки, проведені в тюрмі, залишають відбиток. Навіть зовні. Не можу поки що сказати, в чому конкретно це проявляється, але факт залишається фактом. Можливо, і мій вигляд після 6-кілометрового "марш-кидка" був не набагато кращим. Очевидно, колоністи вирішили, що я також хотів би стати членом общини. (Час від часу сюди хтось проситься після "відсидки", адже чутки про зеківську комуну рознеслися дуже далеко). Тож можу стверджувати, що ставлення до новачків тут цілком доброзичливе. Люди, що стільки пережили у своєму житті, ставляться до людського горя співчутливо. За інших обставин кожен з них відчував би себе "загнаним звіром" і навряд чи переймався б серйозно долею ближнього. Але тут, у зеленому лісі, багато хто відходить душею, стає милосерднішим. Відбувається своєрідна "ланцюгова реакція" добра.
Ставлення до Ігоря Гната, цього красеня-богатиря з "касти милосердних" (до неї ж сміливо можу зарахувати письменника Юрія Покальчука та отця Ігоря зі Львова) у колонії вільних людей під Бродами дуже шанобливе. Та воно й зрозуміло. Добро "концентричними" колами розходиться дуже далеко. А тут, в "епіцентрі", воно відчувається найсильніше.
Що мене заставило написати цю статтю? Мабуть, постійні роздуми на тему: що є добро і що є зло? Після знайомства із письменником Юрієм Покальчуком думаю про це значно частіше. І все частіше згадую слова його великого родича Миколи Васильовича Гоголя: "Добро слід пам'ятати вже тому, що навіть згадка про нього робить нас кращими..."

м. Львів.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #9 за 25.02.2005 > Тема "З потоку життя"