Версiя для друку Обговорити в форумi

Незважаючи на те, що мешкає в Криму лише три роки, Василь Степанович ПИКАЛЮК став вже тут відомою і дуже шанованою людиною. Професор, доктор медичних наук, проректор з наукової роботи, завідувач кафедри анатомії людини Кримського державного медичного університету ім. С. І. Георгієвського, він ще є найулюбленішим лектором (за підсумками закритого тестування в минулому році) і взагалі душею як молодого, так і дорослого колективу медуніверситету.
А ще Василь Степанович - національно свідома людина, один з тих, кого можна вважати окрасою табору "переможців" (якщо вже використовувати цю трохи зухвалу градацію стосовно нашого складного політичного моменту).
До речі, це і він, зокрема, представляв Крим на революційному Майдані, а водночас і Луцьк, де мешкав раніше. Так що можемо на конкретному прикладі довести, що на Майдані Незалежності в критичні дні були не лише "діти", але й професори.
На об'єднавчому форумі демократичних сил в підтримку Президента України В. Ющенка Василь Степанович теж мав що сказати громаді, у нього був підготовлений виступ, але йому, як і ще багатьом бажаючим, не надали такої можливості. Тож оприлюднюємо його думки, що здаються нам дуже актуальними, на шпальтах газети.

*  *  *

Я - лікар за освітою, викладач  та вчений за фахом. Народився на Волині, вчився на Поділлі, працював на Донбасі, а тепер вже четвертий рік живу в Криму.
А тому смію надіятись, що думки, які висловлю вголос, хвилюють не лише мене одного, а, як мінімум, когорти людей - моїх колег за професією. Я буду говорити про речі, які близькі і зрозумілі мені за родом моєї діяльності, які хвилюють мене.
Перше - медицина. Яка система охорони здоров'я вибудувана в Україні на сьогодні? Вона вже давно не безплатна і не державна, але ще не соціальна і не страхова. Доступ до державної безплатної медицини має хіба клан держслужбовців, а простий смертний го-динами буде чекати лікаря, доки той не вияснить - хто і скільки заплатить за хворого...
Загальновідомо, що 75% медичної допомоги надається лікарями і медиками первинної ланки - амбулаторій, поліклінік. Вершиною піраміди є високоспеціалізовані профільні клініки. В таких пропорціях вони і фінансуються в Європі, США, Канаді. В Україні ж ця піраміда перевернута основою доверху, а вершиною вниз - і, як наслідок, первинна ланка жебракує, ледве виживає.
Головна дійова особа цивілізованого медичного світу - сімейний лікар. В загальній масі медиків вони складають 50 - 75%. 14-ма медичними ВНЗ України їх за 10 років підготовлено 10% від потреби, а в Криму менше 4% - останнє місце в державі. І ще одна державна диспропорція: кому потрібна наявність двох міністерств - охорони здоров'я та курортів і туризму - коли вони покликані вирішувати і забезпечувати одне завдання - зберегти і повернути пацієнту
здоров'я?
Друге питання - освіта.  Вона у нас на 60% платна, а значить, вибірково-доступна для загалу, через мережу новоявлених філіалів і приватних ВНЗ, які стали надприбутковим джерелом сучасного бізнесу. Хто вчиться в них і хто викладає? 2/3 обсягу навчальних програм винесені на самопідготовку і лише 1/3 - аудиторна.
Скільки ВНЗ у Сімферополі готує юристів, економістів, менеджерів? Яким чином, не маючи власної навчальної бази, при позиченому у державних ВНЗ викладацькому контингенті сумісників вони отримали ліцензії і акредитації?
Чого варті нинішні наукові ступені і вчені звання? Вони стали також загальнодоступні і знівельовані. Тільки поодинокі голови адміністрацій різного рівня, мери міст і містечок не обзавелися дипломами магістрів чи атестатами доцентів, а то й докторів наук. Та хіба може бути інакше, коли єдиним діючим пропуском в коридори Міністерства освіти чи ВАКу є переобтяжені авоськи чи дипломати, а день народження міністра освіти, що терміново покинув лави СДПУ(о), стає стихійною бідою для працівників ДАІ м. Києва, які регулюють потік фешенебельних ректорських "членовозів" біля під'їзду будівлі на проспекті Перемоги, 10.
Україну вже давно час занести в Книгу рекордів Гіннесса за показником кількості академіків на душу населення, яких щедро штампують більше 40 громадських і регіональних академій. Та чи варто дивуватись цьому, якщо президент НАН геронтологічного віку освячує в члени її президії професора, що пише це слово за "прем'єрським" правописом, автора 15 монографій, назви яких (не те, що зміст) він не відтворить і під смертельними тортурами, а Конституційний Суд України терміново знімає вікові обмеження для ректорів ВНЗ, бо вчорашньому голові ВАКу, Герою України з солідним трудовим стажем ще дуже хочеться покерувати Національним університетом?!
Третє - місто Сімферополь. Його пихато величають столицею.
З власним гімном і гербом, а по суті - це аутсайдер серед обласних центрів.
Чого і чия столиця? На сьогодні це, скоріше, комуністичний анклав, запльоване, спаскуджене, прихватизоване місто для байдужих, глухих до краси і людського болю, обкрадених і зомбованих ЗМІ громадян, денаціоналізованого люмпенізованого пролетаріату, який здатний до актів вандалізму на "Полі пам'яті" - святому місці розстрілу десятків тисяч євреїв, на спектаклі драмтеатру, в храмі Київського патріархату чи караїмській кенасі, в клубі "Коттон" чи Сімеїзі, на набережній Салгиру чи унікальному по архітектурі клаптику міської площі біля вчорашнього ЦУМу, над пам'ятником Тарасу Шевченку чи Вічним вогнем. Добрій половині громадян півострова можна ставити діагноз нового професійного захворювання з епідемічними ознаками - "кривошия". Бо ці люди всі роки незалежності України намагалися крокувати вперед, повернувши голову на схід, орієнтуючи свій поступ на світло кремлівських зірок могутнього сусіда. Чому ми шукаємо кумирів в Москві чи Києві? Хіба не на теренах землі кримської розташовані Херсонес і Євпаторія, собор св. Володимира і Чуфут-Кале? Хіба не благодатна земля півострова по праву вважається прабатьківщиною світової цивілізації і європейського християнства?
Якщо для України актуальна "декучмізація", то для Криму ще й "декомунізація" і гуманізація. Життєво важливо для успіху помаранчевої революції, щоб в коридорах влади всіх гілок і рівнів з'явились нові обличчя, нові дійові особи. Вся новітня історія Української держави писалася двома перефарбованими президентами, які, розкравши і розпродавши народні мільярди, дуже переймаються, щоб на завершення отримати в довічну спадщину дачу, два автомобілі, 4 шофери тощо. Треба позбавити службових кабінетів, трибун і постаментів корумповану владу, що поспішила увічнити себе золотими літерами на меморіальних дошках поруч з генієм академіком Вернадським чи "скромними" віллами в затишних куточках міста.
Символом перебудови в 1986 році був фільм Т. Абуладзе "Дорога до храму". В Криму ця дорога - то не сплюндровані провулки з революційними назвами до православних соборів, де ще вчора торгували церковними календарями з портретами провладного кандидата, а звивиста терниста стежка взаєморозуміння, терпіння і поваги, прокладена через два мільйони людських душ кримчан ради спільної мети - багатої самодостатньої європейської держави з гордим іменем - Україна, в якій повинен процвітати унікальний клаптик земної суші, дарований Богом нащадкам Адама і Єви, з дзвінкою назвою - Крим.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #6 за 04.02.2005 > Тема "Ми єсть народ?"