Версiя для друку Обговорити в форумi

27 травня в музеї Національного університету «Києво-Могилянська академія» відбулася презентація книги есеїв Петра Яценка «Кому вони потрібні? Російські військові в українському полоні». Автор багато спілкувався з російськими військовими, які потрапили в український полон і ділиться враженнями. Модератором заходу виступив Антон Суслов.

 Петро Яценко: «Я вперше і востаннє був у Росії в 2003 році. Їздив до далеких родичів У них вже тоді було спотворене уявлення про Україну. Російська пропаганда працювала. Навіть в Ермітажі. Екскурсоводи інтелігентні, але весь час у них виринало: «Вот эти украинцы, они отделились». Я запрошував родичів до Львова. Вони відмовились: «Там бандеровцы. Они убивают».

 Я спілкуюся з росіянами. Намагаюся зрозуміти, що вони знають про нас. Нічого не знають. Вони живуть пропагандою. Їхні постулати легко зруйнувати. Але вони тримаються за свою картину світу. Для росіян не існує поняття правди. Вони впевнені, що є тільки брехня. І своя, і чужа – брехня. Наша інформація для них - ворожа брехня. Про США можуть знати більше, ніж про нас. Вони живуть стереотипами пропаганди. Мій знайомий Іван повернувся по обміну з російського полону. Тюремники казали їм, що ми фашисти. Але не могли пояснити чому. У нас помилка проєкції. Ми вважаємо, що всі люди, як і ми. Ми на початку вторгнення намагалися пояснити росіянам. Це не спрацювало. Вони починають з нами спілкуватися і розчаровуються. В наших таборах сидять переважно бідні, малоосвічені. Арештанти пішли воювати, щоб їхні вироки скасували. Пригожин, вербуючи їх на війну, відверто говорив, що виживе 10-15%. Ми думаємо, якщо ми знаємо російську мову, то ми знаємо, які росіяни. Думаємо, якщо споживаємо їхні культурні продукти, то знаємо їх. Але це не так. Це зовсім різні світи. Коли я подорожував по світу, то знаходив подібність до нас. З росіянами ми живемо на різних планетах. Вони бажають знищити нас. Нам потрібно знати їх. Це буде дуже неприємно. Але Росія різна. Найстрашніша зброя Росії – прості росіяни. Якби не було простих росіян – не було б війни. Я говорив з сучасними росіянами, які воюють на нашому боці. Там є люди, які подібні до нас. Окрема історія – колонізовані народи. Їх дуже багато. Потрібно розробляти методи роботи з ними. Наприклад, один хлопець із Улан-Уде слухав українську музику, не сприймав російську пропаганду».

 Антон Суслов: «А якби росіяни знали про нас більше, то чи могло б це їх змінити?»

 П.Я.: «Перед війною росіяни самоізолювалися. Рідня знає про рідню добре. Але це не допомогло. Про нас не знають ніде. В Польщі знають мало. І в Америці. Якби більше знали про нашу культуру… Зараз в фільмах з’являються українці. Їх згадують побіжно. Якби росіяни знали нашу культуру, то не пішли б нас убивати. В таборах нас називають «русскими людьми», такими ж, як і вони, тільки трохи зіпсутими. «Ми лишимо собі те, що ми захопили, «но мы же братья». Ми для них настільки ласий шмат, що вони готові на все»

 А.С.; «Як і чому в таборі стало те, що неможливе в Росії? Вони вибрали представників для спілкування з адміністрацією».

 П.Я.: Ніхто б з нас не пішов нікуди, де тебе можуть вбити з ймовірністю 90%. Чи в них є інстинкт демократії? Згідно з Женевською конвенцією полонені мають право обрати представників для спілкування з адміністрацією. В таборі в них більше свободи, ніж у Москві, де ніхто не може вибрати, кого хоче. А тут вільні вибори. У полонених існує інстинкт керувати своїм життям. Але вони перебувають на рівні імперського інстинкту: «Нам нужна мощь. Нам нужно, чтобы нас все боялись». Експерти з Польщі жалілися, що раніше їздили по Росії. А тепер бояться, бо ніхто не хоче сидіти в тюрмі 25 років. Російські полонені в таборі розповідають історії, щоб розчулити співрозмовника. Невдачі в житті, важке дитинство, хотів когось захистити і потрапив у тюрму… Для росіян дуже важливо мати ідею великої Росії. Уособленням цієї ідеї для них є Путін. В таборі є бібліотека. Вони читають, і книжки на тумбочках лежать. Коли росіяни захоплюють наших у полон, то не залишають їм простору для гідності. Залишається тільки признатися. Вони підуть і знову почнеться бомбардування нас російською культурою, і ми будемо думати, що ми їх знаємо. Цього не можна допустити.

 А.С.: Колаборанти – це жертви чи рівноправні співтворці?

 П.Я.: У мене склалося враження, що співтворці. Це люди з дуже розмитою ідентифікацією. Вони не так бояться говорити. Вони вільні в своїх судженнях. Але не усвідомлюють, що ця вільність визначається місцем їх проживання. Запитую: «Кого ти захищаєш? – Луганскую Народную Республику. – Чому окремо від ДНР? – Не знаю». Там дуже багато наших, українців. Ті, хто на сході, насправді розуміють, що вони зрадники. І це спонукає їх доводити, що вони мають рацію.

 А.С.: Колаборанти жорстокіші?

 П.Я.: Так. Це у всьому світі так.

 А.С.: Як нам, українцям, не стати таким злом, як росіяни?

 П.Я.: Я багато говорив з представникам адміністрації. Нам не треба катувати. Українцям не потрібно знущатися над людьми.

 А.С.: Якщо завтра припиниться війна? Україні та її партнерам треба знати, що очікувати від Росії.

 П.Я.: Росія, яка була 10-20 років тому і нинішня – різні. Нам важливо вистояти цю фазу хижості. Нам потрібно мати комунікацію з усіма прошарками російського суспільства. Комунікувати, щоб вони могли змінювати себе. Навіть вибори в таборі можуть стати піщинкою, з якої почнуться зміни. Наше завдання зробити так, щоб росіяни, які не бояться померти, зрозуміли, що їхнє особистісне «я» вище імперськості. Російське суспільство початку 1990-х було гуманніше. Зараз воно інше.

 Журналістка Наталя запитала, яке спілкування полонених з їхніми родинами.

 П.Я.: Перший рік чи два вони мали можливість телефонувати додому. На тому боці переважно жінки. Жодної любові не було. Лише одна жінка казала своєму чоловікові, що любить. Ті люди, які опинились в полоні, нікому не потрібні – ні державі, ні сім’ям. Якщо їх обміняли, то вони потім переважно знову потрапляли на фронт. І гинули чи знову опинялися в полоні. Один із стовпів, на якому стоїть ця система – російські жінки. Вони посилають чоловіків на війну. В одному документальному фільмі матір, чий син загинув на війні в Чечні, запитують, як вона ставиться до «спеціальної воєнної операції». Вона підтримує СВО. У них у суспільстві бракує любові. І вони тікають, хочуть кудись піти і вмерти. Пропаганда працює з жінками. Дає наративи, як поводитися. Коли я був малий, то Радянський Союз вів війну в Афганістані. Я запитав маму, чи мене візьмуть на цю війну? Мама відповіла: «Не дай, Боже». Російський імперіалізм ділиться багатством з матерями, жінками. Все суспільство впливає на чоловіків, щоб вони йшли на війну. Якби жінки повстали, цієї війни не було б. Але в російських матерів є й те, що не продиктоване російською пропагандою. Одна мати відверто сказала, що в Україні до російських військовополонених ставляться краще, ніж у Росії до українських. Але зараз вважають, що «надо потерпеть, пусть снова будет страна, которой все будут бояться».

 Голос із зали: Нємцова, Навального вбили. Не вийшло в них. Людям у Росії не подобаються демократичні погляди.

 П.Я.: Якщо до влади приходить правитель не дуже жорстокий, його відкидають. Можливо, Путін змушений так поводитися, як він поводиться. Тому, що інакше глибинний народ йому не простить. Щоб з’явилися шанси у демократичного лідера, Росії потрібно пережити якусь катастрофу. Внутрішню чи поразку у війні. Громадянин Саудівської Аравії при зустрічі з росіянином сказав: «У нас є нафта. Я народився і відразу мені в банку відкрили рахунок. Я їжджу на «феррарі». У вас, в Росії, теж є нафта. Що ти маєш?

 Анатолій Зборовський

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #23 за 05.06.2026 > Тема "Резонанс"