Версiя для друку Обговорити в форумi

8 травня в просторі PEN Ukraine в Києві відбулася публічна розмова за виданою англійською мовою книгою Оксани Мельник «Війна у людині: межі досвіду чи нова ідентичність?» Книга називається «Від першої особи з української лінії фронту». Оксана Мельник – професійна журналістка, у 2015 році написала перший текст про наших захисників. У розмові взяв участь ветеран ЗСУ Пилип Духлій. Він пішов на війну, хоча до того навчав дітей робототехніці. Нині Пилип Духлій - психотерапевт. Модератором заходу виступив журналіст, шеф-редактор видання «КиївВлада» Ігор Дармостук.

 О.М.: У 2022 році, приблизно в серпні в нашому суспільстві поширилися настрої, що ми вже вистояли. Люди ще не усвідомили, яких втрат ми зазнали. Я знову почала працювати над своїм проєктом, подумала, що було б непогано випустити книгу. Я пропрацювала з сотнею добровольців. Вони всі поважають свій вибір. Вони знову зробили б такий вибір, незважаючи на весь біль, який зазнали. Я написала 25 історій. Мені сказали, що з цим варто познайомити західну аудиторію. В березні нинішнього року я закінчила роботу над книгою. Наступна книжка має вийти 2027 року. Не всі люди, про кого я писала, живі. Не всі мають по дві руки, ноги. Не всі повернулися до того, що ми називаємо мирним життям.

 І.Д.: Пилипе, як тебе знайшла Оксана? Ти швидко погодився?

 П.Д.: Погодився відразу, ми з Оксаною були знайомі у Фейсбуці.

 І.Д.: Чому ти погодився?

 П.Д.: Для мене важливо проговорити власну історію. А потім прочитати її, написану іншою людиною. Це терапевтичний момент.

 І.Д.: Чи радиш ти хлопцям, кому виговоритися?

 П.Д.: Часто ветерани кажуть: «Я не хочу йти до терапевта, який не має бойового досвіду». Це неправильно. Не треба, щоб у хірурга, який робить операції з видалення апендиксу, був видалений власний апендикс. Ветеран повертається фізично, а емоційно він залишається на фронті.

 І.Д.: Оксано, як ти пояснюєш героям, що їм треба говорити і що це буде опубліковано?

 О.М.: Я відразу кажу. Коли приходиш до лікаря, то він розповідає, що з тобою буде. Кажу, що ми будемо це узгоджувати. Вони завжди знали, чи скажуть мені так чи ні ще до того, як я почала цю розмову.

 І.Д.: Як ти обираєш героя?

 О.М.: Через Інтернет і сарафанне радіо. Не хочу спілкуватися, коли людина починає скаржитися на себе і на інших, жаліється, що світ несправедливий. Ми і так знаємо, що світ несправедливий. Я приходжу із запитом, що ми говоритимемо про важливі речі. В книжці не згадується жоден політик. Один раз згадується президент. Один раз я дозволила людині матюкнутися. Це був капелан.

 Оксана Мельник прочитала уривок із розділу «Азовсталь» і зауважила, що люди, які перебували там, розуміли: важке поранення в цих умовах означає смерть.

 П.Д.: Коли цивільні читають таке, то це зменшує розрив між нами.

 І.Д.:Книжку англійською мовою вже читають в Америці, Великобританії. Для тих читачів це екшен. Чи доводилося щось пояснювати англійцям? Вони ж не вірили.

 О.М.: Деякі літагенти не хотіли з цим працювати. Вони не вірили, що можуть відбуватися такі жахіття. Коли я працювала з одним хлопцем, який визволяв Бучу, то він розповідав, що журналістів туди пускали дозовано. Там були такі жахіття, що людям цього не можна показувати. Мені пощастило з видавцем. Надрукували все, що я написала. Могли уточнити, як називається зброя, місто. Я не почула жодного коментаря щодо теми.

 І.Д.: Ти отримувала читацькі коментарі?

 О.М.: Я отримувала читацькі коментарі здебільшого від американських ветеранів. Це переважно подяки. Американські ветерани впізнавали в українських воїнах себе. Одні й ті самі риси характеру. Та сама особистість, тільки в інших куточках світу. Та ж честь, доблесть.

 І.Д.: Ветерани ходять по школах і розповідають про свій досвід. Як правильно говорити з дітьми? І чи варто взагалі говорити з дітьми?

 П.Д.: Варто, але дозовано і без матів. Я ніколи так не матюкався, як на фронті. Є діти, які втратили батьків, пережили свій досвід. Їх це може травмувати.

 Оксана Мельник розповіла про Кирила Добенцева. Він говорив: «Смерть навколо мене. Ця війна – це майже безперевні обстріли. Але тут ми робимо щось важливе. Я хочу, щоб моя рідна Одеса залишилася українською. Бо коли росіяни щось візьмуть, то підуть далі».

 Кирило Добенцев загинув у березні 2022 року, захищаючи Київщину.

 Виступила мама Кирила Добенцева: «Кирило в 14 році був учасником Майдану, потім пішов воювати. Я не хотіла, щоб він йшов на війну. Кирило сказав: «Я не хочу, щоб мені було соромно перед моїми дітьми, коли вони запитають, де я був у цей час». Кирило загинув на в’їзді в Гостомель. У 22 році він був за кордоном, мав хорошу зарплату. Але вже 27 лютого Кирило приїхав у Київ».

 О.М.: Мине час, а слова залишаться.

 Запитання із залу: У книзі велика кількість героїв. Хто залишив відбиток більший, ніж інші?

 О.М.: Я не можу виокремити когось одного. Щодо обох моїх книг, то вони відрізняються одна від одної. В першій якась легкість і юнацьке сприйняття того, що відбувається. Була надія, що, можливо, це скоро закінчиться. А в 2023-2025 роках проблеми з кількістю людей з ампутацією. Друга книжка це показує і відображає мій настрій. Друга книжка не просто важча. Я не рекомендую читати більше одного розділу цієї книжки за раз. Вона більше концентрована, глибша. В другій книжці ми почали збільшуватися, як люди. На планеті Земля не знайти кращого середовища, ніж зараз в Україні. Реальний розвиток відбувається в Україні. Один чоловік сказав (не в книжці), що в цій війні треба шукати себе.

 Запитання із залу: Ви багато років працюєте з військовими. Як письменниця, ви проживаєте ці історії чи дистанціюєтесь?

 О.М.: Я не можу заборонити собі перебирати щось у думках. Спілкування з такою великою кількістю людей, що мають певний досвід, стало частиною мене.

 Запитання із залу: Чи змінилося ставлення людей до війни порівняно з 14-м роком?

 П.Д.: Більше полярності. Одні п’ятий рік сидять дома і пишуть гидоту, а інші п’ятий рік воюють.

 Дівчина із залу: Треба розмовляти з дітьми. Діти мають знати, що Росія – ворог. Мене обурюють підлітки, які розмовляють російською мовою. Я приїхала із Донецька в чотирнадцятому році. Мені дуже хотілося розмовляти українською мовою. Але в Києві не було такого середовища. А в 2022 році я сама змогла стати таким середовищем.

 В післямові до книги вказано, що ця книга не про війну, а про нас самих. Україна бореться за краще життя, яке не можливе під впливом імперської Росії.

Анатолій Зборовський

На фото (зліва направо): Пилип Духлій, Оксана Мельник, Ігор Дармостук

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #20 за 15.05.2026 > Тема "Бути чи не бути?"