Версiя для друку Обговорити в форумi

Історія облоги Маріуполя стала відомою на весь світ завдяки журналістам, які залишалися в місті протягом перших 20 днів повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Серед них був Євген Малолєтка, який народився 1 березня 1987 року в місті Бердянськ Запорізької області. Фотокореспондент Малолєтка фіксував воєнні злочини, висвітлював жах, який відбувався на вулицях, у підвалах і лікарнях. Праця Євгена Малолєтки відзначена Національною премією України ім. Тараса Шевченка і багатьма іншими українськими та зарубіжними нагородами.

 Фотокореспондент Євген Малолєтка згадує про свою роботу в Маріуполі: «Нам треба було якнайскоріше показати світові кадри, що продемонструють, як росіяни скидають бомби на жінок і новонароджених. Бувають моменти граничного страху: приліт, знімаєш мертвих та поранених – відкриті рани звуки».

 Американський воєнний фотограф Джеймс Нахтвей зазначав: «Кадри, які Євген зробив у Маріуполі, уже стали одними з найпотужніших візуальних документів війни, створених за історію людства. Рівень задокументованих ним руйнувань, жорстокості й відвертої нелюдяності здається немислимим. Але правда, зафіксована на цих знімках, є такою ж незаперечною, як і співчуття, яке ми відчуваємо до людей на них».

 Болгарський журналіст-розслідувач Христо Грозєв зробив висновок про значення роботи українського фотокореспондента в обложеному Маріуполі: «Завдяки тому, що він залишився, ми стали свідками».

 17 квітня в Києві, в просторі PEN-Uhraine відбулася презентація книжки Євгена Малолєтки «Облога Маріуполя». У заході взяла участь парамедик Юлія «Тайра» Паєвська, яка була в обложеному Маріуполі. Модератором презентації виступила Ніна Чулаєвська.

 Н.Ч.: Ви фотограф-журналіст. Для чого вам ще книга?

 Є.М.: Чим більше книг, тим краще ми збережемо пам’ять про війну. Книга дійде в бібліотеки.

 Н.Ч.: Чи має фіксування реальності протидіяти пропаганді?

 Є.М.: Наша сила в правді. Але ми не можемо висвітлювати все на 100%. Тому, що є обмеження, пов’язані з безпекою.

 Ю.»Т».П.: Євген провіз флешку із знімками через 15 чи 16 блокпостів. Я взяла другу флешку, коли потрапила в полон, вона була в мене в кишені. Я її згризла і викинула. Знімки зроблені в Маріуполі мали вплив на формування образу України в світі. Світ побачив, що ми людяніші, ми не катуємо полонених. Відео потрапили в Ассошіейтед прес. Американці перевірили й переконалися, що це не фальшивка. Це допомогло Україні створити імідж благородного воїна.

 Н.Ч.: Як ви бачите роль тексту? Що це дає і що це дає читачеві?

 Є.М.: Книга – це один із способів подачі інформації. В книзі можна опублікувати фото, які так не опублікуєш. Інший формат. В книзі трохи більше простору, щоб розказати про відчуття, які залишилися за кадром.

 Н.Ч.: Які фото не можна публікувати? В чому полягають обмеження?

 Є.М.: Є тактична складова, ми не можемо показувати обличчя, рани, геніталії. А книга виходить через якийсь час. Ми вже маємо дозволи. В цій книзі є декілька важливих фото, але я отримав дозвіл від батька.

 Ю.»Т».П. Я парамедик із 2014 року. Зараз на офіцерській посаді, але не на бойовій. Є безумно красиві фото, але там убиті наші хлопці. Я ці фото публікувати не буду.

 Н.Ч.: Чи є у вас якісь поради колегам-початківцям, як докумеднтувати біль, горе? Як донести таку правду світові?

 Є.М.: Не нашкодити. Правильного рецепту немає. Треба робити так, як би ти зробив для своїх близьких. Як би це сталося з тобою, як би ти зробив. Вчора я знімав похорони хлопчика в Черкасах. Я намагався не показати шрам на його голові.

 Н.Ч.: Юля, яка ваша взаємодія з журналістами-документалістами?

 Ю. «Т».П.: Я прошу показати текст перед публікацією. Тому, що журналісти перебріхують. Пишуть те, що я не сказала. Я пишу паралельно. Те, що ми пережили в полоні, ви не зрозумієте. Хлопці з полону… Не треба намагатися витягнути з них емоції. Я мусила тому, що відразу з полону потрапила на міжнародну арену. Навіть у зарубіжних журналістів були неетичні запитання. Слова – це найстрашніша зброя. Спочатку війна точиться в головах.

 Н.Ч.: Як ставитеся до фото поверених з полону. З одного боку радість.. Але люди у вразливому стані.

 Ю. «Т».П. Коли мене привезли і попрохали сказати, я передусім випросила тональний крем, гребінець. Я старанно замазувала обличчя, щоб ви не бачили, що я в жахливому стані. Я дякую українському суспільству, що ви зустрічаєте нас, як рідних.

 Є.М.: Я не хочу знімати якусь кров. Але коли це трапляється, я мушу фотографувати, але потім вибрати фото, яке не викликає відразу. І запитати дозвіл. Але це не завжди можливо. Це важливий процес. Якщо таких фото не буде, у нас не буде доказів для міжнародної аудиторії проте, що відбулося. Всі хочуть побачити. Чим більше доказів, тим більше це впливає на аудиторію в Україні та на міжнародній арені. Зараз війна в Ірані відсунула Україну. А ми повинні показувати світу, що відбувається в Україні. Я роблю це тому, що це важливо для мене, для України, для світу.

 Н.Ч.: Ви пишете, що при підборі кадрів оріцєнтуєтеся на митців, таких, як Караваджо. І водночас говорите, що документальне фото не повинно бути красивим.

 Є.М.: Я навчався в студії, де вчили фотографувати на якійсь мавпочці. Я фотографував Майдан. А на війні ти маєш застосовувати весь свій досвід.

 Ю.»Т».П.:Вдале фото, як вдалий постріл снайпера.

 Є.М.: Війнв 22 року і війна 26 року – це дві різні речі. !% часу я фотографую, а все інше – займаюсь продюсуванням, коли ми маємо їхати тощо. Скільки знімків залишиться в історії? Дуже мало.

 Ю.»Т».П.: У мого діда з Другої світової війни залишилося всього два фото. Я не рахую тих, де просто він у формі. Я думаю, що фото впливає на людей краще, ніж відео. Ми краще сприймаємо нерухоме зображення. При висадці союзників у Нормандії велися кіноз’йомки, але ми пам'ятаємо фото. У мене є друг. Його фото з Чеченської війни – це круто. Це жах. Росіяни в Чечні робили те саме, що вони роблять у нас. Якщо ми не будемо показувати ці фото, ми банально забудемо все.

 Є.М.: Будинки відновлять чи побудують нові. Життя відновиться. Єдине, що залишиться – це фото. Коли я 9 березня опублікував фото розбитого обстрілом пологового будинку, росіяни накинулися на мене, що це фейк, що це постановка, що це підробка. Фото легше підробити, а відео важче. Але росіни підробляють і відео. Беруть наші відео, вирізують те, що їм не подобається і додають своє.

 Люди, які були в Маріуполі, переживали великий стрес і тому, що не могли зв'язатися із зовнішнім світом.

 Ю.»Т2.П.: Жертва Маріуполя була вирішальна. Маріуполь відтягнув на себе великі сили російських окупантів. Але якби народ не піднявся, то Маріуполь не врятував би Україну. Маріуполь – це жертва біблійного масштабу.

 Є.М.: Маріуполь відтягнув на себе війська загарбників. Вони хотіли показати, що вони можуть зробити, що вони захоплять Маріуполь. Поки в Україні йшла мобілізація, Маріуполь тримав удар.

 Н.Ч.: Як вам вдається робити свою роботу і не збожеволіти?

 Є.М.: Я нгамагаюся тримати себе в руках. Іноді менталочка хоче з’їхати в кювет. Допомагає спорт, робота, сім'я. Мені повезло. Більшість людей замикається в собі. Я працював про безвісти зниклих. Приїхали в Бучу. Поки водій мене віз, я розказував йому. Весь вечір розказував усім. Іноземний читач не зрозуміє, що я почув. Але мені треба було виговоритися.

 Ю.»Т».П.: Я не хочу цього забути. Я хочу це пам’ятати. Я все робили правильно. Я психолог і знаю, що з цим робити. Нещодавно я закінчила книгу прози. Там є про Маріуполь, трохи про мене. Вірші допомогли спочатку. Вони допомагають виговоритися. Допомага й те, що я з шести років займаюся спортом. Спочатку було плавання. Зараз я викладаю айкідо. Рекомендую хлопцям, які повертаються з полону йти в спортзал. Існує його. Я практикую йогу регулярно. Я дисциплінована. Я їжджу по світу, розповідаю людям, президентам, коронованим особам. Уявіть, що у вас рана вкрилася кірочкою, а ви весь час її зриваєте.

 Запитання із залу: Чому ця книга з’явилася зараз?

 Є.М.: Роботу почали в 2023 році.Хотілося, щоб книга відлежалася. Коли ми робимо новини, то квапимося. З книгою не бачу сенсу поспішати.

 Георгій Лук’янчук, газета «Нація і держава»: Як ви вважаєте, ці героїчні хлопці і дівчата, які тримали оборону, якби знали, що з ними буде в Оленівці, в інших російських тюрмах, то вони б залишилися на «Азовсталі», в Маріуполі?

 Ю.»Т».П.: Я не була на «Азовсталі». Якби у мене був вибір, я б залишилася там. Але в мене була команда вивозити поранених. Не мдай Боже, щоб вам доводилося робити такий вибір.

 Запитання із залу: Чи став ти знімати краще після Маріуполя?

 Є.М.: Мені складно говорити про себе. Але намагаюся змінюватися і робити краще.

 Запитання із залу: Ви бачили світло в Маріуполі?

 Є.М.: 1 березня – мій день народження. Пологи. Ти бачиш маля, яке буде жити далі. Життя буде продовжуватися.

 Ю.»Т».П.: Люди приносили ліки із роздерибаненої аптеки. Жінки з ампутованими ногами ще нас підбадьорували. Люди Маріуполя – це скарб!

 Анатолій Зборовський

На фото (зліва направо): Ніна Чулаєвська, Євген Малолєтка, Юлія Тайра Паєвська

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #17 за 24.04.2026 > Тема "Ми єсть народ?"