Версiя для друку Обговорити в форумi

Військова операція Сполучених Штатів у Венесуелі 3 січня із захопленням Ніколаса Мадуро та його дружини вразила світ: когось приємно здивувала і втішила, а когось навпаки – шокувала й налякала. У понеділок арештована пара постала перед федеральним судом США в Нью-Йорку, затриманим висунули обвинувачення в наркоторгівлі та незаконних оборудках зі зброєю. Своєї провини, зрозуміло, вони не визнали, диктатор і далі вважає себе президентом – у статусі військовополоненого.

Для України, попри географічну віддаленість від Латинської Америки, ця подія теж може мати непрямі, але суттєві наслідки, які важко оцінити однозначно.

НЕ ВІЙСЬКОВА, А ПРАВООХОРОННА АКЦІЯ?

З військової точки зору операція «Абсолютна рішучість» (Absolute Resolve) була виконана бездоганно. США продемонстрували здатність провести точковий, обмежений за часом і масштабом рейд із досягненням чітко визначеної мети. Швидкість, секретність, координація силових структур і відсутність втрат засвідчили технологічну та організаційну перевагу американських збройних сил.

Критично важливими стали кілька чинників: робота розвідки, зокрема агентурної мережі та новітніх технічних засобів, нейтралізація венесуельської системи ППО російського походження, виведення з ладу командних структур і сухопутних військ країни. Усе це відбулося раптово і несподівано для Каракаса.

Проте ключова особливість операції – її обмежений характер. Американські підрозділи залишили країну відразу після виконання завдання. Державний апарат Венесуели, за винятком самого Мадуро, залишився неушкодженим і продовжує функціонувати.

Постпред США при ООН Майкл Волц на засіданні Радбезу ООН, скликаному 5 січня Колумбією, Росією та Китаєм на запит Венесуели, так і заявив: «Війна проти Венесуели чи її народу не ведеться. Ми не окупуємо країну. Це була правоохоронна операція на основі законних звинувачень, що висувалися десятиліттями».

ТОЙ САМИЙ РЕЖИМ, ВИД ЗБОКУ

Саме тут і виникає головна суперечність. Адміністрація президента США дала зрозуміти, що не має наміру передавати владу венесуельській опозиції, яка раніше визнавалася на Заході легітимною альтернативою режиму Мадуро. Замість цього Вашингтон фактично робить ставку на співпрацю з тими самими посадовцями, які роками були опорою ненависного режиму.

Досить дивно очікувати, що функціонери, сформовані в авторитарній системі, добровільно виконуватимуть директиви з-за кордону. Адже вони зацікавлені не в її трансформації, а в збереженні, у кращому разі – в очікуванні зміни політичних розкладів у Вашингтоні.

Історичні аналогії красномовно свідчать про слабкість такого підходу. Жоден істотний політичний перехід не відбувався через стару еліту без зовнішнього механізму контролю чи примусу. За браку такого механізму саботаж, зволікання та імітація реформ майже неминучі.

Виникає запитання: чи насправді адміністрація США зацікавлена в демократизації країни, передачі її в руки звільненому від Мадуро – «знемадуреному» – народу?

У контексті трампівської операції майже всі політики та експерти наголошують на її реальних мотивах – бажанні заволодіти нафтовими багатствами.

Венесуела володіє колосальними ресурсами, але їхня деградація за останні десятиліття стала символом бездарного управління державою, яке може позмагатися навіть із кремлівським.

Різке падіння видобутку нафти в країні через таке управління перетворило енергетичний сектор із джерела доходів на хронічну проблему.

США заявляють про відновлення нафтової галузі, залучення приватного капіталу та компенсацію втрат. Проте економіка не функціонує у вакуумі. Без передбачуваної влади, зрозумілих правил гри та гарантій безпеки серйозні інвестиції навряд чи можливі.

Доки політична модель Венесуели залишається невизначеною, розмови про швидке економічне відродження є радше добрими побажаннями. Стабільність – передумова, а не тільки результат економічних реформ.

За різними оцінками, на відновлення нафтовидобувної галузі можуть піти роки, і за каденції Трампа це навряд чи відбудеться. Може виявитися, що операція США не поклала край венесуельській кризі, а лише перевела її в нову фазу. Реалістичний сценарій трансформації Венесуели потребує або залучення опозиції для формування влади, або швидкого виборчого процесу під міжнародним контролем, або зовнішньої стабілізаційної місії. Інакше режим трішки змінить фасад, залишаючись таким самим – як продовження епохи Чавеса – Мадуро.

Що ж до США, то в такому разі після швидкого успіху може настати розчарування.

Отже, стратегічне питання – якою має стати Венесуела після Мадуро, враховуючи, що Трамп узагалі уникає слова «демократія», – досі не має відповіді. І саме ця невизначеність може виявитися головним болем для нинішньої адміністрації.

СВІТ РОЗДІЛИВСЯ В ОЦІНКАХ

Міжнародно-правовий аспект операції – очевидно, її найслабше місце.

Світова спільнота сприйняла її дуже неоднозначно – залежно від ставлення до Трампа.

Засідання Ради Безпеки ООН 5 січня продемонструвало різні реакції на події – навіть серед латиноамериканських країн.

Однозначну підтримку висловили явні прихильники президента США, особливо країни, очолювані ультраправими силами. Серед них – Аргентина й Парагвай.

Явне засудження пролунало від Куби, Бразилії, Мексики, Колумбії. Цю позицію підтримали Південна Африка, Пакистан, Іран та Уганда, які заявили, що вибіркове застосування міжнародного права ризикує підірвати всю систему колективної безпеки.

Проте до найгострішої критики США вдалися Росія та Китай, які завжди висловлюють солідарність із різними диктаторами. Щодо Москви, то її філіппіка на адресу Вашингтона певною мірою була несподіваною, враховуючи, що за президенства Трампа російська делегація уникала надто різких випадів проти його адміністрації. Постпред РФ назвав військову операцію у Венесуелі та захоплення диктатора Мадуро «розбоєм», ще й заявив про «порушення всіх міжнародних правових норм».

«Не можна дозволити Сполученим Штатам самоствердитися в ролі якогось верховного судді, у якого одного є право вторгатися в будь-які країни, визначати винних, призначати їм покарання й виконувати їх, незважаючи на поняття міжнародної юрисдикції, суверенітету і невтручання», – справно зачитав Небензя надісланий із Москви текст.

До найбільшої групи, очевидно, належать країни, які засуджують режим Мадуро або й не визнають його легітимним президентом, але при цьому висловлюють занепокоєння діями США. Реакція коливається від майже нейтрального ставлення (Велика Британія, Латвія) до помірно критичного (Франція, Данія).

Постійна представниця Данії при ООН Крістіна Маркус Лассен повторила «заклик генерального секретаря щодо тривожних наслідків цієї військової дії», а також наголосила, що «розвиток подій створює небезпечний прецедент, міжнародне право та Статут ООН як основа архітектури міжнародної безпеки мають дотримуватися всіма державами». Лассен нагадала «про засадничий принцип міжнародного права, який забороняє державам погрожувати або застосовувати силу проти територіальної цілісності та політичної незалежності іншої держави». Водночас вона наголосила, що «Данія не визнає Ніколаса Мадуро легітимним президентом Венесуели» після 2024 року.

Європейський Союз не виробив єдиної позиції з цього питання, тож його представник не виступав на засіданні Радбезу. Очевидно, тому що така позиція мала б містити критику Трампа, а цього в ЄС на сьогодні ретельно уникають.

У самих США, оскільки адміністрація наполягає на трактуванні операції як правоохоронної акції, це автоматично переносить дискусію в площину судових процедур. Суперечки щодо повноважень глави Білого дому та підстав для використання збройних сил майже гарантовано дійдуть до американських судів і активно використовуватимуться опозицією. Причому не лише демократами, а й частиною невдоволених у таборі республіканців. Представники руху МАГА вже критикують президента за втручання в справи інших країн та нехтування принципом «Америка понад усе».

А НАМ ЩО З ТОГО?

Для України «Абсолютна рішучість» є не лише епізодом глобальної політики, а й важливим сигналом щодо підходів Вашингтона до міжнародних проблем. І в цих підходах є не тільки плюси.

Міністр закордонних справ Андрій Сибіга поширив заяву, співзвучну тій, що лунала від європейських країн, – з акцентом на нелегітимності Мадуро та водночас на необхідності дотримання міжнародного права.

Отже, США продемонстрували, що готові вдаватися до сили для досягнення політичних цілей. Вашингтон не обмежується лише санкціями, заявами чи дипломатичним тиском, а здатний на швидкі, ризиковані точкові дії. Рішучість з боку Білого дому – радше позитив для України.

Це означає, що за певних умов він може проявити рішучість і для стримування інших агресорів, зокрема Росії – через поставки більш потужної зброї нашій країні та розширення санкцій проти Кремля.

Венесуела тривалий час була частиною неформальної коаліції держав, які політично та дипломатично підтримували РФ. Режим Мадуро надавав Москві можливість демонструвати глобальну присутність, зокрема через військову співпрацю, енергетичні проєкти та інформаційні кампанії. Дестабілізація цього режиму – навіть без повної зміни влади – звужує простір для російського маневру в Західній півкулі, а отже, опосередковано працює на інтереси України.

Крім того, наступною може бути Куба – давній союзник Росії в регіоні.

Державний секретар США Марко Рубіо напередодні вказав на серйозні проблеми, які чекають кубинський режим після падіння Мадуро.

Факт силового захоплення диктатора має сильний символічний ефект і показує, що навіть високий формальний статус не гарантує недоторканності.

Путін, відомий своїми страхами щодо власної безпеки, напевне, приміряє це все й на себе, попри особисті симпатії Трампа до нього. Зрештою, президентський імунітет не вічний.

Щодо мінусів «Абсолютної рішучості», то вони для України значною мірою такі самі, як і для решти країн. Сполучені Штати пішли шляхом заперечення міжнародного права, який проторила Росія, напавши на Грузію та Україну. Але створили новітній власний прецедент, що завжди є викликом для світового порядку.

Росія, своєю чергою, може використовувати американську операцію як аргумент для виправдання власних дій: мовляв, великі держави вправі силою втручатися у справи інших країн. (Пам’ятаєте Небензине: «Не можна дозволити Сполученим Штатам бути… верховним суддею, у якого одного є право вторгатися в будь-які країни»).

Зрештою, серед аналітиків звучало припущення, що Трамп так показує, що Америка прагне домінувати в Західній півкулі. Він, власне, і заявив про повернення до так званої доктрини Монро ХІХ століття, яка оголошувала цей регіон зоною впливу Вашингтона, запропонувавши сучасну назву – «доктрина Донро» (від «Дональд» і «Монро»).

А решту регіонів, мовляв, можуть ділити між собою інші гравці – Європа, Росія, Китай. Нібито США і РФ навіть домовляються з цього приводу за лаштунками. Проте істерика, з якою Небензя накинувся на США в Радбезі, суперечить цим припущенням.

Хоча Вашингтон здатний одночасно діяти на кількох напрямах, політична увага та дипломатичний капітал не є безмежними. Венесуельська криза може тимчасово відтягнути частину ресурсів – військових, фінансових, політичних – з європейського театру. Для України це диктує необхідність активніше утримувати тему російської війни в центрі американського порядку денного.

Риторика Вашингтона щодо Венесуели вкотре демонструє, що для США на нинішньому етапі першочерговими є економічні інтереси, а не відновлення демократичних інститутів чи відстоювання цінностей.

КОМЕНТАР ЕКСПЕРТА: НЕ БАЧУ ПЕРЕМОЖЦІВ

Правозахисник, дослідник російського геноциду в Україні Крістофер Етвуд вважає, що військова операція США із захоплення Мадуро була явним порушенням міжнародного гуманітарного права, однак може мати радше позитивні наслідки для України.

Як заявив Етвуд у коментарі Укрінформу, оцінюючи події у Венесуелі, він змушений виходити з двох позицій – як американець і як правозахисник, що працював над питаннями відповідальності за воєнні злочини та порушення міжнародного гуманітарного права.

«Я не бачу жодних переможців у цій ситуації. Я визнаю, що Мадуро був диктатором, який погано керував Венесуелою і жорстоко поводився зі своїм населенням. Я також знаю, що багато венесуельців дуже раді його усуненню. Однак спосіб, у який це було зроблено, є явним порушенням міжнародного гуманітарного права», – наголосив він.

За словами експерта, операція була надзвичайно ризикованою і могла завершитися «дуже-дуже погано». «Чесно кажучи, це диво, що все так обійшлося», – зазначив він.

Правозахисник також розкритикував риторику керівництва США, назвавши її проявом американського колоніалізму. «Дональд Трамп заявив, що США фактично керуватимуть Венесуелою. Потім Марко Рубіо пояснив, що йдеться про тиск на Венесуелу. Водночас на пресконференції Трамп постійно повторював, що Сполучені Штати витягуватимуть багатства з Венесуели. Це підпадає під визначення колоніалізму», – сказав Етвуд.

Водночас він зауважив, що з української та геополітичної точки зору ситуація виглядає краще. «З української перспективи, з огляду на геополітичну ситуацію, це, мабуть, скоріше добре для України, ніж погано. Найімовірніший сценарій полягає в тому, що це призведе до ще більшої поляризації у світі», – зазначив експерт.

За його словами, операція США викличе негативну реакцію з боку Москви та Пекіна. «Це розлютить Росію. Це розлютить Китай і зробить Росію менш схильною до якихось переговорів із Трампом щодо будь-чого, пов’язаного з Україною поза Україною», – додав він.

Загалом, за оцінкою Етвуда, наслідки операції можуть бути позитивними в коротко- та середньостроковій перспективі, однак у довгостроковому вимірі вона створює серйозні ризики для світу.

Володимир Ільченко, Нью-Йорк

https://www.ukrinform.ua

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #2 за 09.01.2026 > Тема "Резонанс"