Версiя для друку Обговорити в форумi

22 грудня в Національній бібліотеці України ім. Ярослава Мудрого відбулася презентація книги Вікторії Колмикової "Душа в місті Марії".

Син авторки боєць полку "Азов" Роман "Вахр" Колмиков загинув 16 березня 2022 року в пекельних вуличних боях під час оборони Маріуполя.

Мама Вікторія згадує: "Те, що було далі, важко назвати життям. Перші дні, тижні - це чорна діра. Згодом я почула лише уривки чужих розповідей про жінку, яка вила й руйнувала все навколо. Далі був сірий туман небуття, де свідомість трималася на ліках... І пекло мало запах. Ми – з дочкою і моєю мамою поїхали до того рефрижератора - той солодкуватий, нудотний запах смерті в'ївся в мою душу назавжди. Ми дивились на те, що залишилося від мого сина... і розум відмовлявся вірити. Попереду був місяць очікування результатів експертизи ДНК. Місяць, коли я щодня вдивлялася у фотографії плоті, збільшуючи кожен сантиметр, намагаючись знайти хоч щось, що спростувало б найстрашніше. У той час друзі телефонували й питали: "Як ти?" І я відповідала: "Гірше не буває..." Це словосполучення... Я більше ніколи його не вживаю. Я думала, що я на дні неосяжного океану горя. Що моє пекло найглибше. Але потім реальність почала змушувати мене зводити очі. І я зустрілася з очима інших матерів. І я побачила - у пекла немає дна.

Я познайомилася з родинами, які так і не отримали тіл своїх рідних. Я побачила тих, чиї діти назавжди стали пилом доріг, сталлю "Азовсталі", хвилями моря.

Тих, для кого могила - не символ горя, а недосяжна мрія про місце, куди можна принести квіти і просто помовчати біля останнього притулку рідної людини. На тлі цього тихого, безмежного горя я усвідомила всю поверховість своєї фрази "гірше не буває".

Коли відкривали виставку «Янголи Маріуполя - Герої мого краю», тоді до мікрофона підійшла Вона. Неймовірна Мама, у якої один син загинув, а другий досі в полоні. Я чекала слів про особисте горе. А вона твердим упевненим голосом розповіла про те, як наші рідні героїчно боронили Маріуполь 86 днів, про подвиг, який дав країні дорогоцінний час.

 Вона говорила не про себе, а про них. Про наших дітей. Саме тоді я зрозуміла, що я така не одна.

 Вона обернула свою любов до синів і доньок — на дієву любов до країни, за яку їхні діти боролись”.

 Вікторія Колмикова розмірковує: “Справжній вимір трагедії — не в кількості тіл, а в кількості втрачених Всесвітів. За кожним іменем стоїть унікальний неповторний світ. Всесвіт з дня народження та становлення особистості, першого кохання, дотепних жартів, які розуміли тільки друзі, планів на майбутнє, улюбленої музики в навушниках, улюблених книжок, тепла його обіймів, дружби... Це те, що неможливо перелічити. Це можна лише відчути, якщо наважитись зазирнути всередину”.

 Мама полеглого героя пише про свою книгу: “Ця книжка — щеплення проти байдужості. Це спроба повернути нації її вкрадену душу через історію тих, хто за неї поліг. Це заклик навчитися вимірювати втрати не кількістю, а глибиною порожнечі, яка залишається після кожного. Це мій протест проти того, щоби подвиг став звичним, а імена Героїв перетворилися на суто назви вулиць, написи на кам’яних дошках і... втратили свої живі обличчя”.

 Що означає пам’ятати?

 Вікторія Колмикова пояснює: “Пам’ятати — означає розповідати. Розповідати їхні історії, ділитися їхніми фотографіями, згадувати їхні жарти. Не дати їхнім голосам затихнути.

 Пам’ятати — означає боротися за їхні імена. Не дозволяти, щоби вони розчинилися в безликому мартиролозі. Вимагати пошани і справедливості.

 Пам’ятати — означає жити так, щоби бути гідними їхньої жертви. Не марнувати свободу, яку вони нам вибороли. Будувати країну, про яку вони мріяли.

 Пам’ятати їхні подвиги, усвідомлюючи, що ці подвиги народилися з величі їхніх унікальних особистостей — бо саме особистості здатні на подвиги”.

 Під час презентації в бібліотеці експонувалася фотовиставка “Душа в місті Марії”. На ній представлено світлини матерів і їхніх загиблих синів. Портрети розділені ламаними білими лініями ніби хтось їх розірвав.

 Такі ж світлини опубліковані в книзі. Тільки тут є імена, позивні та вік загиблих героїв, місця проживання і одна, або зрідка кілька їхніх фраз.

 Наприклад, Роман Колмиков “Вахр” із Вінниці (20 років): “Для мене честь брати участь у творенні історії України! Для мене честь приєднатися до героїв своєї країни. Бо допоки є ті, хто вийде боронити Україну, ми як нація варті поваги!”

 Олексій Кісілішин “Лев” із Маріуполя (26 років): “Все буде Україна. Це точно!”

 Ігор Шастун “Маяк” із Маріуполя (29 років): “Ми живемо в чудовий час.Як би не було страшно, але це історія, яку буде пам’ятати весь світ”.

 Кирило Марченко “Прайд” із міста Сніжне Донецької області 31 рік): “Ми на своїй землі і будемо боронити її”.

 Євген Петраш “Юджин” із міста Суми (27 років): “Життя не справедливе і потрібно боротись!”

 Книга “Душа в місті Марії” розвінчує два міфи російської пропаганди. Перший про азовців-фашистів. У книзі описано, якими були ці хлопці, в яких сім’ях вони росли.

 Другий міф про те, що Маріуполь чекав російські війська. Коли азовці йшли вулицями міста Марії (Маріуполя), люди стояли з синьо-жовтими прапорами.

 Книга містить світлини, де маріупольці зафіксовані з плакатами, на яких написано: “Маріуполь дякує полку “Азов”, “Ганьба зрадникам України”, “Украина — наш дом!”. На одній із світлин двоє дівчаток у вишиванках тримають плакат із зверненням до Путіна: “Дядя Вова! Нас не надо защищать, мы хотим еще пожить!»

 На презентації лунали заклики передавати спогади про полеглих героїв і їхні речі в музеї.

 Текст книги Вікторії Колмикової “Душа в місті Марії” паралельно подано двома мовами: українською і англійською. Щоб правду про війну в Україні могли прочитати і за кордоном, де Росія поширює шаленими темпами й у великому обсязі дезінформацію.

 Вікторія Колмикова присвятила свою книгу “усім Героям, чия душа залишилась у місті Марії. І кожній Матері, яка, віддавши найдорожче, стала вартовим пам’яті про свою дитину”.

 Анатолій Зборовський

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #52 за 26.12.2025 > Тема "Душі криниця"