Версiя для друку Обговорити в форумi

«Обличчя Незалежності» – відзнака для тих, хто виборював і продовжує виборювати нашу незалежність, для тих, хто назавжди залишився у строю. «Ще одна відзнака синового чину, яку він заслужив по праву. Надзвичайно скромний у житті, тепер він свої нагороди, вистраждані ним як революціонером на буремному Майдані під час Революції Гідності, добровольцем на донбаських степах у 2015 році в складі "Карпатської Січі", борцем із корупцією у бурхливій громадській та депутатській діяльності. Зрештою, непростим та доленосним рішенням остаточно пов'язати своє життя зі службою в ЗСУ, курсантські будні, а потім несення служби на передовій фронту як командир підрозділу 24 ОМБр ім. короля Данила... аж до свого останнього подиху... Довгий безперервний отримує шлях боротьби тривалістю в 7 років. Ти заслужив, синку, на визнання, бодай після смерті! Хоч у твоєму випадку смерті немає, є безсмертя: у людській пам'яті, вдячності, шані, у продовженні твоєї справи», - слова мами Героя Тараса Матвіїва неможливо читати без болю. В цих словах все – гордість за сина, світла пам’ять та невимовний пекучий біль, адже час невблаганний і тоді…

Просто приходить розуміння, що вже ніколи не побачити рідну людину, не почути її голосу. Лише наша пам’ять здатна творити дива – зробити все, аби чин героїв ніколи не забули. А нещодавно про незабутнього Тараса Матвіїва згадували і на Львівщині, під час нагородження лауреатів літературно-краєзнавчого та мистецького конкурсу імені Мирона Утриска. Він став лауреатом I премії у номінації «Поезія». Загалом же конкурс має три номінації – «Історія-Краєзнавство», «Проза», «Поезія». Серед нагороджених – письменники Анатолій Городницький, Лариса Омельченко, Валерій Галадим, Наталія Осипчук, поети Оксана Гунько-Маїк, Мирослава Данилевська-Мілян, Зеновій Філіпчук, краєзнавці Олександр Тренич, Олександр Панченко, Галина Кавка.

Будь-який літературний конкурс – то завжди виклик. І для себе, і для всіх, хто взяв на себе місію оцінити, порекомендувати колегам- письменникам і читачам. І неважливо, де відбувається нагородження лауреатів – чи то в столиці, чи то в карпатському краї, адже для творчих людей головне – обмін думками та емоціями, пошук нових ідей та можливість творити. І, звісно, географічне розташування тут не головне. Але коли в потрапляєте в край карпатський, то вихор емоцій та почуттів настільки потужний, ніби карпатська магія з усіма мольфарами, які здатні творити дива. Тож дізнаймося якомога більше про Турку, де нам пощастило побувати. Попри те, що місто, розташоване на лівому березі річки Стрий, є найменшим районним центром Львівщини, воно має досить цікаву історію, що сягає давнини. Перша письмова згадка про Турку датується 1431 роком. Про місто писалось у грамоті польського короля Владислава ІІ Ягайла, де право на володіння Туркою та навколишн селами було подароване угорському графові Волоху Ванчі та його синам.

 А деякі історики кажуть, що місто було засновано ще у далекому ІХ столітті. Орієнтовним часом заснування Турки можна вважати 1280–1320 роки, тоді це була залога для оборони одного з найважливіших торгових шляхів, що поєднував Закарпаття з Прикарпаттям.

 Вже у 1730 році місто отримує магдебурзьке право, й Антоній Калиновський, тодішній його власник, переносить до міста свою резиденцію. Так у Турці з'являється славнозвісна ратуша і замок, споруджується єзуїтський костел і швидко розвиваються ремесла та торгівля. Згодом до складу міста включають села Слобода, Середня Турка, Старе Село та Горішня Турка.

 З роками місто починає все більше розширюватись та розвиватись. Так у 1905 році через місто проклали колію, що поєднувала Ужгород та Самбір.

 Походження назви міста має дві версії. За першою, назва міста походить від назви воріт, що були розміщені на в’їзді у місто. Ці ворота називали «тур'я», або ж «турія». За другою версією, Турку назвали так через диких биків, турів, які паслися на прибережних рівнинах.

Наша подорож та знайомство з Туркою були б неможливі, якби з нами не було нашої активної Руслани Юсипович, директора музею «Бойківщина». Її розповіді – розсипи цікавих фактів про рідний край, в який пані Руслана залюблена усім серцем. Тож рушаймо разом з пані Русланою та відкриваймо для себе бойківські перлини. От ми біля міської Ратуші, що розташована у самому центрі міста і була побудована у 1907 році на місці дерев'яного старого будинку магістрату. Споруда виконана у витонченому стилі модерн. Нині у ній розміщуються міська рада, архів, бібліотека та музей «Бойківщина».

 Про музей «Бойківщина» Руслана Юсипович може розповідати годинами, адже сюди вкладено стільки її натхненної праці. Плекає традиції, передані попередниками, шукає сучасні цікаві методи роботи.

 Музей є справжньою гордістю міста. Це величезна скарбниця історії, культури, обрядів, традицій та побуту бойків. Саме Турку називають неофіційною столицею Бойківщини, адже на берегах її місцевих річок оселилися перші представники племені бойків. З них походили Іван Франко, Петро Сагайдачний, Лесь Курбас та Степан Бандера. У музеї чотири виставкові кімнати, які висвітлюють історичні події краю та повсякденне життя місцевих жителів. Тут можна побачити одяг бойків, взуття, дерев'яні вироби, станки, ковальський міх, літературу та ще багато чого цікавого.

 На нас, письменників, вже сповнених вражень, чекала ще одна екскурсія, без якої відвідини Турки – бойківської столиці, вважається неповним. Тож рушаймо на кам’яний кар’єр, який ще називають Блакитним озером. Звісно, підйом вгору, що дедалі стає все крутішим, змушує напружити фізичні сили. Але краєвиди, що відкриваються з гори, вражають. У 1966 році у цьому кар’єрі добували близько 20 тисяч тонн каменю для будівництва. Не важко здогадатися, що Блакитним озером кар’єр називають через його неймовірний блакитний колір.

 «Кар’єр розташований під горою Кичера, яка височить над долиною міста і має висоту 881 метр. Сам кар'єр наповнений кришталево-блакитною водою, у ньому утворилось Блакитне озеро, яке сягає 20 метрів в глибину», -слухаємо пояснення пані Руслани і все ближче наближаємося до бездонної чаші з небесною водою. Здається, що саме небо вирішило трохи відпочити і занурилося у кришталево чисту воду.

 …Незабутні миті спілкування з творчими людьми, однодумцями. Надзвичайні цікаві та пізнавальні екскурси в минуле та щира любов до рідного краю від пані Руслани Юсипович. Усіх нас об’єднав Мирон Утриско, на честь якого названо конкурс. Ім’я Утриска має назавжди увійти до золотого фонду видатних діячів української культури. Мирон Утриско (1908-1988) – український громадсько-політичний діяч, організатор ОУН на Турківщині, дослідник Бойківщини. Як юрист, брав активну участь в організації читалень, Турківської повітової студентської секції «Сокола», дитячо-молодіжної організації «Пласт».

 У 1932 році його обрали головою товариства «Відродження». Під час Другої світової війни змушений був переховуватися від радянської та німецької влади, а згодом опинився на еміграції в США. Саме на еміграції Мирон Утриско став співзасновником товариства «Бойківщина», а згодом і його головним редактором. Разом зі своїми побратимами ініціює відновлення видання за кордоном «Літопису Бойківщини». Видав працю про гетьмана Петра Сагайдачного та героя Віденської перемоги над турками Юрія Кульчицького.

 За його редакцією у 1980 році році вийшла монографія «Бойківщина. Середня частина Українських Карпат». Окрім цього Утриско написав кілька статей з історії Турківщини, заснував радіопрограму для українців Філадельфії.

 Під час проведення других Всесвітніх Бойківських Фестин на будинку Ратуші в Турці Утрискові було встановлено меморіальну дошку. І, зрештою, його іменем було названо літературно-краєзнавчий конкурс, який об’єднав творчих людей.

 Тож нехай щасливі творчі моменти стануть поштовхом до нових ідей та нових книжок. Бо ж як без них? Шануймо наше, українське, бо скільки ще незнаного, що чекає на відкриття.

Наталія Осипчук,

письменниця, член НСПУ

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #41 за 10.10.2025 > Тема "Українці мої..."