Версiя для друку Обговорити в форумi

4 вересня в Українському домі в Києві відкрилася фотовиставка Олександра Глядєлова «І побачив я». Автор – відомий в Україні та за рубежем фотограф. Він принципово знімає на чорно-білу плівку. Глядєлов висвітлював воєнні конфлікти в Молдові, Нагірному Карабаху, Чечні, Киргизстані, Сомалі, Південному Судані. Був двічі поранений у Молдові та на Донбасі під Іловайськом. Співпрацює з міжнародною гуманітарною організацією «Лікарі без кордонів». Його фото регулярно використовують міжнародні організації.

 На нинішній виставці представлена в 323 світлинах історія України від боротьби за проголошення Незалежності в 1991 році до сучасної російсько-української війни. На виставці також показано болючі соціальні проблеми суспільства – дитяча безпритульність, наркоманія. І водночас героїзм нашого народу. Фото чергуються з есеями філософів, істориків, письменників, військовослужбовців і громадських діячів.

 У 1984 році відомий письменник із Чехословаччини Мілан Кундера писав у своїй статті «Трагедія Центральної Європи» про долю народів під владою Кремля. Як приклад того, що може їх чекати, він наводив історію українців: «Поволі щезає одна з найбільших європейських націй (українців є майже сорок мільйонів). А світ і не усвідомлює, що на його очах відбувається настільки колосальна, неймовірна подія».

 На момент, коли з’явилася ця стаття, КДБ майже повністю зачистив будь-які прояви інакодумства в Радянській Україні. Частка українців у державному республіканському апараті поступалася частці росіян, а за кількістю книжкової продукції рідною мовою на душу населення Україна займала одне з останніх місць у всьому комуністичному таборі.

 Рік потому до влади приходить Горбачов, і його політика перебудови та гласності призводить до серії карколомних подій.

 Відбувається швидке перетворення українців із майже зниклого народу до незалежної нації, яке мало вигляд майже дива.

 Між тодішніми подіями та двома революційними Майданами й нинішньою російсько-українською війною є велика подібність. Як і тепер, тоді вони висвітлили феномен виняткової національної стійкості українців нашого вміння виживати та відроджуватися навіть за найгірших обставин.

 Завдяки фотографіям Глядєлова ми можемо знову нагадати собі і цілому світу про цей феномен. Боротьба з насильством і злом має сенс, а ми в цій боротьбі можемо – і навіть повинні – перемогти.

 Поетка і сценаристка Любов Якимчук зазначає: «Як сонце сходить першим на сході, так і першими ворога зустрічали на Луганщині та Донеччині. У квітні 2014 року ми зібралися біля палацу культури в Луганську, де ще зовсім недавно лунали пісні «Океану Ельзи». Звідти рушили в таємне місце обговорити, як витягти полонених із захопленого росіянами й зрадниками луганського управління СБУ, як закрити потреби військових частин та скоординувати розміщення української символіки в місті.

 Ті, хто дозволив мені бути з ними в той день, стали волонтерами та військовими, і досі продовжують боротьбу за нашу країну. Саме місцеві мешканці формували такі перші добровольчі батальйони, як «Айдар», «Донбас», «Луганськ-1». Багато луганців і донеччан долучилися до інших підрозділів, зокрема, до «Азову». Разом із добровольцями з усіх куточків України місцеві ставали на захист наших східних рубежів. Часто лише зі стрілецькою зброєю та без засобів захисту ці добровольці відбивали атаки й не дозволяли ворогу прорватися вглиб країни.

 Українським військовим допомагали цивільні, які залишились в окупації. Ми знаємо про них надто мало, бо партизанська війна – не місце для оспівування героїв. Але точно відомо, що ці люди коригували артилерійські удари по складах зі зброєю окупантів, а також власноруч підривали залізничні колії та склади боєприпасів. А дехто наводив удар на власний будинок, що перетворився на штаб ворога. Як воно просити своїх знищити дім, де ти провів свої найкращі роки?

 Рух спротиву не зупиняється і тепер – про це свідчать регулярні російські кримінальні провадження проти українців в окупації. Про це скупо повідомляють в новинах, переважно ворожих. Моя хата скраю – першими ворога зустрічаємо. Першими – на сході нашої країни, першими – на сході Європи.

 Коли моя родина покинула окупацію, в нашому домі оселився російський бойовик. Нинішнього року цей окупант помер. Нехай це буде добрим знаком для чогось більшого».

 Письменниця і військовослужбовиця 140 батальйону морської піхоти ЗСУ Ярина Чорногуз згадує про роки, що передували повномасштабному російському вторгненню: «У ті роки з’явилося відчуття пастки та воєнного кола. Пастки, бо було відчуття, що стагнацією на фронті та зменшенням кількості людей у ЗСУ скористається ворог. Воєнного кола, бо постало розуміння, що Україна століттями існує у вічній обороні своєї території та ідентичності – чим швидше приймеш це для себе, тим зрозумілішим стане твоє життя»

 Військовослужбовиця 13 бригади Національної Гвардії України «Хартія» Юлія (Тайра) Паєвська розмірковує: «Ми присутні при відродженні нації в прямому сенсі, на рівні тіла, дії, вибору. Я бачила все це наживо, з першої світлини цієї виставки, на власні очі На цих знімках фрагменти мого внутрішнього жорсткого диска – і це свідчення неймовірної майстерності Глядєлова. Цей блок про нас. До цієї катастрофи ми прийшли вже зі сформованою гідністю, пройшовши шлях зростання. Ви бачите, як зводилися підвалини нашої стійкості. Ми вийшли назустріч агресії Російської Федерації не з ідеологією, а з етикою вільної людини. І вистояли».          

 Фотовиставка Олександра Глядєлова «І побачив я» вже викликала жвавий інтерес у киян і гостей столиці України.

 Анатолій Зборовський

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #37 за 12.09.2025 > Тема "Душі криниця"