Версiя для друку Обговорити в форумi

Його прізвище майже не відоме на Одещині, хоча в 1919-1920 роках він брав участь у першому Зимовому поході, звільняючи від червоних банд землі Балтського повіту та Ананьївщини. Однак не тільки за це я хочу згадати свого земляка з Запорізького краю. В липні 1919 року полк, яким командував Олександр Вишнівський, під час боїв за станцію Вапнярку розбив вщент 54-й полк імені Лєніна, яким командував відомий одеський злочинець Мішка Япончик, а командир чкурнув з поля бою. Після цього більшовицька ЧК поставила остаточну крапку в біографії Мойши Вінницького аж під Вознесенськом. В цьому році Олександру Вишнівському виповнюється 135 років.

 Народився Олександр 12 (24 за н.ст.) серпня 1890 року в старовинному козацькому селі Заливному (Брозолевому) Олександрівського повіту Катеринославської губернії (тепер село Заливне Новомиколаївської громади Запорізького району Запорізької області), яке на той час було центром однойменної волості. Батьки Олександра належали до київської гілки дворянського роду Вишневських, середню освіту здобув у Київській торговій школі М.А. Терещенка на Подолі. Маючи документ про середню освіту, добровільно вступив до російського війська, а через два роки вступив до Віленського юнкерського піхотного училища (деякі автори називають Чугуївське училище). Прізвище О.Й. Вишнівського можна побачити саме серед випускників Віленського училища 1913 року.

 Після успішного закінчення училища Олександр в ранзі підпоручника поступає на службу до 169-го піхотного Ново-Трокського полку в м. Вільна (тепер Вільнюс). Під час Першої світової війни, наприкінці серпня 1914 року, його полк потрапив в оточення, а поранений підпоручник Вишнівський потрапив до німецького полону. Був у кількох таборах для полонених, поки не опинився у Ганноверіш Мюнден, в якому на ниві українізації активно працював Союз Визволення України, організований Дмитром Донцовим. Основною задачею Союзу була просвіта серед полонених українців.

 Пізніше, у своїх спогадах генерал Вишнівський ділиться тими враженнями, які вплинули на формування свідомості офіцера російської армії як українця, нащадка козацького роду. До знайомства з книгами Донцова підпоручник Вишнівський «вважав себе малоросом, як одна з гілок разом з великоросами і білорусами творили єдину цілісність» (знайома казочка). Тепер Олександр довідався, що «він став ще й хохлом». Після знайомства з націоналістичною літературою він відчув, «як полуда спадає з моїх очей, мого мозку і всієї моєї істоти, і я почав бачити те, чого не розумів, і відчувати, чого не відчував. Нарешті для мене стало цілком ясно, що я не якийсь там «малорос» чи «хахол», менший брат «великороса-москаля», а українець, нащадок народу, що мав свою державу, військо, культуру, мову і т.д., народу, підступно уярмленого Москвою, і що моє попереднє молоде життя, з російським патріотизмом і «боже царя храні» – було несвідомим яничарством».

 Натхненний літературою, після підписання Берестейського миру Олександр у лютому 1918 року очолив пішу сотню у 1-му, а згодом і курінь (батальйон) в українському козацькому полку імені Петра Дорошенка «Синьожупанної» дивізії. За часів Гетьманату «Синьожупанна» дивізія була розформована, а сотник Вишнівський продовжив службу в 11-й пішій дивізії 6-го (Полтавського) армійського корпусу.

 Після приходу до влади в Україні Директорії УНР сотник Вишнівський вступив до Дієвої Армії УНР, він увійшов до складу комісії, яка займалася формуванням нових підрозділів, а згодом став помічником командира 1-го Синьожупанного полку М. Вовчка-Пащенка. Вже 1-го лютого 1919 року синьожупанників було відправлено на лівий берег Дніпра прикривати рештки Армії УНР, які відступали під натиском більшовицьких військ. Після цього полк опинився у Василькові під Києвом, де отримав своє перше бойове хрещення в другій половині лютого. У березні в боях під містом Вчорайше на Житомирщині командир синьожупанників Вовчок-Пащенко не зміг контролювати ситуації й за таких умов Вишнівський перебирає командування полком. В той же час полк перейшов у підпорядкування начальника 7-ї кадрової дивізії М. Шаповала.

 Після захоплення наприкінці березня більшовиками Жмеринки війська Армії УНР були розділені навпіл. За таких скрутних обставин командир полку Синьожупанників не впав у відчай — Вишнівський вивів свою частину до річки Збруч, паралельно роззброївши збільшовичений Бессарабський полк, отримавши значну кількість зброї. Протягом кінця квітня — середини травня полк Олександра Вишнівського перебував за Збручем, де ніс охоронну службу. Від кінця травня синьожупанники знову беруть участь у бойових діях: Кам'янець-Подільський, Нова Ушиця, де полк отримав нову нумерацію (7-й Синьожупанний полк 3-ї пішої дивізії). А в липні відбулась Вапнярська та Піщанська операції на території Вінницької області. Саме під Вапняркою підрозділи полку Вишнівського завдали нищівної поразки червоним, особовим складом дивізії було знищено 22 ворожі частини в загальній кількості до 11 тисяч бійців. Саме за ці бої третя дивізія Армії УНР отримала назву «Залізна», а командир полку був нагороджений військовою відзнакою «Залізний хрест».

 На жаль, у ході Піщанської операції Вишнівського було поранено й він тривалий час перебував у шпиталі на лікуванні. У листопаді 1919 року Вишнівський повернувся до Наддніпрянської армії УНР, де очолив залишки розбитих «синьожупанників», об'єднаних у 3-й окремий кінний полк. На чолі цього полку О. Вишнівський пройшов бойовими шляхами Зимового походу армії УНР.

 У спогадах українських вояків про бої за Вапнярку ніхто не згадує імені одеського бандита, вочевидь навіть не здогадуючись, що російська пропаганда намагатиметься створити міф, в якому одеського нальотчика хотіли перетворити в такого собі одеського Робін Гуда.

 Під час оборонних боїв, 10 липня 1920 року полковника Вишнівського знову було поранено і його права рука назавжди залишилася непрацездатною. Фронтова рана вплинула на місце подальшої служби Вишнівського: оскільки фізично працювати він не міг, то радо прийняв пропозицію земляка із Запоріжжя генерала В.П. Зелінського очолити його канцелярію.

 У міжвоєнний період О.Й. Вишнівський проживав у Польщі, займався написанням спогадів та досліджень з історії українських визвольних змагань, збирав документи та матеріали про Армію УНР. Ці спогади були надруковані у журналі «За державність», зокрема «Вапнярка» (1934, № 4) та «До історії «Синіх» і «Залізних» (1937, № 7).

 З наближенням лінії радянсько-німецького фронту Олександр Вишнівський перебрався до Німеччини, а в другій половині березня Президент УНР в екзилі Андрій Лівицький призначив генерал-хорунжого Вишнівського до штабу Української національної армії Вермахту, але Друга світова війна в Європі вже наближалась до фіналу. Олександр Йосипович перебував на території Німеччині до 1948 року, після чого емігрував до США, де оселився у Детройті. За океаном він не полишив історичних досліджень і видав у Нью-Йорку у видавництві «Червона калина» 1971 року книгу «Третя Залізна дивізія», а у 1973 капітальну працю про визвольні змагання під назвою «Повстанський рух і отаманія».

 В цій роботі автор указав чотири основні причини наших поразок – несвідомість, отаманія (роздрібленість), зрада і зневіра. Наведу декілька цитат генерала:

 «Український народ, внаслідок кількасотлітнього перебування під московським ярмом не був а ні політично вироблений, а ні національно свідомий. Був чудовим грунтом для буйного врожаю різного типу авантюрників».

 «Приспаний національно і збуджений в огні і бурі революції, майже без власної інтелігенції, яка на протязі віків зросійщилася. Український народ у своїй більшості пішов за гаслами соціальними, а не національними. І такою своєю поставою змарнував великі можливості визволення».

 «Завинила не армія, а завинив соціалістичний уряд УНР з його пацифізмом і з його антимілітаристичним наставленням»

 Ці фрази, на жаль, тісно пов’язані з сучасними подіями в Україні, від проголошення Незалежності і поступовому нівелюванні високих мрій очільниками країни, п’ятою колоною, провокаційною пропагандою того самого ворога і його прямою агресією.

 Саме в Америці урядом УНР в еміграції Вишнівського було підвищено до рангу генерал-поручника Армії УНР. Після важкої хвороби 12 жовтня 1975 року в місті Детройт помер генерал Олександр Вишнівський, лицар Залізного Хреста. Поховали генерала на цвинтарі в Баунд Бруці, а через 4 роки поруч поховали дружину Катерину.

 У жовтні 2015 року в його рідному селі Заливне Запорізької області на стіні сільського будинку культури встановлено меморіальну дошку на честь видатного земляка. До 130-річчя Олександра Вишнівського запорізький історик Юрій Щур перевидав спогади генерал Олександра Вишнівського «Повстанський рух і отаманія». Як бачимо, імена українських героїв живуть у пам’яті народу, а міфи, які були створені окупантами, поступово відмирають. Як говорять українці: «Мертві бджоли не гудуть».

ГЕРОЯМ СЛАВА!

Василь Вельможко,

краєзнавець.

Одеса

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #34 за 22.08.2025 > Тема "Українці мої..."