Версiя для друку Обговорити в форумi

Микола Волинко – один із групи активних громадян, які приходять до судів надавати моральну підтримку нашим військовим, що відіграли важливу роль в обороні України від нападу російських окупантів, а тепер наша влада їх судить. Це – Роман Дудін і Олег Кулініч. Ці люди показали, що вони є військовими фахівцями вищого класу і українськими патріотами. А наша влада замість того, щоб дати їм можливість продовжувати захищати Україну, намагається засудити їх.

 -Коли й де ви народилися? В якій родині?

 -Я народився 21 листопада 1954 року в селі Курахівка Донецької області. Нас в родині було шестеро дітей. Я - другий. Мій батько із Васюринської станиці Краснодарського краю, мати із Західної України. Я після служби в армії працював на шахті.

 -Ви чудовий приклад того, що буває, коли схід і захід України разом. А якою мовою розмовляють на Донбасі?

 -В містах російською, в селах переважно суржиком. Біля Бахмута є кілька сіл, де живуть переселені лемки. У Великоновосілківському районі теж живуть вимушені переселенці із Західної України. Там розмовляють українською мовою.

 -З чого почалися шахтарські страйки?

 - Страйки розпочалися в 1989 році, в липні, хоча окремі шахти бастували ще в березні. Масово на початку липня застрайкували шахтарі Кузбасу. Говорять, що шахтарі висували економічні вимоги. Це неправда. У наших вимогах було понад 30 пунктів. Економічні були на 27 місці. Зарплати, пенсії, відпустки, постачання, забезпечення були на рівні Москви і Києва. Вихідними до нас приїздили автомобілі з російськими номерами. Росіяни скуповували м'ясо, ковбасу. Шахтарі в радянський час були найбільш освіченими. Мало хто закінчив тільки середню школу. Багато закінчили технікуми, інститути, університети. Я передплачував газети і журнали на 500 карбованців. Журнали «Ровесник», «Октябрь», «Наука и жизнь», газету «За рубежом» тощо. 4 березня 1990 року, після мітингу біля Донецького обкому партії ми вивісили жовто-блакитний прапор. Ми вимагали заборонити парткоми на підприємствах. Першими таку вимогу висунули шахтарі Воркути. Після забастовок мене запросили в Англію. Коли англійські шахтарі страйкували, радянські шахтарі перераховували їм 3-хденний заробіток. Коли я в Англії запитав, скільки грошей із СРСР отримали шахтарі, то вони були вражені: «Ви, бідняки, ще нам допомагали». Потім я дізнався, що ці гроші до Англії не дійшли, осіли в Парижі на користь Комуністичної партії Франції. Але в Англії я побачив, в яких умовах там працюють шахтарі. Нам би такі умови. Коли я дома почав розповідати про побачене за кордоном, то мені не повірили, що таке може бути, кричали: «Злазь з трибуни і не розказуй казки!» Потім я побував в Австралії на запрошення австралійського уряду. Після страйків ми створили Незалежну профспілку гірняків Донбасу. Я був головою ревізійної комісії, а потім головою цієї спілки.

 - Як ви оцінюєте боротьбу шахтарів?

 - СССР – це штучне утворення. Він повинен був розвалитися. Ми, шахтарі цей процес прискорили.

 - Ви маєте нагороди?

 - Я повний кавалер «Шахтарської слави», «Шахтарської доблесті». Також нагороджений «Лицарським хрестом», медаллю «За сприяння Збройним Силам України». 23 травня 2014 року на сепаратистському мітингу проголосували за мій розстріл. Але з уточненням; «Якщо ми його спіймаємо».

 - Чому так змінились шахтарі?

 - Шахтарі 1989-го і 2014-го – це небо і земля. Багато шахтарів виїхали, повмирали. Росіяни купували підприємства і закривали їх. Чимало шахтарів виїздили в Ростов-на-Дону, в Росію. Я приїздив на кожну шахту. Люди одурманені російською пропагандою, кричали: «Ми бендерівців будемо вбивати!» Говорю: «Я – бандерівець». На мене полювали. На мене було вчинено два замахи. Коли я перебрався в Київ, Олег Кулініч і Михайло Волинець мені допомогли. Я знаю Кулініча з кінця 1990-х років. Я не чув від нього жодного поганого слова про Україну. Це провладні ЗМІ записали його в зрадники.

 - Чи можна було придушити сепаратистів і російську агентуру на початку їх виступів?

 - Перший бій в Донецькому аеропорту відбувся 26 травня 2014 року. В Донецьку було 5 українських військових частин. Чому вони не діяли? Якби місцева влада стала на диби…

 - Що треба було зробити в Україні після проголошення Незалежності?

 - В 1989-90 роках я спілкувався з народними депутатами СРСР від Прибалтики. Вони розповідали, що робитимуть, коли Союз розвалиться. Те, що захопила радянська влада, повернуть власникам. Громадянство отримають тільки ті, хто знає мову, історію і культуру держави. Хто не знає державної мови, не має права голосувати і займати керівні посади. Такі закони нам треба було запровадити. І зараз необхідно. Закон про громадянство повинен бути жорсткий. Всі, хто переїхав жити в Україну після 2013 року, повинні її залишити. Це не стосується тих, хто зі зброєю в руках, захищає Україну.

 - Чи знаєте ви, що зараз відбувається на окупованій території?

 - Так. Маю зв'язок. Там зараз витискають корінне населення. Масово завозять росіян із Росії. Дають їм гроші. Так, як у 1932-33 роках завозили росіян і заселяли в хати померлих від голоду. Із 2014 до 2022 року в Донецьк переїхало 100 тисяч російських громадян. Мені повідомляли, що дві родини бурятів були в захопленні від нових житлових умов. Вода гаряча і холодна, туалет. І все це в квартирі.

 - Минулого року вам виповнилося 70 років. Здоров’я не турбує?

 - Я 47 років курив «Біломор». І в мене виявили рак легенів. Відразу прооперували, потім була хіміотерапія. Лікар мені сказав: «Ти хочеш, щоб твоя дружина вийшла заміж за іншого? Якщо ти помреш, так буде». Це на мене дуже вплинуло. Головне в боротьбі з раком позитивний настрій, позитивні думки. Рак найбільше боїться позитивного настрою людини. В мене думки позитивні. Слава Богу, бігаю.

 Анатолій Зборовський

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #14 за 04.04.2025 > Тема "Українці мої..."