Версiя для друку Обговорити в форумi

Нещодавно в Харкові вийшла друком книга Олександра Денисюка

«Сім днів українського пекла». В ній описано події липня 2022 року на лінії зіткнення з російськими військами в селі Дементіївка Дергачівського району Харківської області. Автор ділиться власними спогадами про виконання бойового завдання, описуючи свої спостереження, переживання й подвиги побратимів, багато з яких, на жаль, уже «на щиті»…

Олександр Денисюк характеризує підрозділ, в складі якого він захищав Україну від російських окупантів: «Наш підрозділ Територіальної оборони Збройних Сил України міста Києва на 100% був з добровольців, які зголосилися стати на захист нашої столиці, хоч і не були професійними військовими. Та й фізична форма разом із військовими навичками в більшості на початку була в найкращому разі на трієчку. Водночас кожен з нас, попри все, добровільно взяв до рук зброю, коли це було найбільш необхідно для країни, з перших днів шоку, хаосу, страху й цілковитої невизначеності, - і вже це було сміливим вчинком та однозначно викликало нашу повагу один до одного. Найстаршому з нас, Олександрові Мельнику на псевдо Сєдой було 57 років. Він був напівглухий і ходив зі слуховим апаратом. Наймолодшому – Владиславу Чуприні на позивний Сімба – 20. Ми всі були як одна дружна сім’я. Жодних крадіжок чи серйозних конфліктів не виникало. І це стало можливим завдяки високій мотивації та розумінню кожного з нас, для чого ми тут зібралися. Солдафонство тут не проходило, адже майже всі накази треба було пояснювати, а також аргументувати їхні мету й призначення. Водночас у регулярних підрозділах ЗСУ такого, як правило, немає. Є лише наказ і він не обговорюється. До того ж і форма подання таких наказів дуже відрізняється. У ТРО ж, окрім як передати наказ від командира часто треба було переконати й довести підлеглим, що так справді треба, оскільки ці підрозділи повністю складалися зі свідомих добровольців. Ці люди не були сірою масою, загнаною в армію силою повістки, і мали право на те, щоб ставити певні запитання».

 О. Денисюк застерігає від недооцінки ворога: «Ми вражені «м’ясними» штурмами російських військ, проте якщо придивитись уважніше, то там існує чітка ієрархізація персоналу. На ці штурми ідуть ті, кого їм не шкода. Їх практично не навчають, вони можуть виконувати лише базові команди на кшталт «уперед» і «назад», їх не забезпечують практично нічим. Не варто витрачатися на військову одиницю, вартість життя якої близька до нуля. За ними рухаються більш навчені й підготовлені, але також невисокої вартості солдати. І десь у глибині залишаються гарно озброєні, навчені й професійні. Їх бережуть, і вони, прикриваючись дешевим витратним матеріалом, завдають нам найбільшої шкоди. Таку стратегію вони відточили й удосконалили за останні майже два роки. Коли бачимо статистику втрат ворога, сприймаємо її як здобуток, не розуміючи, що насправді це їхня цілеспрямована стратегія, і ми завдали невеликої шкоди, яка не впливає на хід війни. Вони воюють не кількістю людей, а територіями. Людей ніхто не рахує. Пів року й сотні тисяч людей заради одного міста – це заплановані результати, і вони їх досягли. Наш інформаційний простір наповнений наративами про тупість росіян, що викривлює сприйняття реальності. Ми сміємося над заявами про те, що ворог досяг своїх цілей. Насправді, так і є. Крок за кроком вони досягають того, що запланували. Просто ми нереалістично оцінюємо їхні досягнення».

 Є й інші недоліки з нашого боку: «Імітація і показуха створюють хибну, спотворену картину, яка не відповідає дійсності. У наратив про «фортецю Бахмут» вірили всі, хто його чув, окрім тих, хто там був. Місто не було фортецею. Не було зроблено нічого, щоб перетворити його на фортецю. Ані фортифікаційних укріплень, ані мінних полів. Ще коли лінія фронту була за 20 кілометрів від нього, навесні 2022 року було зрозуміло, що з такою тактикою місто не встоїть. Там були люди, які боронили його своїми життями. Проте суспільство чуло солодку історію про «фортецю». Це була імітація, яку легко артикулювати та якою заспокоїти суспільство. Ми втратили Бахмут навесні 2023 року. Тихо, без повідомлень. Скільки «котлів» влаштувала українська армія? Імітація – це те, над чим працювала величезна кількість командування. І навчились вони цьому в совєтській армії».

 Денисюк звертає увагу, що нині є мотивація для бійців, але її використання залишає бажати кращого: «Більшість з тих, хто нині служить, ніколи в житті не отримували зарплату такого рівня. Держава може запропонувати пільги, славу, кар’єрне зростання. Проте цей інструмент не використовується. Держава не відбирає, армія сьогодні майже не ставить вимог щодо профілю того, хто ці обов’язки виконує. Відсутній відбір персоналу, і як наслідок - випадкові люди потрапляють на випадкові посади. Має бути вхідне оцінювання здібностей кандидатів на службу й підбір функціональних обов’язків, які враховуватимуть сильні сторони кожного кандидата. Надалі відбуватиметься постійний професійний розвиток за цією спеціальністю й найбільш ефективне використання бійців завдяки їхній професійності».

 Олександр Денисюк не приховує слабких сторін, однак він впевнений у нашій перемозі: «Я бачив пекло на землі, в Україні… Це літо було надзвичайно тяжким і болючим. Для багатьох з нас воно було останнім… Дякую всім своїм побратимам! Далі – перемога!»

Анатолій Зборовський

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #8 за 21.02.2025 > Тема "Українці мої..."