Версiя для друку Обговорити в форумi

27 січня в Києві, в приміщенні Укрінформу відбулася презентація книги «Коли не стукають у двері». Збірник містить спогади 25 жителів Запоріжжя, Київщини, Луганщини, Харківщини, Херсонщини і Чернігівщини, які охоплюють період із 2014 по 2022 рік. Книгу видала громадська організація «Східноукраїнський центр громадських ініціатив» за підтримки німецької організації «Центр навчання та взаємодії в ненасильницьких діях» у рамках програми «Громадянська служба миру».

 У вступі до книги пояснено причини й мету її видання: «У 2022 році, обмірковуючи, як ми можемо бути корисними в цей украй складний для України час, Штеффен (представник німецької організації «Центр навчання та взаємодії в ненасильницьких діях) говорив про те, що в Західній Європі не всі розуміють, чому українці чинять спротив російській окупації. Таке нерозуміння ускладнює для нашої країни мобілізацію зовнішньої підтримки у всіх її проявах. На думку частини європейських обивателів, російська окупація не мала б нести проблем для цивільного населення захоплених територій, оскільки армія РФ у теорії повинна воювати лише з українськими військовими. Проте практика російської окупації засвідчує протилежне (власне, про справжні реалії цієї окупації і йдеться в книзі).

 Для російських військових є дуже далекими норми міжнародного гуманітарного права, а часом і прояви звичайної людяності й гуманізму. Справжньою метою росіян є знищення не лише воєнного потенціалу України, а й українців як окремого народу, здатного чинити спротив, народу, для якого важливими є цінності свободи і демократії, що є чужими для більшості громадян РФ.

 Оскільки зупинити варварство більшої за чисельністю російської армії, страждання мільйонів цивільних людей Україна може лише за підтримки союзників (насамперед країн Заходу), ми вирішили допомогти людям поза межами України зрозуміти, чому цивільні українці у своїй абсолютній більшості не приймають для себе ідею життя під російською владою».

 Спочатку книгу планували видати лише англійською, але потім стало зрозуміло, що є сенс публікації її також українською: «Україна – велика за розмірами країна, і в ній лишаються більш безпечні регіони. Життя людини в регіонах, віддалених від бойових дій, або в столиці може кардинально відрізнятися від життя тих, хто живе в областях, наближених до лінії фронту. Цей та інший, відмінний, досвід переживання війни вже стає причиною непорозумінь між частиною українців. Наразі переважно на особистому рівні. Відчуття того, що життя частини твоїх співгромадян практично не змінилося з мирних часів, у той час як ти втратив у житті неймовірно багато чи майже все, може викликати нерозуміння, роздратування і злість. Ці почуття посилюють небажання чи невміння частини тих, хто живе в безпеці та добробуті, проявляти солідарність та співчуття тим, чиї втрати від війни є значними. Загрозу посилення цього емоційного розколу розуміє ворог, чиї агенти можуть свідомо маніпулювати людськими почуттями та працювати на його загострення задля роз’єднання українців. Для того, аби українці краще розуміли один одного, знали, що переживають співгромадяни, які опинилися в окупації, і від чого вони змушені тікати, ми випускаємо цю книжку українською».

 Ще одна причина випустити «Коли не стукають у двері» українською: «Цією книгою ми робимо внесок у збереження бачення того, як ми, українці, бачимо цю чергову російську спробу знищити нас як народ».

 Євген Шляхтін згадує про події в його рідному шахтарському місті Стаханов на Луганщині: «Після розпаду Радянського Союзу більшість території Донбасу стала дотаційною. Потребувала додаткового державного фінансування. Через це почали закривати шахти. Єдиним вугільним об’єднанням в Україні, яке закрили, стало «Стаханов-Вугілля». В один момент без роботи залишилося 25 тисяч людей, здебільшого чоловіки. Держава, на жаль, не створила жодної альтернативи. Ті чоловіки почувалися нікому не потрібними. Багато з них поїхали на заробітки в Росію, у великі міста Москву та Ростов-на-Дону. У них склалося враження, що такий високий рівень життя – на всій території РФ. Місцеві політики Донецької та Луганської областей підливали олії у вогонь і поширювали міф про Донбас, який годує всю Україну, і про те, що російськомовних будуть утискати. До того додавалася російська пропаганда: про втрачений Радянський Союз, якого боявся весь світ, про те, який сильний лідер Володимир Путін, бо підняв Росію з колін, та про те, що «братська» країна неправильно рухається у бік Європи. Ніби нізвідки з’явилася купа жінок і чоловіків, яких я ніколи не бачив. Більшість із них була маргінальної зовнішності. Усі готові мітингувати хто за що: хтось – за відновлення Радянського Союзу, хтось хотів стати частиною Росії, а деякі – мати «великі» російські пенсії. Усі – злі та похмурі. І всіх їх об’єднувала ненависть до України. Звісно, були прапори Росії та червоні прапори. І всі несамовито волали: «Россия! Россия! Россия!»

 А трохи осторонь стояли люди військової виправки в мілітарній формі без розпізнавальних шевронів і з самовпевненими усмішками споглядали за перебігом подій. Це були російські куратори.

 А події розвивалися: «Невдовзі найбільш агресивно налаштовані мітингарі створять «народну дружину». Знімуть прапор України та повісять прапори Росії, Білорусі та прапор міста Стаханова. А зроблять вони все це, тому що повірять російській пропаганді, яка щоденно транслювала: «На Схід України рухаються автобуси з праворадикалами з «Правого сектору». Вони їдуть, щоб нищити пам’ятники радянської епохи». Правий сектор так ніколи і не приїде в місто. А «дружинники» візьмуть зброю від «братской России» та стануть «ополчением». Далі вони влаштують повну анархію в місті, де буде діяти тільки право сили».

 Олександр Білокобильський наводить приклади російської агресії в Луганську: «Після штурму СБУ 6 квітня натовп співав гімн Росії. Скільки в Луганську було людей, що знали хоч рядок звідти?! Танки та БТРи заїжджають у Луганськ у червні з боку прикордонного Краснодона. Це місцеві «сепары» десь у воєнторзі купили?»

 Білокобильський згадує, як вороги стріляли із 82-міліметрового міномета по Вергунці (селище в міській смузі Луганська), а потім сказали, що це українські війська, які тоді були далеко від міста. А дальність пострілу 82-міліметрового міномета – 4 кілометри. О. Білокобильський пише: «За пару років втеклий перший «глава ЛНР» Болотов в інтерв’ю розповідав, що обстрілювали Луганськ бойовики з батальйону Плотницького «Заря». Щоправда, Болотов називав їх українськими диверсантами. Та ми пам’ятаємо російського офіцера-тілоохоронця при Плотницькому. Ніяк це не в’яжеться з «укроДРГ».

 Це спогади про 2014 рік. Бо війна почалася тоді. Але більшість спогадів про 2022 рік. Є згадки про те, що до війни не готувалися. Олександр Пилипенко зустрів повномасштабне вторгнення в Бердянську: «27 лютого місто захопили російські війська. Ні барикад, ні окопів, ні бліндажів перед Бердянськом не було. Пізно ввечері пролилася перша кров – був убитий один і поранений інший охоронець заводу «Бердянські Жниварки», що були одягнені в камуфляж та відмовилися надати окупантам свої телефони, аби ті зателефонували додому».

 Проте бої були. Марія Рудницька згадує, як ЗСУ і ТрО в бою біля селища Шевченкового змусили відступати російські танки, які рухалися на Миколаїв.

 Валентина Федорчук розповідає про трагедію в Херсоні: «Пам’ятаю відео в одному з пабліків: цивільне авто окупанти розстріляли прямо в центрі міста, серед пасажирів – дівчина-підліток. Її мама потім писала в кожній групі пошукові пости: хотіла вірити, що її донька жива. Людей викрадали просто з вулиць, магазинів. БТРи стріляли по парковках, будинках, людях. Десь тоді ж сталася і трагедія в Бузковому парку. Декілька десятків розстріляних тероборонівців, які вірили, що із самими автоматами і коктейлями Молотова зможуть зупинити навалу окупантів. Росіяни розстріляли їх із танка та мінометів «в упор». Я не знаю, чому наші з тероборони не мали достатнього озброєння, чому влада не зробила нічого, аби захистити місто, і де були поліція та військові. Знаю лиш те, що серед загиблих були звичайні хлопці. Деякі з них тримали зброю вперше в своєму житті».

 Але навіть в окупованих містах люди виходили на мирні протести. Валентина Федорчук брала участь у таких мітингах у Херсоні: «На площі вже було чутно крики і скандування. Коли ми підійшли ближче, я була шокована. Тисячі людей із прапорами та плакатами заполонили простір, складно було пройти крізь щільний натовп. Уздовж білих стін обласної адміністрації стояли російські військові зі зброєю.

 «Домой, пока живой!», «Херсон – це Україна!», «Русский солдат – фашист и оккупант!» - скандував натовп. Російські військові стояли і порожніми очима розглядали людей, які, ризикуючи життям, прийшли сюди з прапорами України. Ми скандували разом з усіма, на весь голос. З криком виходили ненависть, злість і страх. Власне, страху більше не було. А тоді в місто заїхав СОБР. Я не знала, як це розшифровується, знала тільки, що вони професійно навчені «придушувати» спротив. Почалися нещадні обстріли наших мирних протестів. Найактивніших викрадали. Пам’ятаю калюжу крові, у ній – літній чоловік. Троє чи четверо хлопців намагаються перевести його в безпечне місце. Жінки кричать, плачуть. Хтось поруч панічно викликає швидку.

 Після того випадку акції не припинилися. Але людей на них поменшало. Ми змінювали локації, час, а вони переслідували нас. Усе більше жителів залишалися вдома. Життя було важливішим.

 Ми з Владом ходили до останнього, доки одного разу не потрапили під обстріл світло-шумовими гранатами. Крик, паніка, люди відходили поодаль, але не розбігалися. Я загубила Влада, хоча він стояв за метр від мене. Під ногами щось засвистіло, полетіли іскри. Слідом за іншими протестувальниками я почала відходити за будівлю кінотеатру, поглядом зловила Влада, підбігла. Він був цілий. Губи пекли, заливали сльози. Один чоловік лишився посеред площі. Крізь сльози і кашель він продовжував скандувати: «Херсон – це Україна!» - його забрали. Троє кремезних військових підскочили, скрутили йому руки і повели. Я не знаю, що було з ним далі. Ще двох у той день поранили. Літня жінка отримала сильний опік, синтетична куртка вплавилася їй в тіло. Хлопцю граната влучила в коліно, його забрала швидка.

 Більше протестів не було. Але боротьба продовжувалася».

 Тетяна Черепанова розповідає про мирні протести в окупованому Бердянську: «Наступними днями листівки і заклики окупантам відправлятися додому почали з’являтися по місту, люди виходили на акції протесту з українськими прапорами і кричали: «Домой, пока живой!» Але всі розуміли, що так не буде вічно. Окупаційні війська це теж розуміли, і їм, мабуть, сильно влітало за відео проукраїнських мітингів в окупованому Бердянську. Врешті мобільний зв’язок зник. Ми опинилися в інформаційній блокаді, але були до цього готові. Збори проукраїнських мітингів продовжували відбуватися кожного дня о 12.00 біля міської ради, як і було вирішено ще при першій зустрічі. Кожного дня… До того, як російська армія почала стріляти над головами проукраїнських мітингувальників. За декілька днів до пострілів росіяни викрали двох «організаторів» мітингів. Організаторами вони, може, і не були, ті чоловік і жінка просто виступали з мікрофоном частіше за інших, частіше за інших викрикували лозунги, а потім були піддані тортурам у підвалах рідного міста – чужими цьому місту людьми. Жінка побувала «на підвалі» двічі. Вона вибралась з окупації і розказала про побиття, струм, фізичне і психологічне насилля над жінками».

 Владислава Мерзлякова із селища Хомівка на Луганщині пише: «У нас постійно шукали людей, які були пов’язані з українською владою, їх забирали «на підвал», били так, що звідти їх одразу везли ледве живими до лікарні».

 Міністерство цифрової трансформації України запустило чат-бот у телеграмі, за допомогою якого українці могли повідомляти позиції російської техніки та окупантів». Багато українців так і роблять.

 Автори книги розповідають про виживання і про жахи окупації, про те, що навіть виїзд з окупованої території навіть з дозволу окупантів міг закінчитися смертю.

 У вступі до книги «Коли не стукають у двері» зазначено: «Це колективний збірник про усвідомлення того, що реалізація цінностей і людських прав, важливих для авторів цієї книги, звичайних українок і українців, є неможливою в умовах російської окупації. Право на свободу, право на мирне існування, право на вільне висловлення своєї думки, право на мирні зібрання, право бути собою, підтримувати й розвивати свою ідентичність – усі ці та інші важливі невід’ємні людські права ми можемо реалізувати лише поза межами Росії. Саме тому українці продовжують боротьбу».

 Незабаром презентація книги «Коли не стукають у двері» відбудеться в Запоріжжі, Херсоні, Харкові, Чернігові та інших містах.

 Анатолій Зборовський

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #5 за 31.01.2025 > Тема "Бути чи не бути?"