Версiя для друку Обговорити в форумi

16 січня в Національному музеї Голодомору-геноциду відбувся вечір, присвячений пам'яті жертв Голодомору 1946-1947 років. Він розпочався переглядом документального фільму «Йона. Голодне марення», який зняла на Суспільному мовленні режисерка Олена Кривенко. Потім було обговорення.

Генеральна директорка Музею Голодомору-геноциду Леся Гасиджак зазначила, що в 1946-1947 роках від голоду потерпали майже всі національні меншини, що жили в Україні – болгари, поляки, німці тощо. Ця тема є «білою плямою» і потребує дослідження.

Героїня фільму - українська художниця болгарського походження Йона Тукусер. Вона народилася в болгарському селі Главані на Одещині. Йона згадує, що вчитель у школі розповів про Голодомор 1932-1933 років. Він сказав, що Бессарабія тоді була в складі Румунії і голоду не зазнала. А після приєднання до СРСР стався Голодомор 1946-1947 років. Це вже був третій Голодомор в Україні за життя одного покоління. Перший Голодомор Москва влаштувала в 1921-1923 роках. Учитель доручив дітям розпитати старих людей про голод 1946-1947 років.

 Бабуся Йони розповіла про опухлих від голоду людей, що бродили по вулицях, про те, що батьки ховали дітей, оскільки боялися, що збожеволілі від голоду люди їх з’їдять. Трагічна історія сталася з їхніми родичами. Жінка народила дитину, але молока не було. Організм матері був виснажений тривалим голодуванням. Чоловік зачинив немовля на горищі, щоб жінка не бачила, як помирає її дитина. Немовля померло. Та жінка втекла від чоловіка.

 Йона згадує, що вчитель приніс у школу журнал «Родина» із статтею про Голодомор і світлинами.

 Йона навчалася в Ізмаїльському гуманітарному університеті, а потім у Національній художній академії в Софії в Болгарії. Болгарські студенти жахнулися, дізнавшись про Голодомор і людоїдство в Україні, а Йона жахнулася, що вони цього не знають. Дівчина вирішила написати серію картин про Голодомор. Вона жила й працювала в Римі, Нью-Йорку та Лондоні. Художниця виробила свій впізнаваний стиль. Виставки її картин відбулися в Україні, Болгарії та США. Але тема Голодомору її не відпускала. З різних куточків світу художниця поверталася до рідного села. Вона відвідала 13 сіл і записала інтерв’ю з понад 80-ма людьми. Приїхавши в село, Йона запитувала, хто тут найстаріший, хто може розповісти про Голодомор 1946-1947 років. Люди розповідали, що під час Другої світової війни німці забирали їжу, а потім прийшли «руські» і теж забирали їжу. В 1946 році сталася велика посуха. Почали організовувати колгоспи. По хатах ходили активісти і забирали зерно. Нерідко люди розповідали, що батько й мати не хотіли йти в колгосп. Оповідачі вступили, бо колгоспникам давали тарілку супу і шматочок хліба. Хліб приносили батькам. Але батьки померли. Люди плакали, розповідаючи про цю трагедію. Йона Тукусер запитувала, чи було так, що люди їли людей. Всі відповідали ствердно і розповідали страшні історії. Таке відбувалося в кожному селі. В фільмі показано хату, яка стоїть пусткою. Там жила жінка, яка з’їла власну доньку.

 Особливо цінною знахідкою Йона вважає зустріч із «яструбком» (так називали активістів), який брав участь у вилученні зерна. Він дав свідчення на камеру. Щиро називає тих, хто забирав у людей зерно, бандитами. Але й сам приєднався до них, бо не було їжі. Проте говорив, що вночі попереджав ті родини, в яких наступного дня мали забирати зерно. Причому казав, щоб усе зерно не ховали, а то здогадаються, що їх попередили. Він також відвозив померлих унаслідок голоду на кладовище. Його дружина записувала імена померлих. Ці списки збереглися. Син «яструбка» передав Музею ці записи з іменами 702-х жертв Голодомору в селі Голиця Болградського району Одеської області.

 Серію своїх картин, присвячених трагедії Голодомору, Йона Тукусер експонувала в Європарламенті у Брюсселі в 2024 році.

 Президент Асоціації болгар України Антон Кіссе назвав фільм «Йона. Голодне марення» одним із кроків ґрунтовного дослідження трагедії, якої зазнали і болгари.

 Художниця Тукусер передала записані нею свідчення про Голодомор Музею.

 Про передумови, причини та наслідки Голодомору 1946-1947 років розповів старший науковий співробітник відділу історії України Національної академії наук України Віктор Крупина.

 Для влади людське життя не становило жодної цінності. Зерна, зібраного в 1946-1947 роках, було достатньо. Але для влади були важливішими геополітичні розрахунки. Зерно відправили в країни так званого соціалістичного табору, щоб посприяти приходу до влади прорадянських партій.

 Населення постраждало на майже 80% території України. Найбільше постраждали південні області, насамперед Ізмаїльська область. Люди згадували, що навіть під час Другої світової війни було легше, ніж у 1946-1947 роках. А в Західній Україні голоду не було. Там ще не було колгоспів і діяла УПА.

 Людські втрати України від Голодомору 1946-1947 років становлять від 800 тисяч до одного мільйона людей. За деякими даними - ще більше.

 Завідувачка відділу усної історії Голодомору Юлія Коцур поділилася досвідом Музею у зборі свідчень про Голодомор.

 - Нас вбивають друге століття, - сказала Йона Тукусер. Вона розглядає нинішню війну Росії проти України як продовження Голодоморів-геноцидів ХХ століття. Художниця навела приклад, коли в блокадному Маріуполі росіяни вбили тата і маму 6-річного Іллі. Хлопчик у бомбосховищі їв іграшки, але вижив.

 Йона Тукусер говорить: «Він вистояв, значить, Україна вистоїть. Він переміг, значить, ми переможемо».

 Йона пригадує: «Старший чоловік розповідав мені: «У нашому селі від голоду загинуло понад дві тисячі людей. Не було жодної людини чи дому, які не пройшли через цей голод. Колишній голова села в роки голоду – Сотиров Афанасій Іванович - розповідав мені: «Бессарабський болгарин – господар по крові. Навіть помираючи, він думає про майбутнє, про те, що залишиться після нього… Пам'ятаю, одного разу заходжу до хати, а там чоловік лежить мертвий на підлозі, помер від голоду. Знайшов схованку під підлогою, а в ній – мішок зерна. Ця людина зберегла зерно для посіву навесні, щоб у майбутньому врятувати свою родину. Навіть коли не зміг врятувати їх від голоду, він думав про поле, яке треба засіяти». Голова села дивувався: «Це безглуздість чи героїзм? Що вчинила ця людина? Зберегла зерно для посіву замість того, щоб урятувати свою сім’ю. Він міг би їх урятувати, але обрав зберегти зерно для майбутнього врожаю. Це страшно!”. Уся родина загинула від голоду, а мішок із зерном залишився недоторканим. Жменя зерна могла змінити багато. З однією жменею зерна можна прожити цілий день. Але він дотримувався неписаного закону: «Помираєш від голоду, але посівне зерно не чіпаєш!»

 Йона Тукусер говорить: «Ця історія – не просто розповідь, а справжній заповіт. Його слова продовжують звучати в мені, як вугілля, що тліє і готове спалахнути новим полум’ям. Чи не залишила ця людина щось більше, ніж спогад? Чи не посіяла вона в мені щось своєю жменею зерна, яке не з’їла? Людина, з якою не зустрілася, обрала посіяти своє зерно з надією на життя, на весну, якої вже ніколи не побачить. І це зерно проросло в мені – не як пшеничний колосок, а як усвідомлення людської стійкості, життєвої сили та пам'яті, переданої через покоління. Я зберегла зерна історії, щоб засіяти їх у сьогодення – з надією, що з них проросте якесь невідоме майбутнє, яке зараз поливається кров’ю війни. Ми бережемо зерно для посіву в очікуванні весняного сонця, адже надія - це наше незламне прагнення до життя!»

 Анатолій Зборовський

На фото - Йона Тукусер

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #4 за 24.01.2025 > Тема ""Білі плями" історії"