Версiя для друку Обговорити в форумi

Нещодавно в Одесі вийшла друком книга спогадів Романа Токмана «В окупації». Автор за освітою медик, працює в міжнародній компанії, а живе в селищі Клавдієве-Тарасове на півночі Київщини. Він згадує про період із 23 лютого (останній день перед широкомасштабним російським вторгненням) по 12 березня 2024 року, коли Токман із родиною виїхав із рідного селища. Це щира розповідь про те, як люди виживали, коли навколо йшла війна.

 Населення селища самоорганізувалося: «Хоча ніяких представників офіційної влади в селищі я на той момент не помітив, активних і думаючих людей у Клавдієвому вистачило, щоб почати формувати перші осередки волонтерства, і перші активісти взялися збирати навколо себе людей і гуртуватися для вирішення нагальних проблем із нестачею харчів, палива, ліків, забезпечення елементарної медицини, окреслення більш-менш безпечних зон у селищі та навколо». Було налагоджено патрулювання селища. Бо місцевий люмпен уже активізувався. Були пограбовані кілька крамничок і два супермаркети. Виникло побоювання, що можуть почати мародерити і по приватних будинках. Активісти селища розбили Клавдієве на 25 секторів і почали по черзі їх патрулювати. Було створено місцевий телеграм-канал «Інфо». «Як тільки хтось помічав у себе біля будинку або по вулиці якихось людей чи автівки, одразу ж писав про це в «Інфо» та описував якісь прикмети. Чергова група яка відповідала за сектор, швиденько реагувала та під’їжджала на вказане місце перевірити згаданих людей чи авто. Достатньо було обмінятися кількома фразами, як ставало зрозуміло, чи це місцеві, чи якісь дійсно «неблагонадійні». Метою патрулювання було виявляти тих, хто може ставити мітки для орієнтації рашистів або видивлятися якісь важливі об’єкти інфраструктури в селищі та навколо, або потенційних мародерів. Ще слідкували, щоб у вечірній і нічний час ніхто не вмикав світло та завішували вікна».

 Було організовано й підрозділ територіальної оборони. Роман Токман розповідає про одного ТрО-шника Костю «Водолаза: «Цей Костя насправді був водолазом-сапером чи водолазом-мінером – точно не знаю правильну назву його військово-облікової спеціальності. Служив у Севастополі ще на початку 2000-х. Брав участь у розмінуванні складів з боєприпасами в с. Новобогданівці Харківської області, коли там були пожежі і все детонувало. Пізніше звільнився зі служби, працював промисловим водолазом. Коли почався перший етап цієї російсько-української війни в 2014 році, Костя почав волонтерити та паралельно розбудовував чи, правильніше сказати, налагоджував підрозділ військових водолазів в Україні. Пізніше до нього доєднався і відомий волонтер Сергій П. Вони спочатку дислокувалися в Маріуполі, потім перебазувалися до Одеси. Коротше, Костян був легендарною особистістю, і не дивно, що він одним із перших доєднався до місцевої ТрО. І як я помітив, був тут чи не головним».

 В фейсбуці з’явився пост: «ПЕРЕДАЙТЕ ВСІМ! Люди, хто живе в районах, таких як Корюківка, Городня, Семенівка, Сновськ, Сосниця, Мена і т. ін. Знімайте дорожні знаки, які вказують назви міст, сіл, напрямок руху. Ці ідіоти (малися на увазі рашисти) зовсім не орієнтуються та здебільшого їздять по колу. Вони не знають дороги та переміщуються виключно по мапах. Тож треба їм «допомогти». У них біда зі зв'язком та орієнтуванням на місцевості».

 Р. Токман згадує: «Українці виконали цей заклик за лічені дні. Чим дуууже ускладнили життя рашистам. Мапи були тільки в рашистських командирів, що очолювали колони. Тож можливість відслідковувати своє переміщення та координувати його з іншими своїми підрозділами в реальному часі дуже ускладнювалася. Рашистська техніка не мала GPS-навігаторів, які б могли вести їх нашими дорогами в реальному режимі часу. Вони були оснащені тільки своїми пристроями російської системи “ГЛОНАС». А вона чомусь не працювала на нашій території. А може просто не була «прошита» для наших широт».

 Жителі повідомляли на «гарячу лінію» про пересування техніки окупантів. Наша артилерія знищувала ці бронеколони.

 Роман Токман пише, що величезним порятунком став бензиновий генератор на 5 кВт, встановлений ще у 2018 році через періодичне зникнення електропостачання. Щодня до Токмана приходили десятки людей, щоб підзарядити акумулятори, телефони і ліхтарики.

 А навколо йшли бої. Українська армія знищувала еліту російських військ.

 У Клавдієве почали привозити цивільних, поранених внаслідок російських обстрілів. Не всіх потерпілих вдавалося врятувати.

 Токман із родиною виїхав із Клавдієвого. Їм пощастило. Р. Токман пригадує: «Через кілька тижнів і місяців, коли я завозив гуманітарні вантажі в селище Клавдієво, то зустрічав сотні розстріляних і спалених цивільних автівок. Усюди, на будь-якій дорозі, у будь-якому окупованому населеному пункті Київської області, де я проїздив, таких були сотні. І сотні забраних людських життів.

 Українці пересвідчилися, що таке російські «брати».

 Ше один висновок із війни. Токман свідчить, що більшість наших людей людяні та готові до самопожертви.

 Ще один висновок Романа Токмана та й, думаю, багатьох українців: «Нам треба зробити все можливе, щоб цей жах ніколи більше не повернувся на нашу землю. Ніколи знову».

 Однак війна триває. Збройні Сили України захищають Батьківщину.

 Анатолій Зборовський

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #52 за 27.12.2024 > Тема "Ми єсть народ?"