Писемність - найвагоміша складова частина культури будь-якого народу. Без писемності немислимий духовний розвиток людства. Ступінь розвитку писемності - це свого роду показник міри цивілізованості суспільства. Незаперечна істина. А проте... Слово "писемність" має двояке значення. Перше - це система графічних знаків (букв, ієрогліфів тощо), уживаних для писання в тій чи іншій мові. Друге - це сукупність писемних, літературних пам'яток якого-небудь народу. До письма людство йшло довго й складно. Не стояли осторонь цих зусиль і наші далекі різноплемінні предки, які в давні часи заселяли простори сучасної України й нащадки яких пізніше так чи інакше ввійшли в спільноту, що дістала назву український народ. У різні часи в них було своє письмо - піктографічне, ієрогліфічне, буквене. Досить згадати написи в печерах Кам'яної Могили (біля Мелітополя), яким близько десяти тисяч років. Відомі також написи з часів Трипільської культури (IV - II тисячоліття до нашої ери), зроблені на стінках глеків (на іншому матеріалі вони б не збереглися). Абетка, винайдена трипільцями, як вважають деякі вчені, поширилася на Середземномор'я й дісталася Греції, щоб потім, із прийняттям християнства, уже у вигляді кирилиці, побудованої великою мірою на грецькому письмі, знову повернутися на береги Дніпра. Проте писемна традиція не могла безслідно зникнути на землі, де вона вже побутувала. Є підстави вважати, що якісь форми писемності на території України існували більш-менш постійно й до прийняття християнства. Своєрідним письмом у наших далеких предків були, безперечно, й узори на писанках, приурочених до весняного пробудження природи, і переплетені торочки на скатерках, хустках, і вишиті візерунки на сорочках та рушниках. Усе це мало своє значення й смисл, усе це читалося й розумілося. Початок стабільного державного життя українців, як стверджують історики, пов'язаний із діяльністю князя Кия. А це 60 - 70-ті рр. VII ст. Були й інші відомі й невідомі державні утворення на території України: це й союз слов'янських племен, очолюваний князем Божем (середина IV ст.), і згадувана арабським літописцем Х століття Аль-Масуді держава "валінана" (волинян?), яка "за давніх часів" об'єднувала "всі інші слов'янські народи". А держава, тому що вона охоплює досить велику територію й у ній різко зростає кількість різноманітних стосунків між людьми, не може обходитися без такого надійного помічника пам'яті, як письмо. Болгарський чернець Х ст. Храбр у творі "Про письмена" свідчив, що слов'яни до прийняття християнства, "не маючи письма, чертами й різами читали й загадували", а також користувалися "римськими й грецькими буквами". А в "Житії Костянтина" розповідається, що Кирило ще до 863 року, коли він разом із братом Мефодієм уклав слов'янську азбуку, знайшов у місті Херсонес (Корсунь біля м. Севастополя, у якому пізніше прийняв хрещення Володимир Великий) Євангелію і Псалтир, "руськими письменами писані". І це правдоподібно. Адже князь Аскольд (загинув 862 року, тобто за рік до створення Кирилом і Мефодієм слов'янської азбуки) прийняв християнську віру, а без ознайомлення з основами християнського віровчення, зокрема з Євангелією, навряд чи це могло статися. Ще за життя Аскольда, як свідчить її зміст, було укладено й записано "Велесову книгу", мета якої була захистити вірування предків перед новою, християнською релігією, яка йшла від греків. За князя Ігоря 944 року (за 44 роки до прийняття християнства Володимиром Великим) стояла в Києві церква св. Іллі, й частина княжої дружини була християнська. Княгиня Ольга близько 957 року хрестилася й у Києві побудувала церкву. Якою мовою читалося тоді в церквах слово Боже? Мабуть, зрозумілою для киян. Коли 988 року Володимир Великий прийняв християнську віру, він прийняв і кирилицю, якою були написані тодішні болгарські богослужбові книги. Писемність, що існувала до того в Україні-Русі, мусила поступитися перед нововведеною азбукою, як поступилися Дажбог, Перун та інші боги перед єдиним християнським Богом. У кириличній азбуці на той час нараховувалося 43 букви. І потрібно було 920 років, щоб ця азбука зусиллями багатьох книжних людей та мовознавців зменшилася до 33 букв і набула сучасного вигляду в "Словарі української мови" за редакцією Б. Грінченка (1907 - 1909 роки). Більшість правописних правил, застосованих тут, діють і дотепер. Але в наступні роки український правопис не тільки вдосконалювався, а й, на догоду імперським замірам знівелювати особливості української мови як самостійної, погіршувався. Здавалося б, у незалежній Україні буде усунено невластиві українській мові нашарування в правописі, і він стане легшим і точнішим. Але цього й досі не зроблено - і не з вини мовознавців... Створення письма в історії розвитку людства мало таке саме, якщо не більше, значення, як і винайдення двигуна внутрішнього згоряння чи освоєння електричної енергії. Двигун, електрика фантастично помножили фізичні сили людини, письмо - її інтелектуальні можливості. Завдяки письму знання, які досі передавалися усно, людство стало накопичувати в книгах. Наші далекі предки знали ціну книжки. "Велика є користь з книжної науки, - зауважував один літописець. - У книгах є незміренна глибина. Як пошукаєш у книгах пильно мудрості, знайдеш велику користь для душі своєї". Князь Ярослав Мудрий, як записано в літопису, "звелів багато книг переписати і склав їх у церкві св. Софії". Волинський князь Володимир Василькович сам переписував книги, оправляв їх у коштовні оправи й розсилав у дарунок різним церквам та монастирям, тодішнім осередкам освіти. Завдяки писемності до нас дійшли як безпосередні свідчення давно минулих епох і тривог - "Велесова книга", "Повість врем'яних літ", "Слово о законі і благодаті" Іларіона, "Руська правда", "Києво-Печерський патерик", "Слово о полку Ігоревім" тощо. З кінця XV століття українські книжки виходять друком, друкарні з'являються у Львові, Києві, Острозі, Почаєві, багатьох інших містах України. Друкуються переважно богослужбові книги: Євангелія, Часословець, Октоїх, Апостол, Біблія - і, звичайно, поки що церковнослов'янською мовою. 1561 року було вперше перекладено на тодішню книжну українську мову богослужбову книгу - Пересопницьку Євангелію, на якій тепер українські президенти складають присягу. Для розуміння нашої історії неоціненними є козацькі літописи Самовидця, Григорія Граб'янки, Самійла Величка. Визначальними для самоусвідомлення українців як нації стали високопатріотична "Історія русів" невідомого автора, нібито сміховинна "Енеїда" Івана Котляревського і геніальна, пророча поезія великого Тараса Шевченка. Без їхніх творів, як і без творів Пантелеймона Куліша, Івана Франка, Лесі Українки, Панаса Мирного, Івана Нечуя-Левицького, Михайла Коцюбинського, Василя Симоненка, Ліни Костенко і сотень інших письменників, журналістів, науковців, перейнятих долею України, ми сьогодні б не мали навіть свого імені, не те що незалежності. Здобуття знань, підготовка висококваліфікованих спеціалістів відбувається, насамперед, через підручники, посібники, довідники, фахові періодичні видання. Тому суспільства, які піклуються своїм процвітанням, дбають про видання якомога більше такої літератури рідною мовою за доступними цінами, пристосовуючи її до різних верств населення і до різних потреб. Художня й науково-популярна література формує естетичні смаки, моральні засади й творчі нахили дітей. Які книги читають і чи читають їх діти, таким буде й суспільство через чверть століття: черстве, жорстоке чи доброзичливе, недоумкувате чи інтелектуально розвинене. Звичайно, в розумних суспільствах книги для дітей не тільки не оподатковуються (наче будь-які вироби ширвжитку), а й користуються всілякими пільгами, мають якнайкраще поліграфічне оформлення. Періодичні видання (газети, журнали) доступною для всіх державною мовою інформують людей про навколишній світ, яким він є сьогодні, про больові точки су-спільства, про актуальні проблеми та можливі способи їх розв'язання, забезпечують плюралізм поглядів, міркувань. Причому в будь-якій справді незалежній країні провідну роль у цьому відіграють не зарубіжні, а вітчизняні засоби масової інформації. Бо кому це ближче до серця, бо хто більше зацікавлений у добробуті громадян країни? Чи так у нашій державі? Зайдіть у будь-яку книгарню й подивіться, скільки місця в ній займає література українською мовою, загляньте в газетний кіоск чи на розкладку - чи багато газет, журналів українською мовою ви там побачите? Тим часом це незаперечна істина, що, передусім, своєю писемністю народи утверджують себе в людській історії. Стародавня Греція закарбувалася в пам'яті людства "Іліадою", "Одіссеєю", трагедіями Есхіла, Софокла, комедіями Арістофана, мудрими працями Платона, Арістотеля. Стародавній Рим живе в свідомості людства не завоюваннями, а творами Лукреція, Вергілія, Овідія, Горація, ораторськими промовами Цицерона, сатирами Федра, Ювеналія; Італія - це Данте, Боккаччо, Петрарка; Франція - це Дідро, Вольтер, Гюго, Стендаль, Бальзак. Історія не закінчилася. Тож якими іменами, якими творами, якими шедеврами писемності Україна ще збагатить скарбницю вселюдського духу? Іван ЮЩУК, професор Київського міжнародного університету, член Центрального правління Всеукраїнського товариства "Просвіта" ім. Т. Шевченка.
КАРТИНИ, НАМАЛЬОВАН╤ СЕРЦЕМ
ГОВОРИТИ. МОВЧАТИ.
МИСТЕЦЬКИЙ Г╤МН НЕЗЛАМНОСТ╤
