Версiя для друку Обговорити в форумi

Нещодавно вийшла друком книга Ірини Говорухи «Плахта». Це – книга- сповідь. Письменниця записала понад дві з половиною сотні розповідей про окупацію та укриття в погребах без світла й тепла жителів Чернігова, Бучі, Гостомеля, Ірпеня, Бородянки, сіл Київської та Чернігівської областей.

 Ось реакція українців на російське вторгнення: «Моя знайома письменниця стала волонтером. Подруга-режисер, найкрасивіша п’ятдесятилітня жінка, взяла до рук зброю. Її квартиру у Ворзелі з’їв мінометний вогонь. До військкоматів вишикувалися черги. Вчорашні школярі та зрілі чоловіки рвалися на війну. Їх записували та обіцяли зателефонувати, коли буде зброя та екіпірування. Хто не потрапив на передову, йшов до тероборони. За кілька днів у ній теж не лишилося місця, і деякі навіть намагалися дати хабаря за право стати захисником».

 А ось спогад із Бородянки на Київщині: «Люди шепотілися, що російськомовний отець Олександр, озброївшись хрестом, йшов зупиняти агресивно настроєну техніку, свято вірячи у допомогу Творця й зрозумілої ворогові мови. Батюшку тут же й розстріляли. Встиг лише наспівати звичне «Во ім’я Отця і Сина…» і накреслити пів хрест. А після вбивали без розбору: і жінок, і чоловіків, і дітей. 25 лютого окупанти знищили будівлю музичної школи, поліцію, магазини «Фора», «АТБ», аптеку, а з 27-го числа почалося щось несусвітнє. Колони рушили до міста, нещадно обстрілюючи приватний сектор, багатоповерхівки й інфраструктуру. Їхали цвинтарем. Відкривали вогонь із танків, кулеметів, БТР та БРДМ. Сміливці зустрічали ворога коктейлями Молотова і навіть зуміли підпалити десяток військових машин. Танки нахабно сунули далі, прориваючись до Макарова, потім - до Києва. Варто було ворухнути фіранкою, як саме туди поверталося дуло. Особливо старався один, мітячи снарядом будинок із «Приватбанком». У вікно виглянула жінка й показала дитину. Це означало «Досить! Благаю! У мене в руках не міномет, а донька». Танк від’їхав трохи далі, гарненько прицілився і розніс саме те благальне вікно».

 Зафіксовано, що дивувало російських загарбників в Україні. Невелике село Ягідне на Чернігівщині:

 «Село називали містом через наявність асфальту. Цікавилися лазнею. Місцеві пояснювали, що лазня є у кожному будинку. Ті вимагали окрему будівлю».

 А це Київщина: «Ми ховалися в льоху, а вони розгулювали подвір’ям і вели бесіди: «От укри жирують, будинки цегляні, у кожному будинку – ноутбук, а на столі – Nutella».

 Спілкування з окупантами в селі Андріївка Київської області: «Рашисти дивувалися туалетам, чистим будинкам, пофарбованим огорожам. Цікавилися: «А чому ви так добре живете?» Відповідала прямо: «Тому що працюємо». От вони і жирували, вигрібаючи все з холодильників і комор. Постійно шукали горілку й пили тижнями. А напившись хапалися за автомати. Одного вечора по вулиці Меля проїхав червоний жигуль. Хлопці шукали чи то хрещеного, чи то кума. Їх побили, випробували проводкою, а коли наситилися своєю жалюгідною владою – розстріляли».

 Грабежі в Ягідному «Будинки обносили регулярно. Рашисти забирали все: одяг, взуття, вивозили ліжка й столи. Грузили на БТР електричні чайники, пральні машини, телевізори. Рушники, простирадла, килими. Посуд, столове начиння, дитячі іграшки та повзунки. Виколупували розетки. Знімали зі стін картини. Господарювали в гаражах і пакували садовий інвентар: лопати, секатори, лійки. Інструменти: дрилі, болгарки, молотки, зварювальний апарат. Вигрібали їжу з холодильників. Особливо популярним було чоловіче взуття, труси й шкарпетки. Не гидували навіть старенькими, із латками на п’ятах. Полювали на золото, срібло, гроші. На долари, відкладені для особливих випадків: відпустки, весілля, купівля шуби чи газонокосарки з контейнером для трави. Їм було невтямки, що в цих банкнотах криються роки копіткої праці. Кілометри бурякових і морквяних грядок. Багаторічні копання картоплі та збирання жуків. Радикуліти, артрити, захворювання легень, нездатних перетравити тракторний пил. Пізніше, розібравшись з курсом і зметикувавши, що гривні також мають вагу, стали витрушувати готівку з гаманців і банок з написом Sugar. Свиней різали щодня і влаштовували шашлики. До них подавалася наливка, домашні вина, горілка. Після вечері вешталися по дворах п’яні та прострілювали те, що не виходило вивезти: консервацію, машини, плазмові телевізори, які не змогли зняти зі стін. Палили мопеди».

 Після визволення Ягідного: «До села потягнулися волонтери. Вони допомагали розбирати згорілі будинки, вивозили цеглу, сміття. Викопували вбитих і відправляли на експертизу. Дістали двох Романів, застрелених на колінах, кількох літніх і ще дуже молодих чоловіків. Веронічку без голови та однієї ніжки, обвугленого Петра. Серед них крутився розгублений чоловік і щось шукав на місці трагедії. Потім прийшов із пакетом. Віддав волонтерам ніжку і заплакав: «Хочу, щоб дочка вирушила до раю на двох ногах».

 Одна жінка у 2014 році мусила переїхати із Криму в місто Ірпінь на Київщині. Кілька років працювала без відпусток, вихідних і придбала квартиру. А в 2022 році евакуювалася в Німеччину. І там отримала листа від подруги з Маріуполя: «Моя люба, я в пеклі! 11 березня отримала осколкові поранення в ногу, і мені її ампутували до коліна! 28 березня після чергового обстрілу спалахнув мамин будинок. Син дивом встиг вискочити, але мама згоріла живцем. У четвертій маріупольській лікарні впав поверх, на якому лежала, але мене витягла санітарка. Незабаром зайшли росіяни, завантажили нас, як худобу, й вивезли в Донецьк. Майбутнє туманне. Маріка більше нема».

 Спогад із Чернігова: «Старший син (хірург) з першого дня оселився у лікарні і якось вмить подорослішав. Тільки раз обмовився, що коли привозять маленьких дітей зі щелепно-лицевими пораненнями, то ретельно збирає їхні кісточки, а потім виходить на сходи, курить і плаче. Потім не втримався і ще раз обмовився, що привезли контужену 16-річну дівчину, мати якої від обстрілу загинула на місці. Дівчинка постійно кличе маму, а батько не знаходить у собі сил зізнатися в біді, що звалилася на них. Натомість вибігає з палати, забивається в куток і виє диким вовком».

 Спогад із Бородянки: «Рашисти застрелили мого єдиного сина, майже пенсіонера – йому виповнилося 57 років. Ми ховалися на околиці, він пішов по продукти. На блокпості не стримався і сказав докірливо: «Хлопці, навіщо ви сюди прийшли?» Відійшов на кілька метрів і отримав кулю в спину. Якийсь час лежав непритомний, поки бездомний собака не привів до тями. Псина старанно вилизувала йому обличчя. Повертався додому довго, постійно падав. Вночі помер. Перед смертю просив води і повторював як заведений: «Ну навіщо ви сюди прийшли? Хто вас кликав?»

 Спогад із Гостомеля: «Молода сім’я намагалася виїхати із містечка й проходила перевірку на блокпості. Чоловік інтересу не викликав. З першого погляду було зрозуміло, що людина не військова. Малятко тиснулося до мами, а от жінка - на диво красуня. Один з рашистів хтиво присвиснув і видав главі сімейства вердикт: «Пропустимо, але з однією умовою: твоя дружина залишається на три дні. Сьогодні що, понеділок? Приїдеш увечері в четвер. Інакше – розстріл на місці». Жінка кивнула чоловікові: «Рятуй доньку», а сама провела у персональному пеклі довгих три ночі й три дні».

 Ще один спогад: «Я психолог. Працюю з дітьми, що постраждали від сексуального насильства. За кілька тижнів роботи допомога знадобилася мені».

 Спогад із Бучі: «У сусідки чоловік загинув ще 2014 року, намагаючись протистояти російській агресії. Окупанти мали списки всіх сімей, у яких хоч хтось воював, от і з’явилися з перевіркою. Перерили шафу, сімейні альбоми, документи. Знайшли дбайливо збережену чоловікову форму і, щоб помститися, забрали сина. Вона бігла слідом, але їй перегородили дорогу автоматом: «Тьотю, вгамуйся». Наступного дня зварила вареники, прийшла на блокпост і попросила вивести дитину. Якраз чергував якийсь «розсудливий», і хлопця вивів. Блідого, розгубленого, зі зламаними і абияк перебинтованими пальцями. Вона трималася щосили і нагодувала з ложки. Далі приготувала голубці, загорнула каструлю в рушник, але сина більше не побачила. Скільки благала, просила – все дарма. Знайшов кровинку сусід під своїм парканом. На очах – скотч, руки за спиною навхрест, у потилиці – дірка. Хорошу знайому також знайшли мертвою. Медексперт сказав, що померла від численних тілесних травм. Перед смертю ґвалтували і били. Все тіло у синцях. Залишився чоловік і двоє дітей. Орки грабували, ґвалтували (старший друг жив недалеко від штабу й розповідав, як нестерпно кричали ґвалтовані жінки), позбавляли життя (колишню колегу повісили прямо у дворі. Заходить чоловік, а вона бовтається на мотузці)».

 Ще один спогад із Бучі: «У період війни, як і всі свідомі громадяни, Юрко передавав інформацію ЗСУ. Згодом попався і його взяли в полон. Бабця з дідом щодня ходили в штаб, падали перед начальником навколішки й просили відпустити онука. Той їх виставляв за двері. За два дні до визволення Бучі змінилися батальйони. Нові були якісь особливо озлоблені і з ненавистю до всього живого. Увірвалися в будинок до Захарівни, побачили, що дід сидить у камуфляжних штанях (доношував одяг старшого сина), витягли на вулицю та розстріляли. У квітні (після визволення) почали знаходити багато вбитих, і про Бучу заговорив увесь світ. Тіла діставали звідусіль: із колодязів, підвалів, стічних ям. Захарівна до останнього вірила, що Юрко живий, але спокою свого заради пішла на впізнання. Онука дістали без пальців і статевих органів».

 В одному із сіл Броварського району на Київщині: «Найтяжчою стала поява дівчинки, на вигляд років одинадцять. Під час купання з’ясувалося страшне. Дівчинку ґвалтували й били. Як потім сказав лікар – не раз. Били «правильно» - щоб не вбити, але заподіяти максимум страждань. У неї ще не спостерігалося ніяких ознак дорослішання – ні грудей, що намічаються, ні лобкового волосся. Абсолютна дитина, але російського солдата це не зупинило. У нього не було ні серця, ні розуму, ні сумління».

Українці побачили, що таке російська армія і російський народ. Від родичів із Росії не дочекалися співчуття. Росіяни вірять своїй брехливій пропаганді: «У мій день народження надійшло повідомлення від рідного брата – мешканця російського міста Архангельськ, я прочитала його в окупованій Бучі: «Привіт, сестро. Мені нема за що просити у тебе прощення. Все, що відбувається, - це провина вашого уряду. Росія та Україна – один народ (треба було в школі вчити історію, а не танцювати під Modern Talking). Збройні сили Росії обережно ходять навколо Києва та інших міст, а всі провокації типу нальоти й обстріли, - на совісті ваших націоналістів». От так. Та й до українців, які живуть у Росії, ставлення росіян змінилося: «Наші сусіди – інтелігентні люди. Слухають Рахманінова, знають мови, викладають в університеті складні дисципліни. Їхня дочка вже багато років живе в Москві та виховує чотирьох дітей. Щоліта приїжджає до батьків на машині. Днями донька зателефонувала й розповіла, що молодша повернулася зі школи в сльозах. Однокласники дізналися про їхнє українське коріння і почали вимагати; «Убий свою матір, вона фашистка».

 Росіяни, які живуть в Україні, починають розуміти, що таке їхня історична Батьківщина. Росіянка із Чернігова розмірковує: «За національністю я росіянка, тому одразу напрошується запитання: «За що мене вбивають?» Євреї рятують євреїв, греки – греків, болгари – болгарів, а мене знищує рідний народ?»

 Російська агресія змінила ставлення до Росії і в шанувальників російської культури. Процитую іншу чернігівку: «Я вчителька російської мови, і для мене вона завжди була мовою Пушкіна, Достоєвського, Толстого. З першого дня війни все змінилося. Цілком і повністю перейшла на українську та оголосила керівництву школи, що викладати російську більше не буду ніколи».

 Війна стала народною. Галина, що волонтерила в Броварах, розповідає: «В останні дні окупантам влаштували оточення і знищували їх десятками. Чоловіки, які пройшли війну у Афганістані, озброювалися м’ясними ножами й виходили на нічне полювання. Партизанили».

 На завершення опис зруйнованої Бородянки: «Того дня довго ходила містом. Оплакувала відібрані життя, пограбовані квартири й хати. Рашисти познущалися добряче. Знищили Будинок культури – мабуть, через те, що просякнутий українськими піснями та гопаками. Розгромили школу, зваливши в одну купу і підручники, і парти, і проєктори. Розписали стіни диким «укры – пидоры» та «Россия – любимая наша страна!» Пам’ятнику Шевченку тричі прострелили голову, і той стояв перев’язаний ганчірковим бинтом. Цілилися і в Архангела Михаїла, побудованого коштом городян. Хрест із рук святого впав, а меч лишився. Тепер кожен знає, як діяти далі. Битися до останньої краплі крові. Так напоумив сам Архангел Михаїл».

 Битися до останньої краплі крові – такий Божий заповіт українській нації.

 Анатолій Зборовський

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #2 за 12.01.2024 > Тема "Бути чи не бути?"