Версiя для друку Обговорити в форумi

19 листопада в RID-книгарні в Києві відбулася презентація книги «Шляхетні серця». Це збірка спогадів про козаків-добровольців, які загинули в боротьбі за Українську державу в 2022-2023 роках: Олега «Чорного» Собченка, Юрія «Руфа» Дадака, Юліана «Бобра» Матвійчука та Дениса «Бука» Антіпова. Всі вони учасники вшанувань героїв Холодного Яру минулих років. У Холодному Яру на честь їх та інших полеглих споруджено пам’ятники.

 Олег Собченко із Корсуня-Шевченківського на Черкащині був військовим, громадським і екологічним діячем. Боровся за увічнення пам'яті про борців за державність України – своїми руками створив велику кількість пам’ятників воякам Армії УНР, зокрема Меморіал вояків Армії УНР у Боярці в 2013 році, а також воякам УПА.

 Орест Стець свідчить: «Наприкінці 2018 р. він завершив роботу над першим в Одеській області меморіалом, присвяченим воїнам УНР».

 Керівник Благодійного фонду «Героїка» Павло Подобєд згадує Олега Собченка; «Він не мав вищої освіти, однак зумів розвинути в собі шляхетні риси характеру, закладені батьківським вихованням. Поєднував у собі досить рідкісні таланти – неймовірну майстерність будівельника та каменяра з широким світоглядом громадського діяча. Він був освіченим і начитаним, обізнаним в історії, політології, правознавстві та екології. У 1990-х Олег виявив себе у спорті – на одному зі змагань із рукопашного бою дістався фіналу, де з ушкодженою ногою вийшов на ринг і бився до заключного удару гонга. У тому бою він переміг. Вольовий хлопець привернув увагу бандитів, які шукали на подібних заходах бійців для своїх «бригад». Проте на пропозицію «авторитетних глядачів» не пристав. Свій хліб здобував важкою, але чесною працею. На заробітки подався до Омська, де познайомився з місцевою українкою Жанною – своєю майбутньою дружиною. Зміг доробитися до позиції співвласника місцевого супермаркету, проте у 2000-х, із приходом до влади Путіна, вирішив залишити РФ і повернутися з родиною додому – на рідну Черкащину».

 Боротьба за збереження річки Рось, на березі якої Собченко виріс, це окрема сторінка в його житті. Галина Добровольська-Рибалкіна розповідає: «У 2018 році, після великого замору риби в Росі, поринув у вивчення проблем малих річок. Брав участь в освітніх природоохоронних заходах. Багато консультувався зі спеціалістами. З’явилася організація «Сейв Рось». Зав’язалися ділові й дружні зв’язки з науковцями й галузевими посадовцями. Дійшов до Мінекології, де його сприймали як авторитетного експерта з питань порятунку річок, хоча диплома еколога він не мав. Обстоювання справедливості – візитівка Собченка. Він відчиняв двері в будь-які кабінети. До нього прислухалися або боялися – то вже залежало від рівня порядності чиновників».

 Орест Стець додає: «Для підвищення обізнаності суспільства з проблемою він залучає ЗМІ, організовує однодумців, вимірює рівень кисню в Росі, відвідує наукові конференції, спрямовані на захист річок та екосистем в Україні, не дає спокою чиновникам, відповідальним за охорону водойм. Олег придбав за власний кошт тонни хлорели – мікроорганізму, який знищує токсичні водорості, - і власноруч ввів її у Рось, щоб підтримувати належний рівень кисню в річці».

 Олег Собченко наголошував, що військо треба виховувати на рідній історії: “Через знання справжньої історії нашого народу військо дістає найбільш правильну і глибоку мотивацію воювати за кожне село чи поле нашої держави. За 8 років відбулася неабияка еволюція поглядів пересічного вояка – можу це констатувати, бо добре пам’ятаю весну 2014 року, коли далеко не всі наші кадрові військові готові були стріляти по кацапах». Проте це не було бездумне замилування старовиною. Олег «мав переконання, що треба робити висновки з помилок наших предків».

 В інтерв’ю Ользі Москалюк із видання «Цензор. НЕТ» Собченко так схарактеризував російську армію: «На певних напрямках їхні військові, зокрема піхота, діють досить професійно. Тому що всіх непрофесійних ми вже вбили. Ми ще в березні 2022 року з Ігорем говорили на цю тему: ті, хто виживе, будуть небезпечними, тому що розумнішають та чогось навчаються. Окрім того, ми бачимо велику різницю між стройовими частинами – цими мавпами з «ЛДНР» - та десантниками, яких хоча б чогось навчали, чи кади рівцями і вагнерівцями. Ми знаємо, що ось тут, наприклад, діють ці найманці. Це мотивована піхота, тому що їх брали на контракт на дуже великі гроші (за їхніми мірками). От вони й відпрацьовують – ходять в атаки лобові, хитрують, намагаються підлізти та підповзати. Тобто справді стараються. Успіхи вони мають здебільшого завдяки вогневому валу, перевазі в артилерії».

 Про населення Донбасу Олег Собченко в тому ж інтерв’ю сказав: «На Донбасі є частина населення з проросійськими настроями. От вони переконані, що росіяни переможуть. Колаборанти є на будь-якій війні. Вважають, що обирають сторону сильного, хочуть мати якісь преференції, наприклад другу російську пенсію. Або сподіваються, що їм повернуть Радянський Союз. Це просто заблукалі душі. Є села, з яких люди не евакуйовуються навіть із-під серйозних обстрілів. На що вони розраховують?! А потім бачимо: коли заходять росіяни, зустрічають їх як визволителів. Такою є природа колаборантів. Ми маємо таку частину населення. Недарма ж росіяни змогли окупувати цю частину Донбасу… Вони не можуть осягнути, як це росіяни обстрілюють Сєверодонецьк чи Лисичанськ. У них дисонанс: як таке можливо?! Та росіянам все одно, виживуть місцеві чи ні і скільки буде руйнувань. Вони тупо рівняють міста й села із землею, щоб зайняти ці руїни. А в цих людей отаке сальто в голові: українці, тримаючи оборону навколо міста і перебуваючи в ньому, самі ж його і обстрілюють. Настільки вони застрягли в російській брехні, що навіть собі не можуть сказати правди: так, це росіяни стріляють по них, тому що їх не цікавить доля цивільних».

 На запитання, коли закінчиться війна Собченко відповів: «Це залежить від зміни політичного режиму в Кремлі, що може статися навіть сьогодні – хтось вдарить того діда (Путіна) табакеркою та піде на перемовини. Якщо ж він житиме далі, росіяни можуть воювати роками – у них достатньо ресурсів: старого заліза, артилерійських набоїв, ракетних систем залпового вогню. Цього може вистачити на роки такої самої війни. Її тривалість – задача з багатьма невідомими. Чимало в чому це залежатиме від того, наскільки серйозно нам допомагатиме Захід. Якщо «по чайній ложці», як сьогодні, то ця війна надовго. Якщо швидше нададуть нам допомогу в необхідних обсягах і ми зможемо навчити більшість військових користуватися тими засобами – значить скоріше. Найгірший варіант – йдеться про роки».

 Олег Собченко висловив тверду впевненість: «Ми не можемо не перемогти. Ця перемога може дістатися нам більшою або меншою кров’ю. Але в нас як у нації немає іншого шансу, щоб вижити. Я думаю, за усіх цих жертв Україна не дійде до такої зневіри, щоб здатися ворогу. А оскільки вона не здасться, це доведеться зробити росіянам. Рано чи пізно. Ми на своїй землі. Наша мотивація в рази вища. Тому ми переможемо. Питання лише в тому, коли це станеться, у який спосіб та якими жертвами».

 Олег Собченко-«Чорний» загинув у бою за Україну.

 Юрій Дадак-«Руф» народився в місті Бережани на Тернопільщині. Військовослужбовець Антон Петрівський так характеризує його: «Юрко був багатогранною людиною. Науковець, викладач, бізнесмен, спортсмен, поет, воїн. Усі ці його риси і сторони так чи інакше були пов’язані з намаганням принести користь Україні. Більшість його віршів були про важливість боротьби за українську ідею, через одяг його бренду «Гвер» він поширював інформацію про героїчні сторінки історії України та водночас намагався зробити українське модним. Через спорт пропагував здоровий спосіб життя серед молоді, а бувши викладачем Лісотехнічного університету виховував студентів у дусі любові та поваги до всього українського. Мало хто знає, але частину прибутку з бізнесу він завжди жертвував на інші патріотичні проєкти, звичайно, й на допомогу армії (починаючи з 2014 року). Він був співорганізатором і ведучим багатьох патріотичних фестивалів та інших молодіжних заходів. Тисячі молодих українців надихалися Юрковими лекціями та промовами на боротьбу за українські цінності. Окремо слід підкреслити його боротьбу за домінування української мови в інформаційному просторі. Останній день перед початком повномасштабного вторгнення він присвятив поїздці в Трускавець у складі робочої групи при Львівській обласній державній адміністрації щодо заборони російськомовного культурного продукту в публічному просторі. Для нього українська мова була головним виразником української ідентичності. Юрко був однією з найбільш знакових постатей у сучасному націоналістичному середовищі України. Його подвиг полягає в тому, що коли він пішов у військкомат і вирушив на Схід захищати Україну зі зброєю в руках – він показав своїм прикладом дороговказ для сотень інших патріотів. Показав, що незалежно від того, чим ти займався в цивільному житті, яку б користь не приносив державі, у момент великої загрози обов’язком кожного українського чоловіка є захищати свою землю зі зброєю в руках».

 Юрій Дадак загинув під час ворожого мінометного обстрілу. Залишив у смутку дружину Ірину, дочок Роксоляну, Катерину, маму Надію та батька Романа.

 З приводу його загибелі капітан медслужби Тарас Кобза написав: «Герої вмирають. Від кулі, хвороби чи старості. Але знищити героя сучасності у ворогів немає жодної змоги. Їхній чин тепер зберігається надійно у мережах інтернету, на жорстких дисках чи флеш-програвачах».

 Юліан Матвійчук-«Бобер» народився в Полтаві. Він виріс у російськомовному середовищі, але в студентом за рік перейшов з російської на українську. Матвійчук був ініціатором деколонізації рідного міста. Захищав українську культурну спадщину Полтави. З його ініціативи ухвалено програму з національно-патріотичного виховання полтавської молоді, профінансовано з міського бюджету стрілецькі турніри, турніри з лазертагу, інформаційні кампанії щодо загиблих героїв з Полтавщини та їхні подвиги. Його військово-патріотичні вишколи щороку проходили понад 200 дівчат і хлопців, здобуваючи знання з історії України, спортивного орієнтування, картографії, тактики і домедичної допомоги. Юліан регулярно відвідував і проводив патріотично-виховні заходи для школярів і студентів різних навчальних закладів міста. Завдяки його прикладу та просвітницькій роботі десятки його вихованців стали на захист держави.

 Друг Юліана Матвійчука, командир групи аеророзвідки Ігор Скляр згадує: «Ми почали розуміти, що українцям треба підкреслювати свою ідентичність. А мова є головним ідентифікатором нації. Це був перший крок до націоналізму в наших головах».

 Дружина Юліана Лілія Матвійчук згадує: «У нас було справжнє українське весілля – з традиційними обрядами, троїстими музиками. Ми стали під вінець у національному вбранні в колі найближчих людей. На річницю нашого весілля Юліан, повернувшись із Харківщини, де виконував бойові завдання з прикриття державного кордону, ніс службу в Полтаві. Я хвилювалася, чи відпустять його додому, чи матимемо ми змогу бодай побачитися того дня. Аж тут зранку Юліан каже мені по телефону: «Виглянь у шибку». Дивлюся – дрон під керуванням мого чоловіка підлетів до вікна, а до нього прикріплена табличка з привітанням: «Із річницею!» Потім безпілотник розвернувся, і я побачила напис з іншого боку таблички: «Кохаю тебе до нестями». А невдовзі й сам коханий став на порозі квартири з квітами. Знаєте, з ним жилося надзвичайно легко. Він умів щомиті робити мене щасливою. Таку людину можна зустріти тільки раз у житті».

 15 травня Юліан Матвійчук під час бою в районі міста Мар’їнка був тяжко поранений і згодом помер у шпиталі міста Дніпра.

 Денис Антіпов-«Бук» народився в Івано-Франківську. Але навчався в школі і в університеті в Києві. Антіпов викладав корейську мову в університеті ім. Т. Шевченка.

 Науковець і журналіст Дмитро Дорошенко згадує, що Денис Антіпов був одним із перших в Україні, хто ще у 2014 році розгледів потенціал використання безпілотників, став одним з перших операторів у тій царині, яка пізніше просто змінила сучасну війну

 З початком війни у 2014 році Денис пішов добровольцем до ЗСУ. З початком російського повномасштабного вторгнення 24 лютого 2022 року Антіпов знову добровольцем вирушає на фронт. 9 березня дістав контузію та численні травми під час артилерійського обстрілу біля міста Ізюма на Харківщині. Під час лікування в госпіталі запустив сайт іноземними мовами, щоб показати світові справжнє обличчя росіян. На початку травня Денис повернувся на передову, не долікувавшись. 11 травня 2022 року Денис Антіпов загинув під час оборонного бою поблизу села Довгенького Ізюмського району Харківської області внаслідок ворожого обстрілу танками та артилерією.

 В книзі «Шляхетні серця» названо нагороди полеглих героїв і розказано про увічнення їхньої пам'яті.

 Презентацію провів автор-упорядник «Шляхетних сердець», президент Історичного клубу «Холодний Яр» Роман Коваль.

 Анатолій Зборовський.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #48 за 01.12.2023 > Тема "Українці мої..."