Версiя для друку Обговорити в форумi

Володимир Мурський належав до когорти українських патріотів, завдяки енергії та здібностям яких вершилася доля народу та держави в роки визвольних змагань. Він був багатогранною і талановитою особистістю — громадським і політичним діячем, письменником, журналістом, публіцистом, педагогом, дипломатом і розвідником. Цього року відзначається 135 років від народження Володимира Васильовича Мурського.

Тривалий час доля патріота залишалась невідомою для багатьох українців. Поштовхом для досліджень стала книга російського історика Л.Ф. Соцкова «Неизвестный сепаратизм: На службе СД и Абвера: Из секретных досье разведки», видана в 2003 році. Ця книга привернула увагу українських дослідників Володимира Окіпнюка та Дмитра Козлова, які започаткували пошуки матеріалів про Володимира Мурського, з’ясування деталей біографії, місця поховання, збирання його літературної спадщини. Результатами їх досліджень стали декілька публікацій в інтернет-виданні «Українська правда». Паралельно проводив пошук одеський історик Олександр Музичко, результати досліджень висвітлені в збірці «Чорноморська хвиля української революції» (2017). Ніби підсумком пошуків стало віднайдення могили Володимира Мурського на католицькому цвинтарі Стамбулу в 2018 році кримськотатарською активісткою Алією Усеновою.

 Володимир Мурський народився 10 листопада 1888 року в Замарстинові, що у передмісті Львова. Батько Василь Тимофійович Мурський важко хворів та помер у молодому віці, залишивши дітей (трьох синів і доньку) на дружину Антоніну Мурську (Савко). Батько Антоніни був священиком, тому родина Мурських завжди підтримувала добрі християнські традиції. Наприкінці ХІХ століття мати з дітьми переїхала до родичів в Одесу, де Володимир розпочав навчання в Рішельєвській гімназії.

 Однак у 1905 році через революційні події в місті та пов’язані з цим небезпеки Мурські повернулися до Галичини і Володимир був змушений завершувати навчання вже у Львові. Там Володимир Васильович закінчив середню школу а згодом і учительську семінарію, здобувши спеціальність народного вчителя.

 Викладання в семінарії провадилось на польській і «руській» мовах. Семінаристи отримували стипендії, починаючи з другого курсу залучалися до педагогічної практики в народній школі при семінарії. Студентське середовище в Галичині того часу було благодатним підґрунтям для формування національно свідомої особистості. Можливо, саме навчання сприяло виробленню у Володимира Мурського поглядів і переконань українського патріота.

 До початку Першої світової війни Володимир Васильович працював учителем, брав активну участь у діяльності львівської «Проствіти», був членом товариства «Взаємна поміч українського вчительства», незмінним організатором і активним учасником вечорів, концертів, хорових виступів, які часто влаштовував «Український клуб». Саме у львівській «Просвіті» Володимир познайомився з майбутньою дружиною, в той час гімназисткою Софією Вольською. Восени 1914 мобілізований до австрійського війська як офіцер запасу, а в наступному році потрапив у російський полон.

 Події Лютневої революції 1917 року та створення Центральної Ради суттєво змінили перебування українців Галичини в полоні. Таке послаблення режиму дозволило Володимиру Мурському на початку березня 1917 року вдруге переїхати до Одеси. Саме тут Мурський сформувався як громадський і політичний діяч, журналіст і публіцист, один з ідеологів та провідників українського національного руху. Він активно пропагував національно-державну і культурну політику Української Центральної Ради, редагуючи разом з Іваном Липою часопис «Українське слово», а згодом — очолюючи департамент преси і пропаганди Української Народної Республіки в місті. Володимир Васильович увійшов до складу Одеського Українського керівничого комітету, громадської організації, яка репрезентувала український рух у місті та була визнана Тимчасовим урядом і Українською Центральною Радою.

 29–30 червня 1917 року брав участь в роботі Херсонського губернського з’їзду Українського національного конгрес, на якому запропонував резолюцію щодо викладання у школах та ведення богослужіння українською мовою, а також повернення з сибірського заслання вчителів українців і полонених галичан.

Під егідою Українського керівничого комітету в Одесі розпочалося видання тижневика "Українське слово", в якому пропагувалися ідеї української незалежності. Редагуванням цього видання спільно з Володимиром Чехівським, першим комісаром Одеси від Центральної Ради, займався і Володимир Мурський, який очолив редакційний комітет. На шпальтах часопису він як автор опублікував сім статей.

 Поряд із громадсько-політичною діяльністю Володимир Мурський займався й педагогічною. Він викладав українську мову на курсах для працівників залізниці, пошти та телеграфу, в Одеському військовому училищі, читав для вчителів на курсах українознавства лекції з української мови, літератури, історії політичної боротьби в Галичині, історії української музики, підробляв уроками гри на скрипці.

З початком війни між УНР і більшовицькою Росією в січні 1918 року червоні захопили владу в місті та проголосили створення Одеської радянської республіки. Українські війська і більшість українських громадсько-політичних діячів покинули Одесу. Але Володимир Мурський зробити цього не встиг і був заарештований. Урятувати життя в цей буремний час йому допомогло тільки те, що за рішенням революційного трибуналу його відправили до одеської тюрми, а не на крейсер «Алмаз».

Із наближенням до Одеси армії УНР і союзних австро-німецьких військ начальник тюрми Вернигора за власним рішенням відпустив Мурського та навіть особисто відвіз додому, порадивши не залишатися на ночівлю. Мурський під вигаданим прізвищем переховувався в одному з санаторіїв міста до повернення української влади.

 На початку березня 1918 року, коли Одеса була звільнена від більшовиків, Володимиру Мурському доручено від імені української влади Одеси координувати відносини з австро-німецьким військовим командуванням та обрано комісаром юстиції Одеської української міської ради.

 Від березня до вересня 1918 року разом з Михайлом Слабченком він редагував в Одесі незалежну громадсько-політичну газету соціал-демократичного спрямування «Вільне життя». Опублікував декілька десятків публікацій на її шпальтах. Усі статті Мурського були пронизані ідеєю побудови незалежної демократичної української держави, і тому зі встановленням режиму Павла Скоропадського стали об'єктом цензурних обмежень із боку нової влади.

 В 1918 році вийшов друком написаний Володимиром Мурським підручник «Коротка граматика української мови для шкіл та самонавчання». А 4 квітня 1918 року, комісія для складання підручників з української мови видавничого відділу Міністерства народної освіти УНР ухвалила рішення про використання української граматики В. Мурського в перших двох класах середніх та вищих початкових шкіл.

 Володимир Мурський продовжував тісно співпрацювати з місцевою «Просвітою», брав участь у відкритті її осередків в різних районах Одеси, був організатором національного хору, літературного фонду імені Тараса Шевченка, "кругового" збору грошей на українську справу міста, ініціатором протестів українців проти русифікаторської політики тощо. Другий одеський період біографії Мурського звершився 30 серпня 1918 року, коли Володимир Васильович покинув Одесу та переїхав до Києва.

 У столиці В. Мурський працював у непартійних щоденних газетах демократичного спрямування «Відродження» і «Трибуна», продовжує займатися громадською діяльністю, спілкується з С. Шелухиним, П. Стебницьким, Д. Донцовим та іншими діячами.

Після приходу до влади Директорії В. Мурського було зараховано до складу делегації УНР, яка повинна була брати участь у мирній конференції в Парижі. Однак до Парижа Володимир Васильович так і не доїхав. Він залишився у Відні, який став першим місцем його вимушеної еміграції. Це було пов'язано з тим, що українська делегація не мала офіційного статусу і дозвіл на в'їзд із французького боку отримали спочатку тільки її голова та секретар.

 У Відні в 1919—1921 роках разом з В. Піснячевським, І. Кедрином, А. Хомиком редагував журнал «Воля» (останні 3 номери — «Воля України»), у якому надрукувала свої перші літературні твори Оксана Драгоманова, двоюрідна сестра Лесі Українки.

 В 1921 році Володимир Мурський разом із своєю дружиною, перекладачем, Софією Мурською жили у Відні, де його призначили пресовим референтом посольства УНР. Дружина у 1918—1921 роках працювала в апараті Міністерства закордонних справ УНР. У лютому 1922 року Володимира Мурського призначили виконувачем обов'язків директора Департаменту преси та інформації Міністерства преси і пропаганди УНР.

 З 1929 по 1935 рік Володимир Мурський був представником екзильного уряду УНР у Туреччині. Стамбул на той час представляв собою добре облаштоване радянськими спецслужбами «агентурне гніздо» і Володимир Васильович майже одразу став важливим об’єктом їх оперативної розробки. Але навіть у таких складних умовах Мурський зумів зробити багато корисного для України та відновлення в майбутньому її незалежності.

 Перебуваючи в Туреччині, Володимир Васильович видав книги «Україна та її боротьба за незалежність», 1930 та «Правдиве обличчя нової Росії», 1932. 19 липня 1935 року на 47-му році життя він помер, як вважалося, внаслідок раку, але сьогоднішні дослідники пов'язують його смерть з низкою загадкових смертей діячів УНР в Стамбулі, які, можливо, були отруєні агентами ДПУ.

 Володимир Васильович Мурський прожив коротке, але надзвичайно насичене та багате на події життя, життя невтомного борця за свободу власного народу. До останнього подиху він вірив у те, що його мрія – падіння радянської тоталітарної імперії та відновлення державної незалежності України – обов'язково здійсниться. Хоча це сталося тільки через 56 років після смерті Володимира Мурського, однак у цьому, безперечно, є і його заслуга.

 Непростою в ці нелегкі часи складалася доля рідних і близьких Володимира Мурського. Дружина Софія (Зося) Вольська-Мурська була відомим громадським діячем, перекладачем з англійської та французької мов, філологом. Померла 1946 року та похована в Мюнхені на одному цвинтарі зі Степаном Бандерою.

 Старша дочка Мурських – Софія народилася в Тарнові в 1921 році. У другій половині 1920-х років навчалася в Парижі, де в цей час проживала старша сестра її матері – Марія Пчелинська. Після переїзду подружжя Мурських до Стамбула Софія восени 1930 року продовжила навчання в місцевій французькій гімназії. Після смерті батька разом з матір'ю проживала в Західній Україні. 5 серпня 1942 року вона вийшла заміж за відомого вченого-тюрколога Євгена Завалинського. 18 січня 1944 року народився син Володимир, згодом подружжя виїхало до Франції, а в 1950 році родина емігрувала до Австралії, де оселилася в передмісті Мельбурна. В 1995 році Софії Мурської (Завалинської) не стало.

 Молодша дочка – Олена Мурська (Супрун) після повернення разом з родиною зі Стамбула до Західної України в еміграцію не виїжджала. Проживала у м. Соснівка Львівської області.

Василь Вельможко,

член Національної спілки краєзнавців України, Одеса

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #45 за 10.11.2023 > Тема "Українці мої..."