Версiя для друку Обговорити в форумi

Не про всіх учасників боротьби за незалежність України в 1917–1921 роках ми знаємо, особливо про тих, хто зустрів відродження Батьківщини в юному віці і не мав високих посад та бойового досвіду. До таких осіб можна віднести молодого офіцера царської армії прапорщика Дмитра Стопкевича, який в 20 років зробив свій вибір на користь рідної України. Вся його подальша біографія тісно пов’язана з долею України.

Народився Дмитро 21 жовтня 1897 року в селі Великий Бобрик Балтського повіту Подільської губернії (тепер Бобрик Перший Любашівської громади Подільського району на Одещині) в родині священника отця Келестина Стопкевича та Марії (в дівоцтві Васьковська). Через деякий час батько, як священнослужитель, переїхав з родиною в село Севастянівка Гайсинського повіту (тепер Велика Севастянівка Уманського району Черкаської області). Початкову освіту хлопчик отримав в Тульчинському духовному училищі, яке закінчив в 1913 році. В роки навчання Дмитра в училищі в жіночому єпархіальному училищі викладав видатний композитор Микола Леонтович, а в училищі навчалась його двоюрідна сестра Клавдія. Хор училища давав декілька разів на рік концерти, про які згадував професор Одеської консерваторії, головний диригент і художній керівник Одеського театру опери та балету Микола Покровський. Можливо, ці концерти зародили в серці молодого семінариста любов до народної музики.

 Після закінчення училища юнак продовжив навчання в Подільській духовній семінарії, яка була важливим освітнім центром для православної молоді Поділля в поширенні та поглибленні української національної свідомості — за своїм духом, складом учнів, що на 99 відсотків походили з українського села і були зв’язані з українськими масами. Але розпочалася Перша світова війна, юнацьке серце не могло спокійно битися і після другого курсу Дмитро за власним бажанням покинув семінарію і вступив до Одеського військового училища. В училищі навчання проходило по скороченій програмі, і 1 січня 1916 року 19-річний юнак був випущений у званні прапорщика. 20 червня того ж року прапорщик Стопкевич потрапив на фронт.

 В грудні 1917 року, дізнавшись про проголошення Центральною Радою Української Народної Республіки, Дмитро залишив свій полк і приїхав до столиці, де вступив до українського війська. Невдовзі потрапив до Одеси, де йому довелося 15-16 січня 1918 року в складі українських військових частин брав участь у вуличних боях проти більшовиків та червоногвардійців. Після перемоги більшовиків деякий час переховувався. Коли 13 березня Одесу було звільнено, Дмитро влаштувався на службу в кредитну спілку «Союзкредит». Паралельно при 5-й Одеській чоловічій гімназії здав екстерном іспити на атестат зрілості. Згодом Дмитро був зарахований до 1-ї охоронної сотні при Одеській комендатурі. 18 грудня 1918 року, вже як командир сотні, взяв участь у боях проти загонів збройних сил Півдня Росії та їх союзників з Антанти, які, побиті, змушені були тікати в порт, щоб евакуюватись до Криму. Та несподівано їм надійшла допомога: з кораблів Антанти, що стояли на рейді Одеси, висадився десант (польський легіон силою 3000 жовнірів і французькі частини). Окупанти швидко захопили центр міста та прилеглі райони. Але українці під проводом полковника Кобелька рішуче перейшли у контрнаступ. Особливо тяжкий бій був за залізничний вокзал. Полковник Кобелько одним з перших увірвався в приміщення вокзалу. В руках він тримав ручний кулемет. У цей час йому під ноги ворог кинув гранату... Смерть командира не зупинила українські частини. Поляки з французами ганебно втекли в порт. Тільки ніч вгамувала переслідувачів.

 «Всі були щасливі перемогою і радісно згадували минулий бій, – писав Дмитро Стопкевич у своїх спогадах «Бій в Одесі 18 грудня 1918 р.». – Чекали світу, щоб доконати ворога. Але раптом все перемішалось і замість конечної перемоги ми мусили залишити місто. А справа стояла так: коли було виявлене повне розбиття ворога, команда Херсонського коша Республіканського війська послала старшину до французького командування з ... бажанням порозумітись. У відповідь французьке командування наказало, щоби Республіканські війська звільнили Одесу, і лише по звільненню міста вони вестимуть переговори. Команда Херсонського коша, полковник Філатів і полковник Змієнко вірили в можливість порозуміння з французами, а тому дали наказ про відступ. Тяжко уявити собі, що сталося з вояцтвом при звістці про відступ. Вояки, які з усмішкою йшли до бою, бо були повні віри в свою перемогу, якось змінились. Не стало запалу, зникла віра в перемогу, з’явилась нехіть. Наказом про відступ III-й Херсонський кіш було розбито – і не силою ворога... а наказом своєї команди, що покладала більш на чужу поміч надії, ніж мала віри в свої сили». 

 З військом УНР Дмитро Стопкевич відійшов з Одеси, відтоді ще два роки він уперто бився проти ворогів України. Воював у складі Запорозької дивізії, був сотником 2-го Запорозького полку, пізніше підполковником. 21 листопада 1920 року 1-а Запорозька бригада, в якій служив Стопкевич, перейшла польський кордон і була інтернована. В таборах Дмитро пробув до 24 червня 1922 року, поки йому не вдалося потрапити до Чехословаччини. Тут колишній вояк поступив на підготовчі курси при Українській господарській академії в Подєбрадах і 21 вересня того ж року був зарахований до академії. Брав активну участь в роботі Союзу українських хліборобів при Академії, був референтом голови Академічної громади з господарських питань. Дмитро вчився добре і 26 травня 1928 року з «успіхом дуже добрим» закінчив гідротехнічне відділення інженерного факультету Академії, отримавши диплом інженера-гідротехніка.

 Навчаючись а академії, Дмитро Стопкевич став учасником Другої капели бандуристів, якою керував Василь Ємець. Після захисту диплома не полишив бандуру і разом з капелою брав активну участь у культурно-мистецькому житті української еміграції. Працював на відповідальних посадах на будівельних підприємствах Праги. Перед наступом Червоної армії виїхав з родиною за межі Чехословаччини, а вже після закінчення війни переїхав до США, де працював в інженерних установах в містах Омаха, Небраска й Чикаго. За океаном Дмитро Стопкевич був членом Американського товариства цивільних інженерів та товариства цивільних інженерів штату Небраска. Жертвував кошти на українську справу. Був одружений з Марією Нікодим, у них народився син Василь. До 1986 року мешкав в Оттаві, подальша доля невідома.

 Вперше про долю Дмитра Стопкевича розповів відомий дослідник визвольних змагань українців та Президент Історичного клубу «Холодний Яр» Роман Коваль у книзі «Багряні жнива української революції». Прикро, що через півтора десятиліття від публікації ні в Бобрику Першому на Одещині, ні в Великій Севастянівці на Уманщині, ні в Тульчині на Вінниччині немає жодної згадки про героя визвольних змагань, підполковника Армії УНР Дмитра Стопкевича. Звичайно, сьогодні, коли триває кривава війна з російськими окупантами, з’являються нові герої, але маємо відновлювати імена вояків, які боролися за рідну землю сто чи двісті років тому, ми повинні зберігати про них і про сучасних героїв пам’ять.

Василь Вельможко,

Краєзнавець

Одеса

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #42 за 20.10.2023 > Тема "Українці мої..."