Версiя для друку Обговорити в форумi

У Національному центрі народної культури «Музей Івана Гончара» в Києві експонується виставка святкового українського та криськотатарського народного одягу «Свято» з приватних колекцій родини Афанасьєвих, Ігоря Перевертнюка, Богдана Петричука, Олени Скрипки, Рустема Скибіна, Володимира Щибрі. Виставка розповідає про свято мовою народного вбрання.

 Експозиції передують висловлювання видатних людей про український національний одяг.

 Художник Казимир Малевич ділився своїм враженнями про українське вбрання: «Селяни завжди мені здавалися чистими та ошатними. Пригадуються мені весілля, на котрих княгиня з дружками були якимсь (іншим) барвистим, візерунчастим народом — у строях різнобарвних, вовняних тканин, у стрічках, заплетених у коси та головні убори — вінки, у сап’янцях на мідних і залізних підківках, халявки розшивані візерунками. Молодий та його бояри у сірих баранячих шапках, у блакитних штанях, радше шароварах, на їх пошиття йшло не менше як шістнадцять аршинів краму. На кожному — біла вишиванка і широкий червоний вовняний пояс. Княгиня з дружками обходила всі вулиці села з піснями. Кожному, кого зустрічала на дорозі, віддавала низькі поклони, тричі вклоняючись. Оце на такому тлі в мене розвивалося замилування мистецтвом, художництвом».

 Етнограф Олекса Воропай розмірковував про значення одягу та інших національних оберегів: “Під чужинецьким пануванням наш народ зберіг національний одяг — як символ, що його він проніс через віковічні страждання й утиски, які довелося зазнати від окупантів. У цьому факті — збереження національного одягу — проявився здоровий народний інстинкт. Національний одяг, мова, віра та звичаї — все це надійний захист від національного занепаду”.

 Письменниця Людмила Старицька-Черняхівська згадувала дитинство: “Наше покоління — виключне покоління: ми були першими українськими дітьми. Не тими дітьми, що виростають в селі, в рідній сфері, стихійними українцями, - ми були дітьми городянськими, яких батьки виховували вперше серед ворожих обставин свідомими українцями зі сповитку. Нас було небагато таких українських родин; решта ж нашої дитячої суспільності, з якою нам доводилось раз по раз здибатись, були змосковлені діти-паненята. І коли ми вбирали наше українське вбрання, нас охоплювало те почуття, яке, мабуть, стискало груди молодого лицаря, коли його вперше підперізувано лицарським мечем”.

 Куратор виставки Петро Гончар зазначає: “Орієнтуємо глядача сприймати святковий стрій не тільки і не стільки як етнографічний матеріал, а як самодостатню цінність поза простором та часом, яка несе в собі багатство духовного та матеріального наповнення.

 По-перше — відчути СВЯТО, святковість настрою разом з творцями цих унікальних мистецьких творів, бо готували їх до святкового дійства чи події.

 По-друге — спробувати співпережити таке відчуття чи розуміння як СВЯТІСТЬ, яке століттями закладали разом з сакральним, обереговим ставленням до виготовлення такого одягу.

 По-третє — зрозуміти традиційний одяг як СИМВОЛ. Таке розуміння близьке до поняття святості в українському суспільстві у політичному контексті, оскільки, як прапор, пронесло через багаторічні руйнівні асимілятивні процеси власну національну ідентичність та гідність.

 По-четверте — це можливість пережити СВЯТО разом із нашими пращурами минулих століть з різних земель України в Музеї Івана Гончара”.

 Анатолій Зборовський

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #41 за 13.10.2023 > Тема "Душі криниця"