Версiя для друку Обговорити в форумi

28 червня 1996 року Верховною Радою було прийнято і введено в дію Конституцію України. Суперечки навколо неї точаться досі. Але головне – вона живе

Той день – радше ціла доба, адже окремі статті Основного Закону парламентарії приймали впродовж майже доби – розписаний по хвилинах. Відтоді роздано тисячі, мабуть, інтерв’ю, залишено чимало спогадів. Декого з учасників того без пафосу вікопомного засідання, на жаль, вже немає в живих – хтось сам відійшов у вічність, хтось загинув за нез’ясованих обставин, когось убили… Тож згадаємо, за яких умов і як приймали Конституцію незалежної України.

Україна в 1996-му: Броунівський рух забаганок, забобонів та інтересів

Станом на червень 1996 року Україна залишалася єдиною країною з колишніх республік СРСР, що жила за старою, ще радянською, 1978 року, конституцією. В подібній ситуації були хіба що поляки й угорці, в яких теж діяли так звані «Малі» конституції – старі, тобто, щоправда, з внесеними суттєвими поправками і змінами.

На той час Україна уже була суверенною державою, визнаною світовим співтовариством, членом багатьох європейських і світових міжнародних організацій. Відбулась і трансформація політичної системи, була заснована переважна більшість нових державних інституцій, зокрема, діяв інститут президентства. У 1994-му відбулись перші в незалежній Україні вибори до Верховної Ради.

Втім, від романтизму й патріотичного піднесення кінця 80-х – початку 90-х не залишилося майже й сліду. Економіка країни лежала в руїнах, ледь-ледь починала оговтуватися від падіння. Україна знаходилася на передостанньому місці серед 27 країн Європи з перехідною економікою за темпами падіння ВВП, який, у порівнянні з 1990 роком зменшився на 52%. Величезною була заборгованість по заробітній платі. Гіперінфляція 1991-1995 років зробила українців бідними мільйонерами: прожитковий мінімум у 1996 році становив понад чотири мільйони купоно-карбованців.

Утім, впевнено спинався на ноги український олігархат: у грудні 1995 року було засновано Індустріальний союз Донбасу, набирала сили група «Приват». Дніпропетровська корпорація «Український бензин» була перейменована на Єдині енергетичні системи України і стала монополістом з імпорту газу в Україні. За п’ять років незалежності змінилося сім голів уряду. Останнім з них став Павло Лазаренко, котрий наприкінці травня 1996 року змінив на цій посаді Євгена Марчука. Держава, по суті, непомітно ставала головним дистриб’ютором з розподілу свобод і приватної власності.

Ну, і родзинка на торті, про яку тут не можна не згадати – саме Леоніда Кучму, прем’єра гіперінфляції – «розумні українці» обрали президентом у 1994-му році. Результат не забарився: Леонід Данилович по праву вважається архітектором вищезгаданої і досі не подоланої олігархічної системи.

Підготовчий період: лише 5680 пропозицій та поправок

Конституційна епопея почалася в Україні майже одразу після внесення змін до старої, радянської Конституції, в жовтні 1990. Тоді ж створили і Конституційну комісію. Впродовж 1990-1996 років було запропоновано 15 проектів Конституції України – як від Конституційної комісії, так і від різних політичних партій, ініціативних груп, науковців. Але жоден із них не знайшов підтримки. Майбутня Конституція стала своєрідним «яблуком розбрату» між президентом Леонідом Кучмою, Верховною Радою в особі її Голови, соціаліста Олександра Мороза і суспільством. Президент домагався для себе якомога ширших повноважень, натомість народні обранці не мали намірів йому їх надавати.

У червні 1995 року конституційна криза сягнула свого апогею, тому між Верховною Радою і президентом було підписано Конституційний договір – своєрідний пакт про ненапад, який би дав змогу закінчити розробку і прийняття нової Конституції України.

Конфліктна ситуація не вщухала, і 26 червня 1996 року президент Кучма, за день до прийняття Основного Закону, підписав Указ «Про проведення всеукраїнського референдуму з питання нової Конституції України», який мав би відбутися 25 вересня 1996 року.

Однак, попри жорстке протистояння парламенту і президента, робота над проектом Конституції все ж тривала. В березні 1996 року Конституційною комісією був запропонований варіант проекту Конституції (президентський), в якому проглядалась надзвичайно сильна президентська влада і слабка – Верховної Ради. Народним обранцям стало зрозуміло, що потрібно спільними зусиллями доопрацьовувати проект Основного Закону. Для цього була створена робоча група з представників десяти фракцій Верховної Ради (крім комуністів і соціалістів, але останні все ж таки згодом ненадовго приєднаються), яку невдовзі перетворили на Тимчасову спеціальну комісію, яку очолив Михайло Сирота. Перше її офіційне засідання відбулося 6 травня 1996 року. Саме ця комісія й підготувала остаточний проект документа, який стане діючою нині Конституцією України.

Під час підготовки проекту Основного Закону надійшло в цілому 5680 пропозицій, заяв і поправок. 19 червня розпочався розгляд проекту Конституції України у другому читанні.

До 27 червня, практично було узгоджено чверть статей, зокрема, стосовно прав людини та виборчої системи. Найбільш дискусійні – щодо розподілу повноважень між гілками влади, державної символіки, приватної власності, статусу Республіки Крим та мови – залишили й узгоджували вже під час вікопомної конституційної ночі.

Як писав в політично-публіцистичному нарисі «Як приймалася Конституція України. Нотатки учасника розробки Основного Закону України» безпосередній учасник тих подій Вадим Гетьман, спільна позиція досягалася шляхом переконань і дискусій. Наприклад, В’ячеслав Чорновіл і «Народний Рух» були прибічниками дуже сильної президентської влади. Ігор Юхновський, Іван Заєць відстоювали ідею двопалатного парламенту, але їх змогли переконати в помилковості таких поглядів. Сергій Соболєв запропонував, щоб силові міністри підпорядковувались президентові. Фраза в Преамбулі: «Усвідомлюючи відповідальність перед Богом, колишніми, нинішнім і прийдешніми поклоніннями…» – ініціатива Івана Попеску, Михайла Ратушного, Володимира Стретовича, Василя Костицького, Сергія Кириченка і Віктора Шишкіна.

Ліві фракції, особливо комуністи – всіляко блокували конституційний процес. Така поведінка була цілком зрозумілою, адже в Росії, на тлі російсько-чеченської війни, відбувались президентські вибори між Єльциним і Зюгановим. В разі перемоги останнього «українські», а насправді радянські ще комуністи теж сподівалися на реванш.

За свідченням учасників конституційного процесу, Основний закон України укладався буквально по крихтах. Голосували не тільки по статтях, але й по частинах, абзацах, інколи реченнях, і навіть – словах. Тимчасова спеціальна комісія здійснила велетенську підготовчу роботу задля ухвалення 28 червня Конституції України.

Драма з оптимістичним кінцем: як погоджували непогоджуване…

Про ту конституційну добу з нічним засіданням, коли «кожен грав свою партію, і часто фальшиву», відомо майже все.

Каменем спотикання стали: мова, державна символіка і статус Криму. Саме за ці статті розгорнулися найбільш запеклі суперечки між національно-демократичною групою депутатів, борців за незалежність України і затятими комуністами. Уявіть лишень діапазон політичного спектру: Степан Хмара і Петро Симоненко, або Микола Поровський і Микола Азаров.

Інколи, коли розглядали конфліктну статтю, щоби дійти єдино прийнятного варіанту, голосували по 10 разів. Так, комуністи Криму зрештою проголосували за синьо-жовтий прапор, а фракція «Народний Рух України» – за визнання Автономної Республіки Крим в чітко визначеному Конституцією правовому полі України.

Але драматизм часом був неймовірний і репліки нагадували цитати з «Гайдамаків» Тараса Шевченка:

Михайло Сирота: «Що ви робите? Схаменіться, люди добрі, українці!»; «Ми погодимося на нормативно-правові акти Верховної Ради Криму. Ми погодимося на Автономну Республіку Крим… Ми погодимося на всі вимоги кримчан…»

Тим часом група депутатів-націоналістів у залі скандувала: «Область! Область! Область!»

Сирота з трибуни, звертаючись до Степана Хмари: «То якби ж тільки від вас залежало це Степане Ільковичу і від мене…»

Голос із залу: «У дим перетвориться, в ніщо…»

Сирота: «Так і Україна, не дай Боже, може перетворитися в ніщо».

Хмара: «Не панікуй, не панікуй…»

Частина комуністів виступила з примирливими промовами щодо української символіки, хоча й були відверто шовіністичні, провокаційні виступи, як-от у поборника «русского мира» депутата Володимира Алексєєва.

Голова Тимчасової спеціальної комісії Михайло Сирота впродовж усього цього часу, поки йшли дебати, обговорення і голосування, простояв за трибуною Верховної Ради. І не просто простояв, а важко пропрацював. Інколи доходило до абсурдного. Особливо ж «старалися» комуністи, котрі всіляко затягували процес.

Наприклад, обговорюють статтю щодо тексту присяги народного депутата.

Павло Кузнєцов (Краматорський виборчий округ, Донецька область): «…Я хотел бы обратить ваше внимание на мою поправку 104. Предлагаю после слов: «виконувати свої обов’язки в інтересах усіх співвітчизників» записати: «і своїх виборців». І поставити крапку».

Михайло Сирота: «А вони що, не співвітчизники?»

Кузнєцов: «І своїх виборців.»

Сирота: «Так вони ж і є співвітчизниками…»

Або таке.

Голова (Олександр Мороз): «Давайте замість Рахункова запишемо Контрольна…»

Сирота: «Ну, навіщо, навіщо?»

Мороз: «Ну, а чим гірше?»

Сирота: «Якщо записати Контрольна, то ця палата буде тільки контролем займатися, а її ж основне завдання не контроль…»

Ось так, долаючи статтю за статтею, переголосовуючи, сварячись, доводячи, переконуючи, вперто просувалися до конституційного фінішу.

Діалог між Морозом і Сиротою:

Мороз: «Михайле Дмитровичу, ми з вами дратуємо людей. Я буду називати номер статті, не читаючи текст, а ви не говоріть, що підтримуєте.»

Сирота: «Але ж і люди дратують нас, Олександре Олександровичу…»

Голова: «Так.»

Олександр Мороз утихомирював депутатів, інколи з властивою йому іронією жартував: «Шановні друзі, та ви знаєте, що Народна Рада сидить у Рогачах, а Верховна – у державі таки повинна бути. Тому треба назвати – «Верховна Рада» – і не соромитися цієї назви!» (депутати лише з третього разу проголосували за цю назву); «Депутате Радько, ми ж не повинні думати, що противага – це означає: прийде Президент, і ми з нього будемо штани тут знімати…»; «Ну смішно депутату Зайцю, як завжди…»; «Депутат Заєць, та сядьте ж врешті-решт хоч раз за добу. Невже можна говорити ще більше, ніж я говорю?»; «Депутате Хмара, ідіть сюди, бо ви здалеку так люто дивитеся…»; «Я ще раз звертаюся до всіх вас: що ви робите по кутках? Ну сядьте, будь ласка, на місця!». А про цей жарт, певно всі вже знають: «Шановні депутати, заспокойтеся. Вихід ми обов’язково знайдемо. Як сказав Саахов із відомого кінофільму, у нас із вами звідси лише два шляхи: «или в прокуратуру, или в ЗАГС».

Найбільш непосидючим був Іван Заєць – отримав від Мороза найбільше зауважень.

Відомо, що тієї конституційної ночі був день народження у Віктора Мусіяки – тодішньому Постійному представнику Президента України у Верховній Раді виповнилося 28 червня 50 років – харківські колеги-депутати відкоркували опівночі пляшку шампанського, а сам Мусіяка, розчулений, просив, аби прийняли нарешті Конституцію – це було б для нього найбільшим і найбажанішим подарунком.

Відомо, як неймовірно довго стікав час – друга, третя, ночі, п’ята, шоста ранку… Як близько дев’ятої в сесійній залі, незадовго до прийняття Конституції, з’явився президентський штандарт, а потім і сам Леонід Кучма – теж після безсонної ночі… Як його вітали оплесками, а він вітав навзаєм депутатів – щиро, на рівних… Як о 9 годині 18 хвилин після 24 годин безперервної роботи Верховна Рада України прийняла і ввела в дію Конституцію України («за» проголосували 315 народних депутатів). Яким щасливим виглядав і спікер, і президент, і депутати…

І як о 9.30 під скляним куполом велично пливла мелодія Михайла Вербицького, яка декілька годин тому, вже консти­туційно, набула статусу Державного Гімну України. Були сльози радості, обійми, поцілунки, фотографування. Ось так незалежна Україна отримала свій «новий і праведний закон».

Епілог: Далі буде

Томас Джефферсон, автор проєкту Декларації Незалежності, третій президент США, назвав тих, хто укладав конституцію США «асамблеєю майже – богів». А ким були наші тодішні законотворці? Вони були звичайними людьми – кожен зі своїм світоглядом, освітою, переконаннями.

Михайло Сирота – один з найперспективніших політиків України – загинув через кілька років в автомобільній катастрофи. Банкір і політик Вадим Гетьман – був убитий кіллером. Віктор Мусіяка – помер кілька років тому. Нема з нами В’ячеслава Чорновола, загиблого при дивних обставинах, та Левка Лук’яненка, який дожив до 90-та... Олександр Мороз – відійшов, точніше, його давно уже «відійшли» від політичної діяльності. Багато хто взагалі забутий, давно випав з політичного контексту… І лише Леонід Кучма, якому вже 80 «з гаком» – досі на виду: він і переговорами ТКГ в Мінську «рулить» і взагалі визнаний ледве не найуспішнішим з усіх наявних українських президентів. Останнє, до речі, сумно.

А втім. Кожен із згаданих вище був політиком, що затято відстоював інтереси власної політичної сили. Але головним було те, що в процесі творення української Конституції, вони змогли подолати розбіжності, амбіції, піднятися над тимчасовим, вузькополітичним, поставивши інтереси держави вище за власні. Для цього їм вистачило розуму, мужності та далекоглядності. То була яскрава, промовиста подія, спрямована у майбутнє – без звичного боязкого озирання на «старшого брата», за декілька днів до вирішальних президентських виборів у Росії.

Позаду історія, попереду – життя. Чогось українців вже не треба вчити, а чомусь-таки доведеться повчитися. Правила ж прості: права і свободу виборюють. Власну гідність, так само як і незалежність держави – захищають. Владу – будь-яку – обмежують і контролюють. А за Законом – живуть.

Світлана Шевцова

www.ukrinform.ua

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #26 за 30.06.2023 > Тема ""Білі плями" історії"