Версiя для друку Обговорити в форумi

За часів збройної боротьби українців за незалежність власної держави, до складу урядів УНР та Української Держави входило не менше дев’яти одеситів – членів українських урядів (С. Шелухин, І. Липа, А. Ніковський, П. Климович, Г. Афанасьєв, О. Жуківський) та навіть двоє прем’єрів (В. Голубович та В. Чехівський). Але не завжди до цієї когорти відносили військового міністра часів правління гетьмана Павла Скоропадського генерала-бунчужного Олександра Рогози, який загинув в Одесі. 20 червня виповнюється 165 років від дня народження прославленого генерала, одного з будівничих українського війська.

 Народився Олександр Францович 8 (20) червня 1858 року, місце народження майбутнього генерала до сьогодні залишається не визначеним, є три основних версії – Вітебська, Київська чи Чернігівська губернії). Походив з родини православного українського священника, батько Франц Мартинович був полковником артилеристом царської армії. Дитячі роки провів у Вітебську, навчаючись в Полоцькій військовій гімназії. Згодом вступив до Михайлівського артилерійського училища в Петербурзі. Одразу після закінчення навчання по 1-му розряду в званні підпоручника взяв участь в російсько-турецькій війні 1877-1878 рр. За участь в бойових діях нагороджений чотирма військовими орденами, тож після закінчення війни вступає до академії Генерального штабу і закінчує її в 1883 році, знову по 1 розряду, і переведений в штабс-капітани Генерального штабу. Далі проходить військову службу на штабних посадах в Чернігові (до 1887 р.), на Далекому Сході (1888-1890). В 1891-1896 роках продовжує службу в Одеському військовому окрузі (м. Керч). Пізніше служив у Рівному та Житомирі.

 В квітні 1900 року призначений командиром 18-го піхотного Вологодського полку, а в 1904 році стає генералом і командиром 1-ї бригади 27-ї піхотної дивізії у Вільно. В 1906 році призначений комендантом Усть-Двінської фортеці, через три роки підвищений до звання генерал-лейтенанта та призначений начальником 19-ї піхотної дивізії в Умань, з якою вступив у війну. У міжвоєнний час нагороджений ще шістьма орденами та ювілейними медалями.

 У вересні 1914 року призначений командиром 25-го армійського корпусу і брав участь у бойових операціях Південно-Західного фронту, в грудні отримав найвище військове звання - генерал від інфантерії. З серпня 1915 — командувач 4-ю армією Західного фронту. 18 березня 1916 розпочав Нароцьку операцію та наступальну операцію в районі Барановичів у червні. В листопаді управління 4-ї армії було переведено з Білорусії на Румунський фронт, де в грудні новосформована 4-а армія вела важкі оборонні бої на річці Римнік. Після Лютневої революції зберіг за собою посаду командувача армією, але 21 листопада 1917 відсторонений від командування більшовиками.

 А вже 10 квітня 1918 року він подав заяву про вступ до української армії. З 1 травня 1918 року – військовий міністр Української держави. 21 травня отримав пропозицію стати військовим міністром Української Держави від гетьмана П. Скоропадського, але вперше взяв участь у роботі Ради Міністрів лише наприкінці місяця.

 Під керівництвом Олександра Рогози розгорнуто діяльність по створенню збройних сил Української Держави. До цієї роботи залучив ряд генералів, прихильників української державності: С. Дельвіга, М. Юнакова, О. Натієва, М. Омеляновича-Павленка, О. Лігнау та ін. Реорганізував Генеральний штаб, який одразу ж приступив до формування восьми стрілецьких корпусів. У військах впроваджувалась українська мова, реформувались Запорізький корпус, Сердюцька, Сіра і Синя дивізії. Почало відновлюватись українське козацтво. Після розпуску уряду, з 23 листопада знаходився в підпорядкуванні гетьмана Скоропадського.

 Військові невдачі Німеччини, початок розпаду Четверного союзу й очевидність перемоги Антанти загострили восени 1918 р. внутрішньополітичну ситуацію в Україні, призвівши до урядової кризи. 17 жовтня десять міністрів-кадетів подали прем’єрові Ф. Лизогубу записку, в якій задекларували свої погляди на майбутнє країни. Фактично йшлося про федерування з іншими частинами небільшовицької Росії для «скинення більшовицького ярма і зміцнення державності на всій протяжності колишньої Російської імперії». Олександр Францович не підписав даної заяви. Згодом міністр закордонних справ Д. Дорошенко, який належав до національного крила уряду, відкидаючи звинувачення опозицією О. Рогози в неукраїнськості, згадував: «Він не політик, а бойовий генерал і раз у раз в кабінеті йде з нами». У своїх спогадах Д. Дорошенко більш детально писав, що до групи міністрів-однодумців, крім нього, входили Б. Бутенко, В. Любинський та О. Рогоза.

 15 грудня 1918 року генерал Рогоза був заарештований з наказу Директорії, але невдовзі звільнений. Маючи на меті виїхати за кордон, тимчасово зупинився в Одесі, де тоді перебували частини, що оголосили про підтримку Добровольчої армії, та війська Антанти. У березні 1919 року відмовився евакуюватися з Одеси та залишився у місті, яке зайняли червоні. Після здобуття міста вояками Григор'єва був заарештований. За відмову перейти на службу до Червоної Армії розстріляний більшовицьким ЧК 29 червня 1919 року в самому центрі Одеси на Катерининській площі.

 Жалобне оголошення про загибель генерала помістила газета “Киевлянин”, яка публікувала список жертв червоного терору в місті. Де похований військовий міністр останнього Гетьмана – невідомо. Це був заслужений бойовий генерал, учасник багатьох війн і бойових операцій, стратег і реорганізатор українського війська, доля якого так само мало відома. Гетьман Павло Скоропадський називав його “лицарем без страху і докору”.

 Щодо особистого життя генерала Рогози, то нині знаходимо лише скупі рядки спогадів його побратимів по зброї, з яких дізнаємося, що одружився він доволі пізно. Але відомо, що в Рівненській дитячій музичній школі викладала Тетяна Олександрівна Рогоза концертмейстером-акомпаніаторкою з 13 серпня 1956 року. З автобіографії відомо, що вона була сиротою. Матері не стало, коли дівчині виповнилося 12 років, а «батько загинув на війні». Потім її, сироту з житомирського притулку, удочерили прийомні батьки, які теж померли. А далі вихованням Тетяни займалася її тітка, що була вчителькою.

 Тетяна Рогоза закінчила у 1918 році гімназію в Умані й одночасно навчалася в Уманському музичному училищі. Вже там вона почала працювати з учнями, даючи їм уроки музики. Потому поїхала до Києва з надією навчатися у консерваторії. Але вдалося влаштуватися друкаркою на одному з підприємств. А музикою займалася, коли давала уроки окремим особам чи дітям керівників підприємств, де вона працювала.

 У роки німецької окупації у 1942 році Тетяна Рогоза працювала друкаркою у фабричній інспекції при Київській міській управі. Згодом її було вивезено до Німеччини, де довелося працювати на різних роботах – кухаркою, прибиральницею. Після визволення повернулась в Україну, працювала друкаркою в Держбанку і давала приватні уроки дітям впливових держслужбовців. Прожила вона довгих і таких нелегких 97 років, відійшовши на вічний спочинок у 1996 році в Рівному. Залишається сподіватися, що вдасться віднайти нові свідчення про рід генерала Рогози, і, можливо, підтвердження того, що в Рівному останні 40 років свого життя мешкала його донька.

 Сподіваємося, що згідно з прийнятим Законом України про деколонізацію в Одесі, де трагічно закінчив свій земний шлях Олександр Францович Рогоза, гідно вшанують пам’ять військового міністра останнього гетьмана України, який попри все залишився вірним присязі «Українській Державі та ясновельможному панові гетьману».

 Василь Вельможко,

 член Національної спілки краєзнавців України

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #24 за 16.06.2023 > Тема ""Білі плями" історії"