Версiя для друку Обговорити в форумi

 25 квітня у Великій дзвіниці Києво-Печерської лаври відкрилася пересувна виставка «На зламі». Вона розповідає, як змінилося життя цивільного населення на тимчасово окупованих територіях Донецької і Луганської областей. Наводяться статистичні дані, результати опитування людей. Подано цитати з розповідей жителів цих територій. Цитати подано так і такою мовою, якою і як дана людина говорила.

 Звідки взявся міф, що Донбас годує всю Україну? Експозиція містить репродукцію плакату 1921 року «Донбасс – серце России». У післяреволюційний період радянська влада інвестувала великі ресурси в Донбас із надією, що вугільний басейн стане фундаментом радянської економіки. Міф «Донбасс кормит» продовжував жити дотепер, незважаючи на дотаційність регіону.

 61-річна Віра говорить: «Они кричат: «Вот мы кормим всю Украину!» Я людям пыталась объяснять: «Поймите, шахты все частные! Неужели вы думаете, что частник, особенно не совсем честный, будет платить все налоги? А теперь получается, что весь мир Донбасс кормит: и гуманитарками, и поддержками. Люди привыкли жить на халяву».

 Але звернемось до цифр. Донбас перераховував до бюджету понад 21 мільярд гривень. А з бюджету отримував: фінансування вугільної галузі 14 мільярдів гривень, 13,8 мільярда трансферти Пенсійному фонду, додаткові дотації – 16,2 мільярда гривень.

 Анна, 53 роки, згадує про день «референдуму» 11 травня 2014 року: «Було відчуття, наче стоїш на краю прірви. Це відчуття посилилось в день референдуму, коли побачила, як усі йдуть голосувати. А до цього вони поставили порожній вагон на Андріївці й гатили по ньому. Такий грім страшний був! І от я у ліфті їду, і мені сусідка говорить: «Нас сьогодні так обстрілювали! Надо идти на референдум». А я їй: «Не надо идти на референдум». А вони всі пішли».

 Юлія: «На сході мене вразило, що люди, яких я вважала друзями, стали по інший бік барикад після Криму. Я ніколи б не подумала, що товариші, з якими я могла випити чашку чаю, просто посидіти, побалакати, будуть проти мене, проти моєї країни, проти моїх друзів. Важко, але то є так».

 Надія, 40 років: «Мама рассказала: «Я работаю на кухне, а фоном вещает «5 канал». Приходит соседка что-то спросить и вдруг говорит: «Ты это фашистское телевиденье смотришь?» Взгляды людей тогда начали заметно различаться. Соседи тоже знали о наших взглядах и называли нас фашистами, бандеровцами. Когда Украина ушла отсюда, даже обещали сдать ополченцам, но так и не сдали. Они хоть и угрожали, но людьми были нормальными. В каком-то смысле».

 А ось про зміни після окупації. Григорій, 55 років, про перше ув’язнення та рекет бойовиків: «Со мной сильно не разговаривали – только прикладом в лоб. Бросили в багажник в наручниках и в мешке. В Пионерском у меня были две пластиковые карточки: «Ощадбанка» и «Приватбанка». На одной было 22 тысячи гривен, а на другой – 18. Как выяснилось потом, деньги как-то сняли. И машина моя Hyundai Tuscan осталась в Луганске. Mitsubishi Pajero Sport, на которой я ехал, просто отжали».

 Дмитро та Оксана (обом по 44 роки) розповідають про дітей у збройних формуваннях, які охороняли пости бойовиків: «Это же опасно – стоять на блокпосте. Мы это понимали, а родители говорят: «Ничего страшного».

 Надія, 40 років, під час допиту бойовиками: «На вопрос «Почему вы не уехали в Украину?» я ответила, что в Украину не могу уехать. Почему я должна уезжать из собственного дома? Потому что пришли люди, которых я ненавижу?»

 Зоя: «Мені довгий час здавалося, що я прокинусь – і цього не буде. Я не могла повірити, що люди, з якими я прожила 30 років на Донбасі, раптом так поведуться. Це настільки болісно!»

 Ірина, 26 років, згадує про студентське життя в 2014 році: «Нет, я не думаю, что это потерянные полгода. Это странный опыт. Моя подруга, которая вовремя перевелась в Запорожье, тоже там не была очень счастлива. Не то, чтобы я в Луганске была счастлива, но сначала мне казалось, что это веселое приключение. К концу года краски начали сгущаться: постоянно не хватало денег, нам не платили стипендий, как бы хорошо не учился. Мне мама говорит: «Так устройся работать». А у меня соседка устроилась, и им там тоже не платили денег. Я и подумала: «Зачем напрягаться?»

 Анастасія, 33 роки: «В первое время были трудности с какими-то продуктами, да и с одеждой тоже. Раньше мы могли в Донецк и Горловку поехать ботиночки купить по сезону. Сейчас с этим сложности. Продукты есть, но завозят: не все можно найти, цены немножко другие. Чтобы вещи приобрести, нужно ехать очень далеко, в другой регион – в Константиновку».

 Микола: «В конце июня 2014 года мои родители ели ту же пшонку, что и собака. Они не могли купить еду в магазине. У кого-то не было талончиков – не могли взять воду. Они были у тех, кто поддерживал войну. Там были и остаются хорошие люди. Все-таки много у кого мозги становятся на место».

 Але не у всіх мізки стали на місце. Не всі, хто залишився, хороші.

 Григорій, 55 років: «Мой родной брат первый меня «похоронил». Он позвонил отцу и сказал, что я укроп, предатель, что меня расстреляли. Также позвонил моему сыну на 9-й день после моего похищения и спросил: «Где документы от фирмы?» Сейчас эта падаль прячется в Луганске. Мой родной брат сделал свой выбор. А также все, кто себя не реализовал».

 Маргарита, 59 років: «З мамою моєї невістки ми познайомилися у травні. Я до неї прийшла, принесла пару салатів, а вона рибу приготувала. Сіли ми з нею, та вона й каже:

 -А вот вы знаете, что «Правый сектор» в Мариуполе женщин насиловал монтажной пеной в четырнадцатом году?

 Я ж, звичайно: «Га-га-га!»

 -Оксана, ви що?

 - Да, это правда.

 -Кто источник ваших знаний о монтажной пене?

 -Мне один мужчина рассказал, ему верить можно.

 І тепер я її називаю «монтажная пена». Господь довго думав, як мене покарати».

 Люди все-таки починають усвідомлювати, в якій скруті внаслідок російської агресії вони опинились. Руслан, 50 років: «У моего кума есть сосед. Кум говорит, что хороший парень был. Тот парень выехал на свободную территорию Украины, когда началась война. После начала мобилизации парень испугался и вернулся в Луганск. Родственники устроили его в военкомате. Недавно, в начале июня, кум копался в огороде. Тот соседский парень подошел, поздоровался и завел беседу. Пожаловался, что не знает, что делать, когда Украина восстановит контроль над городом. Парень не знает, куда бежать. В России никому не нужен, а для украинских властей он преступник, который работал на незаконные структуры».

 Цікаві відповіді на запитання «Що викликає у вас найбільшу тривогу на сьогодні?» Опитування проводили серед жителів Донецької і Луганської областей, Півдня і Сходу України в квітні 2014 року.

 Найбільшу тривогу викликав розгул бандитизму в Україні. В Донецькій області – 51,5 % населення, на Півдні і Сході України – 43,3%, в Луганській області - 29,8%. На другому місці – крах української економіки, невиплата пенсій і зарплат.

 Загроза громадянської війни викликала тривогу: на Півдні і Сході – 31,7%, в Луганській області – 28,5%, в Донецькій – 26,7%.

 Розрив економічних зв’язків із Росією турбував: у Луганській області – 36,2%, у Донецькій – 26,7%, на Сході і Півдні – 19,7%.

 Далі йшов ризик утратити роботу.

 Зростання радикалізму та націоналізму турбували: на Луганщині - 26,9%, на Донеччині – 22,5%, на Півдні і Сході – 19,1%.

 На наступному місці була неувага центральної влади до проблем Південно-Східного регіону.

 Входження в НАТО турбувало: у Донецькій області – 15,3%, у Луганській – 10,7%, на Півдні і Сході – 9,6%.

 Зростання сепаратистських настроїв – на Луганщині – 12,7%, на Донеччині – 12,6%, на Півдні і Сході України – 13,7%.

 Вважали, що українські ЗМІ однобоко зображають проблеми регіону та країни і непокоїлись з цього приводу – на Донеччині – 11,9%, на Півдні і Сході – 8,2%, на Луганщині – 7,2%.

 Нав’язування однєї мови тривожило: на Луганщині – 12,7%, на Донеччині 9,4%, на Півдні і Сході - 6,5%.

 Введення віз із Росією мало турбувало людей. Загроза вторгнення російського агресора мало турбувала людей, найбільше - на Півдні і Сході, але теж мало.

 Ще одне запитання: “Що може змусити вас узятися за зброю?»

 Більшість відповідала, що загроза життю їхнім близьким чи їхньому життю: на Донеччині – 59,2%, на Луганщині – 55,3%, на Півдні і Сході – 53%. Ніщо не змусить: на Донеччині – 30,9%, на Півдні і Сході України – 31,1%, на Луганщині – 21,3%. Загроза територіальній цілісності України: на Півдні і Сході - 10,4%, на Донеччині - 8,9%, на Луганщині – 6%. Загроза Вашому регіону з боку Києва (громадянська війна): на Луганщині – 6,2%, на Донеччині – 5,4%, на Півдні і Сході – 4,49%.

 Дмитро та Оксана (обом по 44 роки): «Некоторые люди говорят, что учителя, которые там остались, деток спасают, учат их. Они деткам так мозги перевернули! Они, получается, герои, а мы?

 - Так же это упоминают, когда спрашивают обо мне. Где Дмитрий? Почему театра нет? «Потому, что он предатель, он бросил вас! Я вот хорошая – с вами осталась».

 -А дети спрашивают: «Когда учителя вернутся?» А они им отвечают, что вас всех расстреляют, когда вернутся.

 -«Потому, что они предатели», - вот так».

 Російську агресію було зупинено. Ігор,60 років: “Добровольцы среагировали быстро, сумели остановить. Но они были раздеты, волонтерство поддержало их. То есть одно без другого не смогло бы существовать. Это симбиоз, который дал возможность нам сделать вот ту границу и подтянуть кадровую нормальную армию, которая сейчас решает эти вопросы. Это первое. Второе. Вот это волонтерство – в том виде, в котором оно сейчас, - это, наверное, уникальная вещь для Украины, такого больше нигде нет».

 Волонтерка Оксана, 43 роки: «Ми заїхали туди. На блокпостах питають: «Чого ви туди їдете?» - «Веземо воду». Там реально в 128-й… в них не було води. Ми везем тонну води, крім таких речей. Тонну води ти все одно «Новою поштою» не відправиш, треба бусом. Це вже ми в’їжджаємо сюди до Дебальцевого, повернули на 128-му. Заїжджаємо – там така воронка на 2 метри в діаметрі».

 Володимир, 54 роки, звертає увагу на певну тенденційність в подачі інформації ЗМІ: «Я дуже багато бачу, коли в новинах кажуть там: замінував атовець, вбив атовець… Вони ж не кажуть там: замінував бухгалтер, чи там замінував вихователь. Чомусь саме такий іде акцент. Він в першу чергу людина. Те, що інколи держава не бере на себе відповідальність психологічної реабілітації чи соціальної реабілітації людини, яка захищала, - це вже інше питання. Бо, до прикладу, в закордонних системах людина, яка повертається з великої військової операції чи з війни – вона в першу чергу проходить соціальну і психологічну реабілітацію, а вже після цього вона допускається до своєї сім’ї. Це будь-де у серйозних військових відносинах».

 Понад 40 тисяч цивільних домівок пошкоджено або зруйновано в Донецькій та Луганській областях, по обидва боки зіткнення.

 3,4 мільйона людей потребують допомоги, щоб отримати доступ до питної води. 1,5 мільйона переміщених осіб. 1,3 мільйонам людей загрожує небезпека припинення водо- і (або) теплопостачання взимку.

 Але чимало людей, які переїхали на вільну територію України, мають проблеми з працевлаштуванням.

 Кому найбільше довіряють українці? Ось що показало соціологічне опитування в 2020 році: ветеранам АТО – 68,3%, волонтерам – 66,9%, лікарям – 62,7%.

 Один із нових способів отримати інформацію про стан економік у випадках, коли статистичні дані відсутні або сумнівні, - це скористатися інтенсивністю нічного освітлення як непрямим показником економічної активності. Оскільки довгий світловий день негативно позначається на інформативності фотографій з квітня по вересень, для території України розглянуто лише знімки впродовж періоду з жовтня по березень, коли ночі досить довгі. В експозиції виставки представлено знімки Донецька та Луганська за березень 2014, 2015 і 2016 років. Помітно, що площа освітлення істотно зменшилась.

 В Луганській області 18 незаконних місць несвободи, а в Донецькій – 39. Один із стендів виставки розкриває види сексуального і гендерно обумовленого насильства, характерного для цих місць незаконного позбавлення волі.

 На завершення ще дві думки. Віктор, 56 років: «В любой войне, когда она оканчивается, военные преступники должны понести наказание. Больше ничего. Для меня… лучше бы всех вот этих, кто пытал нас… моих братьев, моих сестер… просто пусть они дадут их нам. Просто… я отдам все, все, что у меня есть. Все последнее отдам. Но только, чтобы час пробыть с ними. Я им такое устрою… и ад, и рай. Но не хочется становиться таким человеком… как они, блин. Ну как… хай они ответят за все это, что они сделали. Сколько погибло ребят… пусть они ответят».

 Дмитро, 40 років: «Возвращение территории, возвращение имущества и, думаю, наказание тех людей, которые совершили эти преступления, поскольку чтоб это больше не повторилось. Я лично – я ничего плохого не желаю там этому Безлеру, он меня тем более там отпустил. Но ради того, чтоб он это не повторил, я считаю, должен быть наказан человек».

 Анатолій Зборовський

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #18 за 05.05.2023 > Тема "Українці мої..."