Версiя для друку Обговорити в форумi

Світлиця Криму, чергове число:

ні-ні, панове, зовсім не останнє!

Не діждуться зловтішні. Сподівання,

що ми здались й полином поросло

за нами слово кримсько-українське,

пусті. Ми ще живі і будимо, як можем

упевненість, що в цим буремнім світі Божім

відродиться ще правда. Хай неблизько

жаданий день, ми встоїмо. Мабуть...

Аби знання, що світло від Світлиці

осяє шлях з пітьми аж до зірниці,

що недаремна буде довга путь.

В.Б.

Кажуть, що морок найгустіший перед світанком. А хіба будь-якої іншої години безпросвітно темної, безмісячної ночі він хоч якось світліший? А може, пітьма, що огорнула мій Крим навесні 2014 року, якось помітно розвіювалася, світлішала упродовж усіх цих безкінечно довгих років? Ні, її намагалися, звісно ж, розвіювати від самого її западання. І то не лише категоричними заявами наших зацних урядовців, мовляв, Крим - це Україна, не лише твердими резолюціями на рівні ООН, але й зусиллями мідіа, зусиллями ряду неурядових організацій, зусиллями цілої когорти публічних осіб. Десь там, як лише могла, докладалася і КС.

Чи те розвіяло пітьму над півостровом? Вочевидь, ні. Не стало менше ні обшуків, часто з підкладанням компромату у вигляді боєприпасів чи вибухівки, як те було з Володимиром Балухом та Олегом Приходьком (позавчора, скажімо, обшукували помешкання Абдурешита Джеппарова, сьогодні двох помешкань у Судаку), ні надуманих затримань, ні арештів за звинуваченнями у тероризмі, диверсіях та шпигунстві, ні судових процесів, на яких висмоктані з явно нечистих пальців слідчих звинувачення знаходять своє втілення у вироках на довгі роки ув'язнення. А все ж, все те таки наближає світанок. Чи не найбільше докладався до тої справи заборонений на території окупованого півострова Меджліс кримців. Саме його представники в українській владі, а зовсім не напівзабуте вже міжфракційне об’єднання з кримським лейблом, стали найпасіонарнішою, найактивнішою, найдієвішою силою, що не давала пітьмі над півостровом зцементуватися, прикипіти до його степів і скель навіки. Комунікація з рядом ключових країн, найперше, з Туреччиною та США, виступи з високих трибун міжнародних організацій, здавалося б, мали вже тоді результуватися у такому тиску міжнародної спільноти на Московію, який би дуже скоро змусив її повернутися у міжнародне правове поле, вийшовши з Криму, припинивши гібридну війну на Донбасі. Проте того не сталося. Не могло статися там, де тогочасна українська влада обрала курс, вочевидь, надто далекий від декларованого напоказ. За незапровадженням воєнного стану і відмовою від збройного спротиву ворогові на самому початку вторгнення, моя влада вдалася аж ніяк не до тотальних санкцій щодо країни-агресорки, до яких фарисейськи закликала світову спільноту, а до безпрецедентної за своєю безсоромністю колаборації з Московією, коли щойноокупований півострів було оголошено вільною економічною зоною, з ним розпочато жваву торгівлю, коли в урядових угодах з окупаційним режимом його без великого збентеження визнавали за "суб'єкт хведерації", коли були ладні силою розганяти активістів, що стали блокувати ту колаборацію. Ба, навіть попри вимушене під тиском активної частини громадянського суспільства запровадження економічної блокади півострова, колаборація продовжувалася, хоча і в менших масштабах. На Кримський Титан ще довгі роки після початку окупації поставлявся український ільменіт, а з Баницького родовища московійського олігарха Олега Дерипаски до Московії, до 2019 року включно, вагонами вивозили поцінний кварцит, украй необхідний матеріал для електронної начинки сучасної високоточної зброї.

- Як таке могло статися, щоб наша влада не знала про те неподобство упродовж шести років війни?! - вжахнеться мій читач.

Про незнання, схоже, мова не йде. Адже за даними журналістів-розслідувачів "Схем", виведенню фірм Дерипаски з-під санкцій посприяла… Служба безпеки України. Не треба нагадувати, у чиєму вона підпорядкуванні?

За того ж сприяння, певніш за все, з тої ж Сумщини поставляло свою продукцію на порохові заводи Московії і підприємство, пов'язане з міністром оборони України часів нєзабвєнного Віктора Хведоровича Павлом Лєбєдєвим. І це ж лише кілька прикладів.

Чи треба дивуватися, що за такої політики моєї влади тема деокупації Криму неухильно сходила нанівець, поступово перетворюючись на ритуальні камлання у дні чергової річниці "кримської весни" та запускання у бік півострова повітряних кульок патріотичних кольорів. Тут вже мало чим могли зарадити найвідчайдушніші зусилля поборників повернення півострова у правове поле України.

Лише зміна влади вивела нас з того приреченого піке. Нова команда (а вона сформувалася далеко не одразу), переживши період відвертого наїву і болісних помилок, вочевидь неуникних для вельми далеких від політики людей, все ж повела себе помітно достойніше за голосистих пустомель та камуфльованих під патріотів мафіозі. Рішення про призначення міністром закордонних справ Дмитра Кулеби, а його першою заступницею Еміне Джеппар були справжньою знахідкою команди нового президента. Саме ця команда взялася за активне формування антипутінської коаліції, де проект Кримської Платформи став чи не ключовим. Отож, схоже на те, що не в останню чергу саме зусиллям пані Джеппар завдячуємо поверненню теми Криму до світової повістки денної.

Про призначення Стратегії деокупації та реінтеграції тимчасово окупованої території Автономної Республіки Крим і міста Севастополя, затвердженої Указом президента України Володимира Зеленського від 24 березня 2021 року, сказано таке: "Україна засновує і розвиває Кримську Платформу як ключовий зовнішньополітичний інструмент консолідації міжнародних зусиль, спрямованих на деокупацію та відновлення територіальної цілісності України, подолання наслідків, спричинених тимчасовою окупацією Російською Федерацією Автономної Республіки Крим та міста Севастополя, а також захисту прав та інтересів громадян України."

Що дало підстави для довіри прагматичного Заходу до нової команди, можна лише гадати. Важливий, проте, результат. А він у тому, що Кримська Платформа стала справжнім дипломатичним проривом. І хоч ще не світанком, але провісником його, повівом свіжого вітерцю, відчутного навіть у безпросвітній пітьмі окупації.

До світанку і досі неблизько. І морок комусь видається нині ще густішим і непроникнішим. Особливо ж тоді, як у якісь явно непрості моменти, десь в мінськах, істанбулах чи уошингтонах хтось починає глухо бубніти про мирне залагодження "кримської теми" на "справедливому" рехверендумі всього за якихось там десять-п'ятнадцять років. Щоближче український наступ, то більше миротворчих пропозицій. Вже й не про п'ятнадцять років мовиться. Всього лише про п'ять чи навіть три. Он і пан Макрон, побувавши у пана Ші, заговорив про французький план мирного залагодження "українського конфлікту", і сам пан Ші на днях знайшов нарешті час для телефонної розмови з нашим президентом.

Найбільшою спокусою для нашої влади, гадаю, як, зрештою, і для суспільства, є слова пана Столтенберга про неодмінність прийняття України до Північноатлантичної спільноти. Щоправда, надій на те, що це станеться вже на зібранні країн-членів НАТО цього літа, немає. Тут більше сподівань на Уошингтонський саміт-2024. Але ж уявімо собі ситуацію, якщо б нам - чи то цьогоріч, чи наступного року - надійшла пропозиція доєднатися до Північноатлантичного альянсу, з усіма його вигодами і гарантіями безпеки. Як би ми вчинили, знаючи притому, що відвоювання окупованих територій після вступу до НАТО стане практично неможливим, оскільки втягнуло б у війну і спільників. У цьому випадку можна було б сподіватися на повернення свого і своїх хіба що через дію санкцій та довгострокову дипломатію. А то роки і десятиліття. Що те значить, чи й треба пояснювати, пам'ятаючи, що цьогорічних випускників кримських шкіл навчали українського бачення світу всього один рік. Непростий вибір, чи не так? Але то лише фантазії.

Адже всі зусилля, всі жертви були б намарне, якби мети не досягнуто.

Тож світанок неодмінно буде. Сподіваймося, вже зовсім невдовзі.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #17 за 28.04.2023 > Тема "Бути чи не бути?"